Криза «старих очей»: експерт розтлумачив, чому європейська ППО потребує радикального оновлення
Європейська система протиповітряної оборони дедалі частіше демонструє ознаки структурної втоми — не стільки від браку ракет чи комплексів, скільки через застарілу логіку виявлення та реагування на загрози.
Дрони, крилаті ракети та засоби повітряного нападу нового покоління змінюють швидкість, висоту й профіль атак, тоді як значна частина європейської ППО й досі спирається на сенсори та алгоритми, створені для реалій минулих десятиліть. Цю проблему експерти все частіше називають кризою «старих очей» — коли система формально існує, але не встигає побачити сучасну загрозу вчасно.
Про те, чому європейська протиповітряна оборона потребує не точкової модернізації, а радикального оновлення архітектури, які уроки дає російсько-українська війна і що саме має змінитися в підходах до ППО, ми говоримо з авіаційним експертом, заступником директора компанії з виробництва засобів РЕБ Анатолієм Храпчинським.
— Пане Анатолію, радари епохи Холодної війни створювалися для виявлення великих груп стратегічних бомбардувальників або крилатих ракет. Чому ці потужні системи сьогодні виявляються «сліпими» перед сучасними загрозами?
Коротка відповідь — ці радари не «погані», вони просто оптимізовані під іншу війну.
Радари епохи Холодної війни проєктувалися для виявлення обмеженої кількості великих, енергетично «яскравих» цілей — стратегічних бомбардувальників, МБР або крилатих ракет, що летять передбачуваними коридорами. Їхня логіка — далеко, високо, потужно, з фокусом на раннє попередження і стратегічне рішення, а не на детальний контроль простору.
Сучасна загроза інша: дешеві, масові, низьковисотні, розосереджені цілі з малою ЕПР, які заходять не «коридорами», а з усіх напрямків, часто в рої, з маневрами і навмисним перевантаженням сенсорів. У такій ситуації проблема не в потужності радара, а в архітектурі: один великий сенсор фізично не здатен забезпечити постійний контроль кожного сектора на малих висотах.
Тому архітектура ППО сьогодні радикально ускладнюється і «дробиться»: виникає потреба в масовому тактичному рівні — десятках і сотнях малих РЛС, пасивних сенсорів, оптичних і RF-систем, розгорнутих близько до об’єктів і по всій території. Фактично ППО переходить від моделі «бачимо далеко — реагуємо централізовано» до моделі «бачимо всюди — реагуємо локально і мережево».
— Як змінився радіолокаційний портрет сучасної повітряної цілі? Чому застарілі РЛС так важко ідентифікують дрони-камікадзе типу Shahed або малі розвідувальні БПЛА?
Якщо сказати простіше, сучасну повітряну ціль радар розпізнає зовсім інакше, ніж літак часів Холодної війни. Тоді радари шукали об’єкти, які летять швидко, і використовували ефект Доплера — зміну частоти відбитого сигналу — щоб легко відрізнити літак або ракету від землі, будівель чи дерев.
Дрони-камікадзе типу Shahed і малі розвідувальні безпілотники летять повільно, низько і часто змінюють швидкість, тому їхній доплерівський зсув дуже малий і виглядає для радара майже так само, як відбиття від нерухомих об’єктів.
Старі радари спеціально відсікають такі сигнали як «перешкоди», щоб не бачити землю, і разом із ними «викидають» і дрон. Навіть радари з фазованою антенною решіткою (електронне сканування без механіки) не вирішують це автоматично: вони швидше і точніше дивляться, але якщо система обробки сигналу налаштована під швидкі цілі, повільний БПЛА для неї залишається шумом, а не загрозою.
— Чи можна стверджувати, що війна в Україні стала остаточним доказом того, що європейська мережа РЛС потребує не косметичної модернізації, а повної технологічної заміни?
Так, війну в Україні цілком можна вважати остаточним доказом, що європейська мережа РЛС потребує не косметичної модернізації, а глибокого технологічного зсуву.
Проблема не в «старому залізі» як такому, а в тому, що вся архітектура будувалась під іншу логіку загроз. Сучасна війна принесла масову, низьковисотну і асиметричну загрозу, яку неможливо закрити апгрейдом окремих радарів.
