Як італійський журналіст показує Україну світові (Частина ІІ)

Вже понад десять років італійський журналіст Джорджо Провінціалі висвітлює війну в Україні, відстежуючи фронт, життя цивільних і героїзм людей, про який часто не розповідають у медіа. Він ділиться своїми спостереженнями, розповідає про культурну цінність українських міст, таких як Ніжин, і показує, що стояти на правильному боці історії – значить бачити й розуміти реалії цієї війни.

Раніше ми писали: Як італійський журналіст Джорджо Провінціалі показує Україну світові (Частина І)

У продовженні інтерв’ю журналісти MYNIZHYN дізналися, як у Європі сприймають правду про війну та чому Захід досі помиляється у розумінні безпеки України. Джорджо Провінціалі детально розповів про реакцію італійського суспільства, міфи навколо «війни путіна», стратегічні помилки минулого й те, чому Україна має право самостійно визначати власні гарантії безпеки.

– Як італійське суспільство реагує на ваші матеріали про Україну? Чи легко донести європейцям реалії війни?

– Передавати реальність війни зовсім непросто, адже люди часто реагують на неї негативно й із нерозумінням. Вони кажуть: «Це не моя війна», ніби йдеться лише про Україну, хоча це не так. Агресія російської федерації – це напад на всіх, хто поділяє західні демократичні цінності, і протистояти їй потрібно саме так – разом, спільно. Кажуть: «Україна не хоче миру», тоді як саме росія прагне війни.

І я кажу «росія», а не лише «путін», тому що ще одна велика помилка Заходу – називати це «війною путіна».

Росіяни століттями жили під владою свого царя, підпорядковані імперіалістичним режимам. Потім – під владою СРСР, а згодом і сталінського режиму. Боротьба за владу після його смерті призвела до створення «Комітету державної безпеки», який де-факто утримував владу в СРСР майже вісімдесят років. КДБ уособлював функції та повноваження, які на Заході розподілені між кількома структурами: до них належали й прикордонні війська, і таємна поліція, що дозволяло досягати будь-кого і будь-де, не лише на радянській території.

Не випадково життєвий цикл КДБ завершився майже одночасно з існуванням СРСР. Так само не випадково ФСБ – керівником якої був путін – успадкувала його функції.

путін і патріарх кирил (який також був колишнім агентом КДБ) – лише публічні обличчя злочинної системи, що щонайменше сімдесят років проникала в кожну клітину російської бюрократії. Сьогодні вони здійснюють у росії політичну, світську та духовну владу. Саме тому глибоко помилково називати це «війною путіна».

«Якщо автогенез цього авторитарного імперіалізму не буде перерваний, рак, що вражає росію, мов прокляття, ніколи не буде викорінений», – казав Олексій Навальний, родина якого мала українське коріння.

путін – це наслідок, а не причина. Він не на вершині жодної піраміди влади. Він – унизу перевернутої піраміди трьох століть «гумової» та клептократичної системи, заснованої на автократії. Зло – в корінні.

Однією з найскладніших частин моєї роботи з італійською аудиторією є виправлення давнього спотворення історії: уявлення про те, що росія є легітимною спадкоємицею СРСР і «законною» світовою державою. Цей наратив є глибоко хибним і ігнорує той факт, що росія систематично привласнювала права, активи та історію України – водночас зберігаючи право вето в Раді Безпеки ООН, попри те, що ЄС визнає її державою-терористом. Це створює серйозні правові та моральні суперечності.

 

СРСР, заснований у 1922 році чотирма рівноправними республіками (Україною, білоруссю, Закавказзям і росією), ґрунтувався на принципі юридичної рівності та чітко закріпленому праві кожної республіки вийти зі складу Союзу. Коли СРСР розпався у 1991 році, це сталося за взаємною згодою, з підтвердженням засадничих принципів і чітким формулюванням того, що Радянський Союз припинив існування як суб’єкт міжнародного права. Жодна держава не отримала автоматичного правонаступництва щодо його прав чи зобов’язань.

Попри це, росія скористалася політичною невизначеністю та процедурними лазівками, щоб привласнити місце СРСР в ООН і право вето – безпрецедентний крок, який був прийнятий радянськими посадовцями, що безперешкодно перейшли на російські посади. Ця правова аномалія згодом була перетворена володимиром путіним на інструмент політики: він свідомо злив у публічній пам’яті образи росії та СРСР, просуваючи вигадану спадковість, яка живить імперську ностальгію, параною щодо Заходу та виправдовує територіальну агресію.

