«Я обрала собі цю професію, щоб бути там, де найбільше потрібна. Зараз це передова…» — ніжинка Ірина Авраменко

Свого часу обравши одну з мирних та, на її по­гляд, найбільш «домашніх» професій – медична сестра, Ірина Авраменко не сподівалася, що колись потреба допомагати іншим, по­легшувати чужий біль не тільки дасть змогу їй побувати у бага­тьох містах та селах України, яких до того навіть не бачила на мапі, а й поведе за професією за багато сотень кілометрів від домівки. А, втім, про все по порядку, розповідає Катерина Гавриш, газета Ніжинщини “Вісті”.

Ірина народилася і зростала у та­кому мікрорайоні Ніжина, де по­бачити людину в білому халаті поза лікарняною палатою, не на території лікарні, а прямісінько на вулиці чи в аптеці через дорогу було звичною справою.

Мешканців навколишніх вулиць зовсім не лякали різкі сигнали сирен та відблиск синьо-білих «маячків» карет швидких медичних, котрі стрімголов летіли через перехрестя, доправляючи хворих до лікарні – знали, що від їхньої швидкості та вправності медичного персоналу залежить чиєсь життя. Ірина також була не винятком. Тож коли після закінчення восьмого класу у своїй рідній десятій школі дівчина поставила батьків перед фактом, що збирається вступати до Ніжинського медичного училища, вони схвалили її вибір.

Майже три роки навчання пролетіли швидко. Ірина, мов губка, вбирала в себе необхідні знання й навички майбутньої професії. А, втім, свою першу професійну практику, яка розтягнулася для неї в часі аж на п’ять років, молода спеціалістка відпрацьовувала не в ніжинській лікарні, а в міжколгоспному дитячому санаторії «Пролісок», розташованому у мальовничому лісовому масиві неподалік міста.

У велику родину ніжинських медиків Ірина повернулася після завершення будівництва та відкриття пологового будинку. У ньому Ірина Борисівна й працювала – спочатку лаборантом, згодом перейшла на посаду операційної медичної сестри. Медичних сестер недарма називають другою парою рук лікаря, а ще – сполучною ланкою між ним та пацієнтом. Адже саме від їх злагоджених, чітких та професійних дій залежить психоемоційний стан хворого, якому не тільки потрібно надати професійний догляд та нагляд, а й заспокоїти, поговорити. В операційній медична сестра – це ще й підготовка інструментальної бази, шовного матеріалу, стерильність. В ході операції вона знаходиться поруч з хірургом, уважно стежить за кожною його дією, миттєво реагує на всі прохання та вимоги. У пологовому будинку апогеєм їхніх спільних злагоджених професійних дій – народження нового життя. А яка ще професія може похвалитися тим, що першою приймає в цей світ нову людину, нового громадянина, ніж ця?!

Так склалися життєві обставини, що два роки свого професійного життя Ірина Борисівна провела за межами України, на далекому африканському континенті, у Лівії. (У ті часи багато українських спеціалістів у складі делегацій допомагали розбудовуватися лівійській економіці, тоді, як за обміном лівійські студенти отримували вищу освіту в українських вишах.)

Повернувшись додому, Ірина Борисівна аж до виходу на відпочинок за вислугою років продовжувала працювати у колективі пологового будинку. Думала спочатку трохи відпочити. А, втім, сидіти без улюбленої справи жінка не звикла, тож коли незабаром спеціалістці запропонували місце лаборанта у медичній лабораторії ДІЛА, вона без вагань взялася й за цю, вже знайому їй справу.

З початком повномасштабного вторгнення лабораторія, як і решта установ та підприємств, тимчасово припинила свою роботу. На підступах до Ніжина вже йшли бойові дії, місто здригалося від розривів снарядів, тремтіло під ракетними ударами. До лікарні постійно доправлялися поранені на полі бою бійці. Люди вистоювали кількагодинні черги за ліками, хлібом та молоком, більшість виглядали понурими й розгубленими.Реклама:

Тільки диво й мужність наших захисників тоді врятували їх від окупації. Рашисти в Ніжин не зайшли. І все ж Ірину, доньку колишнього кадрового військового, яка звикла до чіткості й розуміння ситуації, такий хід речей не влаштовував. Тож порадившись на сімейній ради з чоловіком (Андрій після перенесеного інсульту має групу інвалідності) та батьками вона добровольцем пішла до територіального центру з проханням взяти її на службу.

Війна – це завжди нереальне випробування. Для всіх, незалежно від віку чи статі. У цій війні роль жінок у військовій сфері стає все більш помітною й значущою. Бо в цій війні жінки – не якась там допоміжна сила чи обслуговуючий персонал. Вони стають солдатками, офіцерками, аби поряд з чоловіками боронити свою країну і в цьому їхній внесок важко переоцінити. Саме так почалася й нова професійна кар’єра військовослужбовиці 163 батальйону територіальної оборони Ірини Авраменко. Своє перше бойове хрещення вона, вже в якості санінструктора медичного пункту роти, отримала під Бахмутом, де вони надавали першу допомогу пораненим, готували до відправки в госпіталь. З перервами на ротації згодом – Чернігів, Славутич, Ніжин, Городня, Сумщина й з десятками їхніх вщент випалених ворожим вогнем та ракетними ударами міст, сіл і хуторів та зруйнованими долями десятків, сотень тисяч їхніх мешканців.

З Іриною нам вдалося поспілкуватися під час її перебування у відділенні реабілітації Ніжинської міської лікарні імені М. Галицького. За кілька днів вона мала знову повертатися у свою військову частину.

«А, знаєте, війна має властивість удосконалюватися, на жаль, у найгіршому для тих, хто бере в ній участь, значенні. Ні в яке порівняння не йдуть бої, що велися за Бахмут, з тими, в яких бере участь наш бойовий підрозділ зараз. Нині все набагато складніше й страшніше. Ми, бойові медики, працюємо, не покладаючи рук. Зброя, воєнна амуніція, каски, бронежилети – це те, що важить, але воно рятує життя. Найстрашніше для мене у професії – бачити мертвими побратимів. Сльози… Страшенний головний біль… І ненависть до всього руського, кацапського величезною хвилею піднімається у серці… Важко евакуювати важких «300» з пораненнями, що ти, як медик, розумієш, вже не живуть, та, як фахівець, мусиш зробити все залежне, щоб використати той мінімальний шанс на виживання, і – як людина, віриш у диво, у Бога, у долю».

Ось вже два роки в одному батальйоні з Іриною Борисівною воює її син Дмитро.

«Навіть під військовим пікселем б’ється спочатку серце матері, і вже лише потім- бійчині. Звісно, завжди дуже за нього хвилююся. Із занепокоєнням вслухаюся у повідомлення, радію, коли чую його голос або чую про завершення операції, в якій брав участь і мій Діма. У так хвилини добре розумію, що відчуває мій чоловік, мої батьки, тому намагаюся телефонувати їм якомога частіше, дорожити кожним днем і хвилиною, проведеною поруч з ними. Звісно, дуже хочеться частіше бути поруч, бачу, що і наш дім, і наша дачна ділянка скучили за мною, а я – за ними. Але ж розумію, що я перш за все залишаюся бойовою медикинею і тут потрібні моя допомога та мій досвід. Тому сьогодні я – тут…».

Раніше ми писали: Ціную рідкісні моменти, коли можу вживу поспілкуватися зі своїми дітьми: розмова з Євгеном Луняком