Йдеться про перехід до «розумної» системи протидії: щільної мережі тактичних сенсорів (малі РЛС, пасивні радіочастотні датчики, оптичні й теплові системи), об’єднаних у єдину мережу управління з автоматичним аналізом і розподілом цілей. Це не заміна однієї РЛС на іншу, а зміна глобального принципу захисту повітряного простору.
— Основна проблема застарілих систем — це «низьковисотне поле» . Чому старі радари мають труднощі з цілями, що притискаються до землі або використовують особливості рельєфу?
У старих радарів є одна фундаментальна слабкість — вони погано «дивляться» біля землі.
По-перше, радар бачить по прямій. Через кривизну Землі і нерівний рельєф усе, що летить дуже низько, просто ховається за горизонтом: пагорб, ліс або будинок для радара стає «стіною».
По-друге, біля землі радар отримує надто багато відбиттів — від ґрунту, дахів, дерев, доріг. Щоб не «потонути» в цьому шумі, старі системи навмисно відсікають усе низьке і повільне. Коли з’являється дрон, який летить на висоті 20–50 метрів і повторює рельєф, радар сприймає його не як ціль, а як частину місцевості.
Тому проблема не в тому, що радари «слабкі», а в тому, що вони створювалися для війни, де загроза летіла високо і швидко, а сучасні цілі навмисно летять низько, повільно і «ховаються» в рельєфі, де стара логіка просто перестає працювати.
— Наскільки критичною є проблема швидкості оновлення даних? Чи встигають механічні радари минулого покоління за динамікою рою дронів?
Дуже критично. Радари минулого покоління не встигають за роєм дронів.
Простими словами: такий радар дивиться по черзі, обертаючись по колу, і повертається в той самий напрямок лише за кілька секунд. Для літака цього достатньо — він за цей час майже не змінює положення. А рій дронів за кілька секунд розлітається, перебудовується і змінює висоту, тому радар бачить не реальну картину, а застарілий «знімок».
У результаті система або плутає цілі між собою, або втрачає частину дронів, бо просто не встигає оновлювати інформацію з потрібною швидкістю. Тому для боротьби з роями потрібні радари, які оновлюють дані практично безперервно, а не раз на кілька секунд.
— Розкажіть про перехід до АФАР (активних фазованих антенних решіток). Чому саме ця технологія є ключовою для подолання обмежень минулого?
Перехід на АФАР (активні фазовані антенні решітки) почався наприкінці 1990-х, у 2000-х вони з’явилися в нових військових радарах, а у 2010-х стали стандартом для сучасних систем ППО та авіації.
Простими словами, раніше радари «дивилися по черзі» і не встигали за динамікою бою, тоді як АФАР дозволила дивитися часто, гнучко і саме туди, де з’являється загроза; важливий нюанс у тому, що АФАР з’явилась не через дрони, а через потребу швидше й точніше працювати по складних цілях, але війна дронів у 2020-х остаточно довела, що без АФАР і мережевої архітектури сучасна ППО просто не встигає за реальністю.
— Європа зараз активно обговорює ініціативи на кшталт European Sky Shield. Яким має бути новий стандарт європейського радара, щоб він відповідав реаліям 2025–2030 років?
Новий стандарт європейського радара для реалій 2025–2030 років — це вже не одна велика станція, яка «дивиться далеко», а мережа розумних сенсорів. Базою має бути АФАР: вона дозволяє швидко оновлювати дані, одночасно супроводжувати багато цілей і бачити повільні та низьковисотні об’єкти — дрони, крилаті ракети, рої.
При цьому важливо не тільки бачити далеко, а й щільно закривати простір біля землі, чого фізично не може зробити один великий радар без допомоги малих тактичних систем.
Другий ключовий момент — мережева логіка. Радар має бути частиною єдиної системи ППО: обмінюватися даними з іншими радарами, оптичними та пасивними сенсорами і напряму передавати цілі засобам ураження.
Такий підхід дозволяє не «задихатися» від масових атак, зберігати живучість під ударами і масштабувати оборону кількістю сенсорів, а не лише дорогими перехоплювачами. Простими словами, майбутня європейська ППО — це багато «очей», з’єднаних в єдиний мозок, а не один дуже потужний локатор.