путін зробив цей міф державною доктриною, представляючи колишні радянські території як «історичні російські землі» та подаючи експансію як нібито правову й цивілізаційну місію – з ідеями, тривожно подібними до концепції Lebensraum. Паралельно москва системно привласнювала радянські закордонні активи й борги, тиснучи на слабші пострадянські держави та відмовляючи Україні в її законній частці.

Україна послідовно відкидала ці шантажні домовленості й вимагала прозорості. У відповідь росія блокувала процес, а згодом в односторонньому порядку захопила всю радянську закордонну власність після самостійного погашення боргів – без згоди України та без ратифікації парламентом. У 2022 році путін формально проголосив росію «спадкоємицею СРСР», намагаючись заднім числом легалізувати десятиліття експропріації.

Опір України – політичний, правовий, а нині й військовий – доводить, що історію неможливо переписати силою. Якою б наполегливою не була кремлівська пропаганда, крадіжка не стає законом, а брехня – істиною.

Окремої й постійної уваги потребують теми, пов’язані з етнічними чистками на територіях України, які росія незаконно окупує, а також інші історичні контексти, про які не можна дозволити забути.

Наприклад, нещодавно один італійський політик заявив: «Якщо Гітлер і Наполеон не змогли поставити москву на коліна у своїх російських кампаніях, то навряд чи це вдасться Кайї Каллас, Макрону, Стармеру та Мерцу».

Це твердження є глибоко хибним, адже воно ґрунтується на логічному та історичному перевертанні фактів, до якого часто вдаються, щоб виправдати інші не менш серйозні й подвійно помилкові заяви.

Як Наполеонівська кампанія 1812 року, так і операція «Барбаросса» 1941 року відбувалися здебільшого на території сучасної України: у центральній та східній частинах, у басейні Дніпра, на Донбасі, у Криму та українських степах. Менше місяця тому я задокументував у відео, знятому в Мощуні, як поряд із окопами Другої світової війни українці рили окопи для оборони Києва у 2022 році.

Кілька місяців раніше я пояснював, як разом із партизаном із Сум, озброєним металошукачем, Аллою Пердей та мною, ми знаходили монети, кулі та ґудзики, що належали нацистсько-фашистським солдатам, які марно намагалися вторгнутися в Україну. Територія України була спустошена, мільйони цивільних загинули, міста перетворилися на поля бою, і саме Україна виснажила та зруйнувала наступальні можливості цих загарбників. Казати, що «росія чинила опір», – це пропагандистське спрощення, яке ігнорує геополітичну реальність. Наполеон Бонапарт і Адольф Гітлер не зупиняли російський наступ: вони вторгалися в Україну, щоб просунутися далі на схід.

Неправда, що ніхто ніколи не зупиняв росію. Натомість істина полягає в тому, що ті, хто намагався завоювати Україну – включно з самою росією – завжди програвали війну.

Царська росія зазнала гучної поразки у війні 1904–1905 років, намагаючись розширити свій вплив на Маньчжурію та Корею; Японія завдала повної й нищівної поразки. Російський флот було знищено в Цусімі, імперія втратила Порт-Артур і була принижена, змушена підписати мир. Наступного року спалахнула революція 1905 року.

У 1939–1940 роках СРСР намагався вторгнутися до Фінляндії. Саме російська армія зазнала величезних втрат, продемонструвавши свою неефективність. Поразка була настільки серйозною, що змусила Адольфа Гітлера зрозуміти: Червона армія далека від непереможності. Нацистсько-фашистські війська зрештою зазнали краху в Україні. Афганська війна, що тривала десять років (1979–1989), стала повною стратегічною поразкою і завершилася розпадом СРСР у 1991 році.

В Україні росію вже стратегічно зупинено: вона хотіла захопити Київ, повалити уряд і анексувати всю країну. Як це відбулося – зрозуміло всім.

Отже, росію дійсно можна зупинити, і вона програє щоразу, коли намагається вести війни експансії. Міф про її непереможність – це пропаганда, а не історія. Італійці – які самі були зупинені в Україні – мають пам’ятати це найкраще.

