Гора Маківка — у «Нашому Прапорі»: 110 років тому січові стрільці утвердили символ боротьби з відвічним ворогом України
Для вояків добровольчого Легіону Українських Січових Стрільців це було першою великою битвою проти московських військ.
Втрати українців склали близько пів сотні вояків. Могили загиблих на горі Маківка стали першим великим похованням українських військових у модерну добу. Жертва січових стрільців зробила цей військовий меморіал та саму гору Маківка важливим символом збройної боротьби українського народу за власну державність.
До чергової річниці боїв АрміяInform зібрала свідчення про вшанування пам’яті січових стрільців на Маківці, зафіксовані на шпальтах однієї з провідних львівських газет 1930-х років «Наш Прапор», яку публікував видавничий концерн Івана Тиктора «Українська Преса».
Традиція відвідин пам’ятного місця загибелі й поховання січових стрільців на горі Маківка почала складатися невдовзі після облаштування меморіалу. Впродовж 1920-х — 1930-х років вона набула особливого значення для позбавлених власної національної державності українців.
Початково цвинтарем на горі Маківка опікувалися пластуни з міста Стрий. Вони встановили хрести на могилах та організували догляд за місцем поховання. З 1920-х років про меморіал почали дбати колишні комбатанти — члени Української військової організації, а з часом Організації українських націоналістів.
В цей час було закладено традицію відвідин поховання січових стрільців на Маківці з метою вшанування пам’яті загиблих та ствердження відданості справі боротьби за українську державність. Від початку 1930-х років паломництва до меморіалу стали надзвичайно популярними серед української молоді.
В газетних замітках зазначається, що зібрання на місці поховання були дуже велелюдними — кількість їх учасників налічувала від кількох до кільканадцяти тисяч осіб. Польські органи влади, занепокоєні зростанням національної свідомості українців та ексцесами, які траплялися під час численних зібрань, намагалися їх забороняти.
Саме про ці заборони згадується у перших публікаціях про масові паломництва українців до Маківки на шпальтах газети «Наш Прапор» у 1933 році. На початку липня 1933 року представники влади не пустили на гору близько 5 тис. українців, які змушені були зупинитися біля підніжжя і там відслужити панахиду за загиблими.
При цьому збори на урочистості традиційно були завчасними та добре спланованими. Організаційними питаннями займалося Товариство Охорони Воєнних могил, яке оприлюднювало відповідні повідомлення із закликами до зацікавлених у місцевій українській періодиці, зокрема у газеті «Наш Прапор».
Газета повідомляє, що колективні подорожі для охочих відвідати Маківку у визначений день святкувань організовувало також українське патріотичне товариство «Сокіл Батько». Зі Львова до Тухлі вони могли дістатися організованими групами по 50 осіб, передбачалось облаштування ночівлі.
Попри заборону, 1933 року близько 300 студентів і селян й уплав подолавши річку Опір дісталися до Маківки. Інші ж розташувалися табором поблизу гори, де відбувся урочистий концерт місцевого хору та збір коштів на упорядкування та охорону стрілецьких могил та фінансування освітньо-виховного товариства «Рідна Школа».
1934 року проведення урочистостей на горі Маківка знов було заборонено. Повідомлення про це з’явилось спочатку у газеті «Стрийська думка» і його, з огляду на суспільну значущість, передрукував «Наш Прапор». Незабаром газета повідомила, що замість зібрання на Маківці влада дозволила лише проведення богослужіння у Тухлі.
Відновлення проведення урочистостей 1935 року, яке відбулося на 20 роковини бою на Маківці, відбулося «з подвійною торжественістю». Наплив охочих вшанувати пам’ять загиблих вояків становив понад 12 тисяч осіб. Вочевидь, велелюдність зібрання була обумовлена 20 ювілеєм боїв та попередньою дворічною забороною урочистостей.