— Чи є майбутнє у великих стаціонарних РЛС, чи Європа має перейти до розосереджених мереж мобільних малих сенсорів?
Майбутнє — за гібридною моделлю: великі стаціонарні РЛС залишаються для далекого попередження, але основу реальної ППО Європи має становити розосереджена мережа мобільних малих сенсорів, без якої неможливо закрити низьковисотні та масові загрози.
— Як інтеграція штучного інтелекту в аналіз радіолокаційних даних допомагає відрізнити зграю птахів від групи дронів-камікадзе?
Інтеграція штучного інтелекту (ШІ) в аналіз радіолокаційних даних дозволяє оцінювати поведінку цілей у часі, а не один окремий «кадр» радара: алгоритми навчаються розрізняти характер руху, швидкість, стабільність траєкторій і ступінь узгодженості між об’єктами.
Зграя птахів рухається біологічно хаотично — постійно змінює форму, швидкість і напрямок без повторюваних патернів, тоді як група дронів-камікадзе рухається більш узгоджено й технічно стабільно, навіть якщо намагається імітувати хаос. Саме тому ШІ здатен виявити різницю там, де класичний радар бачить лише «кілька точок у повітрі».
— Україна зараз використовує унікальний мікс радянських, західних та імпровізованих систем виявлення (наприклад, мережі акустичних датчиків). Що з цього досвіду викликає найбільший інтерес в європейських партнерів?
Для європейських партнерів найбільший інтерес викликає не сам набір інструментів, бо радари, оптичні, радіочастотні чи акустичні датчики у світі давно відомі, а те, як Україна ними керує і як їх поєднує в єдину систему. Ключовий урок — дерегуляція і швидка інтеграція: різнорідні сенсори різного походження зводяться в одну картину без багаторічних програм і жорстких стандартів.
Український досвід показує, що ефективність дає не ідеальна технологія, а правильна архітектура застосування: розподілена мережа простих і дешевих засобів, швидка адаптація під нові загрози, зміна алгоритмів «на льоту» і тісний зворотний зв’язок з підрозділами ППО.
Саме цей підхід — як швидко поєднувати знайомі інструменти в працюючу систему і масштабувати її під реальну війну — сьогодні є найбільш цінним для європейських партнерів.
— Чи готова промисловість Європи (Thales, Leonardo, Hensoldt) до швидкого масштабування виробництва новітніх РЛС, чи ми спостерігаємо технологічний розрив між потребами та можливостями?
Коротка відповідь: технологічно — так, економічно й промислово — ні, і саме тут виникає розрив. Європейські виробники Thales, Leonardo та Hensoldt мають сучасні радари й потужні обчислювальні системи, але вони створювались у логіці високої якості та високої ціни, а не масового застосування.
У результаті сама детекція стає дорогою: щоб виявити дешевий дрон, використовується складний і коштовний сенсор, який економічно не відповідає загрозі.
Тобто проблема не в тому, що Європа не вміє робити сучасні РЛС, а в тому, що ці системи погано масштабуються щодо ціни й кількості. Війна показала: потрібні сотні й тисячі сенсорів, а не десятки «ідеальних» радарів.
Саме цей дисбаланс — між технологічною досконалістю і реальною вартістю виявлення масових цілей — сьогодні є головним викликом для європейської радіолокаційної промисловості.
— Яким, на вашу думку, буде «ідеальний радар» найближчого майбутнього? Це буде універсальна машина чи спеціалізований пристрій під конкретний тип загрози?
«Ідеальний радар» найближчого майбутнього — це не універсальна машина, а спеціалізований пристрій, який працює як елемент мережі. Окремий сенсор оптимізується під конкретний тип загрози — низьковисотні дрони, крилаті ракети або балістику — і робить це дешево, швидко та надійно, не намагаючись бути «всім одразу».
Ключова ідея в тому, що універсальність досягається на рівні системи, а не окремого радара: багато простих спеціалізованих сенсорів, об’єднаних у мережу, дають повну картину повітряної обстановки. Такий підхід краще масштабується, дешевший у виробництві й живучіший в умовах війни, ніж поодинокі дорогі «суперрадари».
