Пастух для смертника: під Покровськом дронарі Black Sky «приручили» окупанта за допомогою FPV
Вони вийшли з позицій напередодні. Майже десять діб без тиші — лише гул артилерії, розриви КАБів і небо, в якому безперервно висіли ворожі FPV.
Коли ми зустрічаємося, в їхніх очах — суміш втоми й робочого азарту. Той особливий стан, коли люди вже бачили занадто багато, і саме тому працюють гранично зібрано.
«Кожні п’ять хвилин над головою ворожий „птах“. Виходиш на метр з укриття — і вже десь дзижчить, уже тебе шукає», — каже один із хлопців.
Це Покровський напрямок — один з найгарячіших на карті, де штурм йде за штурмом. Сюди важко дістатися навіть у відносно спокійну погоду. Кілька кілометрів в’язким болотом доводиться тягти на собі все: рюкзаки, батареї, дрони.
«Коли погода погана — це наше вікно. Вони не бачать — ми йдемо. І все виносимо на власних плечах», — пояснюють пілоти.
Серед розбитих посадок і напівзруйнованих хат базується один з розрахунків батальйону безпілотних систем Black Sky 3-ї бригади оперативного призначення «Спартан» НГУ. Підрозділ, для якого неможливе стає щоденною роботою. Навіть тоді, коли дрон-камікадзе раптом замінює собою конвой.
Е-бали замість відпочинку
Ми говоримо в напівтемряві кімнати, яка стала для них тимчасовим портом. Світло блимає в такт генератора, у повітрі густа суміш запахів: міцна кава, мастило та задавнений фронтовий пил. Бійці заходять прямо з «нуля» — у «розгрузках», з автоматами, з болотом, що вже встигло взятися кіркою на берцях.
Тут немає перемикача між «війною та побутом». Війна просто заходить разом з ними.
Відлюдник — пілот ретранслятора. Його робота — «тримати небо відкритим», коли основні борти працюють у глибині ворожих порядків. Він говорить спокійно й рівно — так звучать люди, які звикли бачити не окрему ціль, а всю картину бою одночасно.
«Після виходу зазвичай маємо кілька діб. Перший день — просто відійти. Повернути свідомість у тіло, — пояснює він. — А далі — знову по колу: перебираємо борти, тренуємось, приводимо себе й спорядження до ладу. Бо в небі вже не вчаться. Там діють».
Механік, пілот FPV, випускає слова коротко й точно, ніби кожне з них — бойовий виліт. Для нього цифри позбавлені абстракції: за кожною стоїть конкретне рішення в прицілі.
«Результативність — це не щось окреме. Це просто показник роботи, — каже він. — На цьому напрямку в нас уже понад тисячу уражень. По Е-балах тримаємось серед лідерів».
Секунда — штурман розрахунку. Позивний отримав за талант засинати миттєво, коли небо дає таку можливість. Він усміхається з-під балаклави — як людина, яка звикла перекривати напругу жартом.
«Перші свої КАБи я просто проспав. А потім війна дуже швидко навчила не пропускати жодного звуку».
У цій кімнаті відпочинок вимірюється не годинами, а паузами між завданнями. Тут розбирають вильоти, звіряють маршрути, готують наступне коло. Е-бали не звучать як трофей — це просто слід від роботи, яка на цьому напрямку майже не зупиняється.
Пастух на пропелерах
Останні місяці противник діє тут дрібними групами — від одного до п’яти осіб. Переважно заходять пішки, рідше — на мотоциклах чи квадроциклах. Час обирають уважно: низька хмарність, туман, слабкий сигнал — усе те, що зазвичай притискає дрони до землі.
В один із таких «сірих» днів аеророзвідка засікла двох у посадці. Одного ліквідували суміжники, а другий кинувся вглиб лісосмуги. Тоді в повітря піднявся екіпаж Механіка. Це не був звичайний виліт на знищення — це була дуель нервів.
«Ми ганяли його хвилин десять. Праворуч, ліворуч, — згадує Механік. — Він падав у сніг, вставав, знову біг між деревами. А потім раптом зупинився. Зрозумів, що небо його не відпустить. І просто підняв руки».
У повітрі не було слів — лише мова жестів і обертів двигуна. FPV заходив на нього «носом», відлітав убік, вказуючи напрямок, і знову повертався, як дресирований хижак. Людина внизу реагувала однозначно: вона йшла туди, куди вказував дрон.
«Я вивів його на відкриту ділянку, — каже Механік. — Далі „естафету“ перехопив Мавік із рупором».