– Чи зустрічали ви в Україні історії або людей, які особливо вплинули на вас і залишилися в пам’яті?

– Під час мого тривалого перебування в Україні я зустрів тисячі чудових людей. Справжніх бійців і героїв. Герой – це звичайна людина, яка в складний, несподіваний момент свого життя здатна ухвалити надзвичайні рішення й знайти в собі неймовірну силу. Герой – це той, хто віддав усе, і таких героїв я тут зустрів дуже багато.

Я не герой, адже мені ще є що віддавати.

У моїй родині є гідні приклади. Мій дідусь був героєм Італії, і я досі зберігаю його диплом патріота. Він боровся з нацифашизмом як партизан, і тепер я, той, хто носить його ім’я та прізвище, маю з честю нести його свідчення, борючись із рашизмом.

Я зустрічаю героїв у зруйнованих бомбардуваннями містах України та на передовій. Серед дітей і серед літніх людей також.

Я збираюся написати книгу про всіх героїв, яких зустрів тут, і обов’язково триматиму вас у курсі.

– На вашу думку, що Європа досі не розуміє або недооцінює у контексті війни в Україні?Реклама:

– Під час мого перебування тут я протягом останніх 1400 днів ставив кожному українцю, якого зустрічав, одне й те саме запитання: які гарантії безпеки ви вважаєте найбільш надійними для своєї країни?

Від передової до зруйнованих бомбардуваннями міст відповідь завжди була однозначною: ми хочемо повернути собі ядерну зброю.

Одна з тем, яку Захід, здається, не бажає зрозуміти, збігається з помилкою, яку Україна не повинна повторювати. Люди чітко й недвозначно висловили відмову й надалі залежати від третіх сторін у питаннях безпеки України.

Тридцять років тому Україна мала близько трьох тисяч ядерних боєзарядів – і нікому навіть на думку не спадало вторгатися в Україну. Ніхто не «подарував» їх Україні. Україна створила їх власною працею, власними ресурсами та завдяки власним інженерним геніям. Захід переконав Україну відмовитися від них заради безпеки інших. Україну зрадили.

Жодна угода, побудована на такому шахрайстві, не працюватиме.

Стратегічна поразка України почалася не 24 лютого 2022 року, а в 1994-му – з підписання Будапештського меморандуму. Небов’язкової політичної декларації, яка переконала Київ відмовитися приблизно від 3000 ядерних боєголовок – третього за величиною арсеналу у світі – в обмін на обіцянки, що виявилися порожніми.

Імперіалістична війна, розв’язана москвою, продемонструвала ще жорстокішу правду: обіцянки діють лише доти, доки їх не порушують, а ядерне стримування залишається єдиним стримуванням, якого світ справді боїться.

Оскільки Будапештський меморандум не містив механізмів примусу, зобов’язань автоматичного втручання чи санкцій за порушення, він не був міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції 1969 року. «Гарантії безпеки», надані в його межах Сполученими Штатами, Великою Британією та російською федерацією, були односторонніми політичними деклараціями, а не юридичним обов’язком. Це наочно підтверджується відсутністю будь-яких реальних наслідків після анексії росією Криму.

Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як держава, що не володіє ядерною зброєю. Водночас стаття X цього договору однозначно закріплює право на вихід у разі, якщо надзвичайні обставини поставили під загрозу найвищі інтереси держави-учасниці.

Повномасштабне воєнне вторгнення росії, окупація територій, воєнні злочини, екзистенційна загроза українській державності та постійний ядерний шантаж у повній мірі відповідають цій умові – у найсерйознішому значенні цього терміну.

Отже, Україна юридично має право денонсувати ДНЯЗ. Політична відповідальність за реалізацію цього права повністю лягає на тих, хто зруйнував безпекові умови, що виправдовували роззброєння.

Протягом десятиліть Захід продавав Україні наратив про «відкриті двері» до НАТО – без строків, без зобов’язувальних дорожніх карт і без реальних гарантій. У вирішальний момент союзники злякалися ядерного агресора більше, ніж знищення суверенної держави.

Виник нищівний парадокс: ті, хто володіє ядерною зброєю, можуть вторгатися, а ті, хто її не має, змушені підкорятися. Військова допомога, надана Україні, навіть близько не співмірна з тим стримувальним потенціалом, від якого її змусили відмовитися.

