Як італійський журналіст Джорджо Провінціалі показує Україну світові (Частина І)

Вже понад десять років італійський журналіст Джорджо Провінціалі висвітлює війну в Україні, відстежуючи фронт, життя цивільних і героїзм людей, про який часто не розповідають у медіа.

Він ділиться своїми спостереженнями, розповідає про культурну цінність українських міст, таких як Ніжин, і показує, що стояти на правильному боці історії – значить бачити й розуміти реалії цієї війни.

Журналісти MYNIZHYN поспілкувалися з кореспондентом і дізналися деталі подій, а також особисті враження Провінціалі про Україну.

– Як почалася ваша робота в Україні? Що стало поштовхом до того, щоб висвітлювати тему російсько-української війни для італійської аудиторії?

– Я почав жити реальністю України, коли приблизно 15 років тому заручився зі своєю дівчиною, українкою. Оскільки її родина велика, у нас є родичі по всій Україні, зокрема й на територіях, незаконно окупованих російською федерацією. Я пережив війну з самого її початку, коли вона розпочалася з вторгнення ще до 2014 року, а згодом почав писати про неї, коли активізувалися так звані «зелені чоловічки». Коли я побачив, що в інших країнах, зокрема в Італії, з’явився інший наратив, який описував це як «громадянську війну», а не як вторгнення, я зробив усе можливе, щоб підкреслити важливість правдивих, достовірних і перевірених новин у боротьбі з дезінформацією та пропагандою.

Жодних «сепаратистів» – окупанти. Жодного «референдуму» – репресії. Жодної «братньої допомоги» – руйнування. російська федерація є державою-терористом, яка за весь період свого існування ніколи не знала демократії, і факти мають подаватися такими, якими вони є.

На фото: італійський журналіст Джорджо Провінціалі показує Україну світові 

– Яким було ваше перше враження про Україну, коли ви приїхали сюди вперше? Щось здивувало чи вразило найбільше?

– Найбільше мене вразило громадянське суспільство України. Воно нагадало мені теплі спогади з дитинства про Італію. Тут і досі існують справжні цінності. Люди хочуть жити мирно. Погляду й рукостискання достатньо, щоб люди були готові допомогти одне одному будь-якої миті. Стійкість українців та їхня неймовірна сила є натхненням для всього так званого «вільного світу», і всі демократичні країни мають брати Україну за приклад.

Захід має бути вдячним Україні, адже вона захищає всі цінності, на яких ґрунтується західне суспільство.

Я одразу відчув себе комфортно серед українських друзів, і Україна змусила мене відчути себе членом своєї родини. Тепер для мене є честю допомагати тій родині, до якої я належу, і я роблю все можливе, щоб залишатися тут. Побачивши, що тут роблять кацапи, я ніколи не зміг би повернутися до Італії й вирішив залишитися тут, щоб бути свідком їхніх злочинів та сили України.

Я написав понад 1 400 статей італійською мовою, усі вони були опубліковані як у друкованому, так і в цифровому форматі в італійській газеті La Ragione, а також ще 1 400 матеріалів для американського медіа Medium, включно з сотнями тисяч фотографій і сотнями годин відео, які доступні онлайн на YouTube-каналі цієї газети. Але попереду ще дуже багато роботи, і я її зроблю, адже якщо російська федерація не має успіхів на полі бою, вона намагається взяти гору на фронті дезінформації. А з цим також необхідно боротися, як з частиною цієї гібридної війни.

– Що, на вашу думку, є найскладнішим у роботі журналіста на війні? З якими ризиками чи моральними дилемами ви стикаєтеся?

– Я маю величезну повагу до українських захисників і воєнних журналістів, які працюють у Військовій пресі, тих, хто не мав вибору й залишався на передовій – у окопах, протягом нескінченних днів і ночей.

Я ж мав можливість обирати, і це був мій свідомий вибір – робити те, що я роблю.Реклама:

Україна поставила мене в найкращі можливі умови й дала мені найкращий шанс виконувати свою роботу. Мені ніколи не казали, що робити, про що писати і як саме це робити. Навпаки, завжди говорили: «Там – чиста правда. Іди й пиши все, що бачиш. Нам нічого приховувати».