Полоненого передали піхоті. Лише коли переглянули відео, до кінця усвідомили, що сталося..
«Щоб бойовий FPV-камікадзе змусив здатися — таке майже не трапляється. Зазвичай дрон — це вирок, миттєвий і остаточний», — каже Відлюдник.
Полонений назвався розвідником, хоча на ньому не було ні бронежилета, ні автомата. Причина виявилася прозаїчною: окупант тричі тікав у СЗЧ (самовільне залишення частини). Як покарання, командування відібрало в нього зброю та броню, відправивши на штурм «голим».
«Розвідник-камікадзе», — коротко резюмують у Black Sky. Ворог відправив його в один бік без шансу на повернення, але дрон вирішив інакше.
Граната замість джойстика
На цій ділянці фронту війна зазвичай починається високо в небі, але закінчується вона часто на відстані кидка гранати. Тут немає ілюзій щодо безпеки: ворог може з’явитися там, де ти щойно розгортав антену.
Один із таких моментів стався миттєво. Сапер розрахунку тільки-но виніс борт на пускову, як сусідня посадка «заговорила» чергами — ворожа ДРГ підібралася майже впритул. Дистанція — менш як сто метрів. Часу на роздуми не було: Відлюдник і Секунда одразу вступили у вогневий контакт, відсікаючи ворога автоматами та гранатами.
Поки навколо свистіло залізо, Механік залишався за пультом — занурившись в екран, він вивів дрон у небо прямо під обстрілом.
Коли ворожу групу вдалося притиснути до землі й змусити заховатися в бліндаж, у гру вступив «важкий дивізіон».
«Vampire закрив це питання», — коротко кажуть бійці.
Бомбер просто перемножив бліндаж із ворогом на нуль.
Про такі епізоди тут згадують рівно, без зайвих епітетів. «У нас немає поділу на „чистих“ дронарів і стрільців. Тут всі — насамперед воїни. Вміти воювати на землі — це такий самий базова навичка, як і тримати борт у повітрі», — пояснюють у Black Sky.
Без тилу
Бійці кажуть, що росіяни рідко обирають полон. Вони або йдуть вперед, або стають частиною пейзажу в посадках. Шлях назад для них часто закритий власними ж дронами.
«Їх майже не відпускають назад свої ж. Це війна в один бік», — сухо зауважують бійці.
Але за цією примітивною жорстокістю ворога часто стоїть холодний професіоналізм. Секунда згадує снайперську пару окупантів, яка влаштувала справжнє полювання на дрони: за короткий час вони «зняли» вісім українських FPV.
«Працювали грамотно. Терпіли, вичікували, постійно змінювали лежки. Це були підготовлені профі», — каже він.
На цій ділянці для них немає «простого» противника. На наші позиції кидають і хвилі «м’яса», і навчених фахівців — саме ця суміш змушує тримати темп: помилки не списують на втому.
«Щоб у домі не чулося небо»
Розмова в кімнаті провалюється в тишу — не від браку слів, а тому, що все головне давно зведене до простих формул. Вони можуть годинами сперечатися про вольтаж батарей чи прошивки, але сенс завжди повертається в одну точку: «Ми просто не хочемо бачити їх у себе вдома».
«Ми знаємо, як піхоті там, у землі. Коли сиро, коли холод випалює все всередині. Ми працюємо для них. Щоб вони не тягнули цю війну лише на своїх плечах», — кажуть бійці.
У кожного тут своя «приватна лінія напруги». У Секунди вдома чекає вся родина, а вітчим тримає інший фланг на Запоріжжі. У Відлюдника сім’я в Польщі — він воює за те, щоб їм було куди повертатися, і щоб у їхньому домі більше ніколи «не чулося небо».
Найважче Механіку. Його рідний брат — теж пілот у цьому ж підрозділі. Їхня війна — це нескінченна естафета: коли один виходить із позицій, інший заходить у небо.
«Чи вдається відпочити? Звісно, ні, — Механік відповідає миттєво, без підбору правильних слів. — Постійно думаю про нього. Постійно переживаю. Ти ніби й тут, у безпеці, але головою все одно там — у бліндажі, поруч із ним».
Тут не існує поняття «поза службою». Вихід із посадки нічого не завершує. Війна не залишається в окопах — вона їде з ними в кузові пікапа, живе в коротких дзвінках рідним і в мовчанні між ковтками кави.
Вони не шукають героїки. Вони просто знають ціну кожного метра, який ворог не зміг пройти.