Наратив про те, що Україна «успадкувала» радянський ядерний арсенал, є історично й технічно хибною.

Україна була промисловим серцем і перлиною радянської інженерної думки. На її території розміщувалися підприємства з виробництва, збирання та обслуговування ядерних боєголовок; тут виготовляли ключові компоненти для стратегічної ракетної галузі СРСР; були доступні високоякісні сировинні ресурси та наукова експертиза; працювали фахівці, безпосередньо залучені до розробки ядерної зброї.

Ця зброя не була подарунком – вона була результатом праці української промисловості в радянську добу.

Відмова від неї означала добровільне знищення національного стратегічного потенціалу однієї з чотирьох держав-засновниць СРСР – на користь держави, що виникла вже після його розпаду. Україна завжди мала власну правову ідентичність – і як союзна республіка з власними органами управління, і як незалежна держава, визнана після 1991 року.

Сучасна російська федерація, однак, є пострадянською державою, яка в односторонньому та оманливому порядку привласнила собі значну частину міжнародних позицій колишнього СРСР, не будучи ані старшою, ані легітимнішою за інші держави-правонаступниці.

Лісабонський протокол і Будапештський меморандум юридично пов’язані однією причиною: безпека в обмін на відмову від ядерної зброї. Російська Федерація була стороною обох угод – у Лісабоні й Будапешті – а згодом стала державою-агресором. Юридично неприйнятно прив’язувати Україну до без’ядерного майбутнього, нібито закріпленого в пункті 11 із 20 пунктів так званого «мирного плану».

Будувати майбутні гарантії безпеки на найсерйознішій стратегічній помилці минулого – глибоко хибно й небезпечно.

Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) не є безповоротним, а стаття X має пріоритет над політичними меморандумами та імплементаційними протоколами. Жодних положень про підпорядкування чи зовнішнє право вето не існує.

У випадку України юридичний поріг, визначений Договором, перевищено в його найсерйознішій формі. Проєкт ядерного переозброєння міг і мав бути розпочатий негайно, і сьогодні він став би найкращою гарантією безпеки для держави.

Саме тому цього вимагають і військові на фронті, і цивільні в містах.

Ядерне стримування не заборонене міжнародним правом – воно регулюється. Доки воно не порушує jus in bello і не містить загрози невибіркового застосування, воно цілком сумісне з міжнародним правопорядком.

Україна мала – і досі має – право, а також технічні та інженерні можливості відновити свій легітимний ядерний арсенал.

Це єдина по-справжньому переконлива гарантія безпеки, якої вона потребує.

Досвід навчає, що навіть юридично зобов’язувальні угоди залежать від політичної волі їх дотримуватися. Починаючи зі статті 5 НАТО, яку часто наводять як приклад, але неправильно тлумачать її зміст, адже вона жодним чином не зобов’язує до прямого військового втручання – ні в правовому сенсі, ні на практиці. Як уже зазначала низка аналітиків, у разі класичної російської операції під чужим прапором американці навіть не втручалися б для захисту України. «Коаліція охочих» уже дала зрозуміти, що будь-які європейські сили стримування були б ефективними лише в умовах миру.

З огляду на це, фіксувати «чорним по білому», що Україна підтверджує свій без’ядерний статус, погоджується обмежити свої збройні сили та обирає залежність від зовнішніх гарантій безпеки, означає повернення на стартову позицію після втрати людей, ресурсів і територій.

Про це вкрай важливо пам’ятати саме сьогодні.

Джорджо Провінціалі показав Європі правду про війну, героїзм українців і небезпечні помилки минулого, які ще визначають сьогодення. У наступній частині ви дізнаєтеся, чи відвідував він Ніжин і які враження залишилися у журналіста від цього міста.

На фото італійський журналіст Джорджо Провінціалі показує Україну світові 
Фото з архіву Джорджо

Росія, путін та пов’язані терміни написані з малої літери на прохання кореспондента, щоб передати його особисте ставлення і стилістику, а не як граматична помилка. Як встановлено протоколом № 83 від 15 вересня 2023 року Національної комісії з питань державних мовних стандартів».

Читайте згодом Частину ІІІ нашого інтерв’ю з італійським журналістом Джорджо Провінціалі – слідкуйте за оновленнями на будьте в курсі подій.