«У вході на кладбище поставлено високу браму з тризубом, замаєну жовто-блакитними прапорцями. Процесії з церковними хоругвами уставилися біля полевого богослужебного престола. Китиці вінків за національними й чорними лентами прикрили могилки Героїв», — описував тогорічну панахиду дописувач «Нашого Прапора».
Наступного 1936 року на Маківці зійшлося ще більше прочан. За враженнями кореспондента «Нашого Прапора» їхня кількість сягнула 20 тисяч людей. Дописувач газети не лише подав короткий репортаж про подію, але й влучно описав символічне значення гори Маківка, поставивши її в один ряд з подвигом героїв Крут:
«Маківка — це свята гора українського народу. По довгих віках неволі Український Народ вперше засвідчив ось тут життям своїх найкращих синів, що дозрів до визволення. І високосимволічним є той факт, що герої Маківки згинули в боротьбі з Москвою. Москва — це відвічний ворог України — і в боротьбі з нею повстала наша визвольна легенда: чи це будуть Крути, чи могила Шевченка в Каневі, чи Маківка».
Ще через рік у «Нашому Прапорі» опублікували до серпневих урочистостей на горі Маківка передовицю, в якій дописувач розвинув паралель із Крутами. Головним акцентом у цьому співставленні знов було зроблено на тому, що в обох випадках вояки-українці стали до бою з «одвічним нашим ворогом — Москвою».
1937 року, зазначено в репортажі з події, число прочан до Маківки дещо зменшилось. Як можна зрозуміти з інших публікацій у газеті, кількість паломників зменшилась внаслідок перенесення урочистостей з 8 на 22 серпня через складнощі з отриманням дозволів від органів влади.
Принаймні в репортажі зазначається, що перенесення дати дезорієнтувало людей і відвідувачі йшли на Маківку кілька разів — 8 і 15 серпня. Тому ще через тиждень — 22 серпня, коли свято таки відбулося — число прочан становило половину від минулорічної кількості — приблизно «понад 10 тисяч народу».
«Менше народу взяло участь в недільнім Святі Маківки, як мин[улого] року. Зате цьогорічне Свято відбулося в зразковому порядку. Український нарід дав доказ, що Маківка для нього — це дійсно пантеон, до якого він рік-річно приходить, щоб скріпити свої національні почування, а свої серця знову наповнити вірою в краще майбутнє своєї Нації».
Нарешті 1938 року у «Нашому Прапорі» вийшов розлогий допис Ю. Сердяка «Маківка (Репортаж з двох річниць)», який друкувався у кількох числах газети поспіль. Цей емоційний текст чи не найкраще передає той настрій урочистого піднесення, який щороку в серпні охоплював прочан на Маківку:
«Це ж бо я їду туди, де перед двадцятьма роками (це було в 1915 р.) найкращі Сини підносячоїся на ноги України виграли з юнацьким запалом перший — по програній під Полтавою — бій з москалями, та показали на ділі, що всякі ворожі зусилля, щоб стерти нас з лиця землі, йшли на марне».
Щоб переконатися у тому, яким важливим символом була для тогочасних українців гора Маківка та наскільки зворушливими ставали її відвідини, варто погортати наведену вище галерею фотокопій та прочитати подорожні записки Ю. Сердюка.
Особливо вражають зафіксовані ним слова проповіді священика, який так звернувся до прочан на Маківці: «Не ті вмерлі, що тут лежать, але ті, що через ціле своє життя нічого для України не вчинили».
Меморіал на честь полеглих на Маківці січових стрільців відбудували у 1998‒1999 роках. Нині там встановлено 50 хрестів на окремих могилах та один спільний пам’ятник на честь тих вояків, останки яких ідентифікувати не вдалося.
Як і в 30-ті роки ХХ століття, нині Меморіальний військовий цвинтар українських січових стрільців на горі Маківка є важливим символічним місцем пам’яті для всіх патріотів України, до якого прямують люди з усієї країни та з-поза меж нашої держави.
Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
2025-04-29 06:44:00