Єдине, про що я дбав, – не наражати на небезпеку військових чи цивільних і не розкривати розташування укріплень та позицій. Але це питання здорового глузду, а не правил.

Я не народився воєнним журналістом. Я – інженер. Я часто протиставляю себе підходам більшості італійських журналістів і ніколи не прагнув належати до цієї категорії. Мій метод – аналітичний, мій підхід – науковий. Я посилаюся на всі свої матеріали так, як це роблять аналітики у наукових публікаціях, розглядаючи кожну статтю як офіційне видання, яке назавжди носитиме моє ім’я. Тому все має бути перевірене, достовірно подане й підкріплене надійними джерелами.

Я одразу зрозумів, що як спостерігачі ми, ті, хто висвітлює війну, часто стаємо здобиччю. Бути впізнаваним як журналіст нерідко означає підвищену вразливість не лише до обстрілів, а й до викрадення: робота в спірних зонах або за лінією фронту робить людину потенційним заручником. Правила захисту преси стають марними, коли хтось із спостерігача перетворюється на здобич. російська федерація удає дотримання законності через арешти та показові судилища за «шпигунство», «тероризм» або «диверсії», які лише нормалізують викрадення людей як нібито легітимний акт, хоча насправді це примусові й залякувальні методи, спрямовані на те, щоб змусити свідків мовчати.

Зіткнувшись із ворогом, який знущається з дітей, розстрілює цивільних, ґвалтує та систематично застосовує тортури, слово «ПРЕСА» часто не забезпечує захисту – навпаки, воно привертає напад і арешт. Безліч разів мені радили прибрати цей напис, адже він лише наражав би мене на ще більшу небезпеку. Кілька разів наш автомобіль із позначкою преси ставав мішенню прямих атак російських дронів або інших безпілотних апаратів.

Ми пережили багато прямих атак, зокрема засідку ДРГ у Сумах, безпосередні атаки FPV-дронів у Марганець, ракетні удари та атаки інших дронів у Донецьку, а також роботу снайперів у Херсоні.

Розмови про «порушення міжнародного права» так, ніби це захисний щит, не відображають реальності російського фронту. Захист залежить не від самого закону, а від тих, хто його поважає. А в цій війні росія його не поважає.

Я помітив, що таким країнам, як Італія, необхідно серйозно працювати над підготовкою медійників, яких відправляють у ці зони бойових дій. Дезорієнтовані, недостатньо обізнані з динамікою та реальними ризиками, все ще прив’язані до абстрактних уявлень, що суперечать дійсності, багато журналістів у підсумку стають чужими на передовій. Іноді вони змушені покладатися на фіксерів – часто для мовної допомоги, орієнтації на місцевості та базових знань про країну, – або ж, навпаки, поводяться небезпечно безрозсудно, наражаючи себе на серйозні ризики. Багато італійських медійників, яких сюди направляють на короткий час, своїм досвідом свідчать: ґрунтовна попередня підготовка є вкрай необхідною.

Отже, для Джорджо Провінціалі війна – це не тема з новинної стрічки, а відповідальність свідка, який фіксує факти, злочини й людську стійкість без компромісів і самоцензури. Його позиція незмінна: правда має бути названою й зафіксованою, навіть коли вона незручна.

У продовженні інтерв’ю – про реакцію Європи на війну, ключові помилки Заходу та особисті враження журналіста від України.

Читайте згодом Частину ІІ нашого інтерв’ю з італійським журналістом Джорджо Провінціалі – слідкуйте за оновленнями на будьте в курсі подій. 

*Росія, путін та пов’язані терміни написані з малої літери на прохання кореспондента, щоб передати його особисте ставлення і стилістику, а не як граматична помилка. Як встановлено протоколом № 83 від 15 вересня 2023 року Національної комісії з питань державних мовних стандартів.

На фото італійський журналіст Джорджо Провінціалі показує Україну світові 
Фото з архіву Джорджо