Катапультувався після збиття, полон у Криму, повернення за штурвал літака. Інтерв’ю з льотчиком Андрієм Максименком

На четвертий бойовий виліт в його літак влучила російська ракета. Це було 27 лютого 2022 року на Херсонщині. Він не одразу зміг катапультуватися, та й думав: чи варто? Поки не згадав образ своєї дівчини, якій і завдячує життям.

Це історія 27-річного льотчика-штурмовика Андрія Максименка, кавалера ордена Богдана Хмельницького III ступеня. Він родом із Чернігівщини. Закінчив Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою та Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.

В інтерв’ю Оксані Рекун Андрій згадує хвилини до падіння літака, відчуття до і після катапультування, сльози та втрату побратима, російський полон, “інтерв’ю” пропагандистським ЗМІ, обмін та довготривалу реабілітацію, біль та розпач. Також розповідає про форсажі іспанських пілотів на F-18 особисто для нього, освідчення дівчині, прогнози лікарів, списання з військової служби та як йому вдалося повернутися за штурвал літака.

“На підході до цілі мене зустріла російська ракета”

Андрію, Ваша історія вражає тим, що Ви вижили після влучання російської ракети у літак. Розкажіть, де і коли катапультувалися?

27 лютого 2022 року я був збитий російською ракетою під час виконання бойового завдання на Херсонському напрямку. Ціль була за Антонівським мостом. Якраз, не долітаючи до нього, приблизно 8-10 кілометрів, сталося влучання. Моїм завданням було знищити скупчення живої сили й техніки противника разом із моїм веденим. Він, на щастя, побачив, що по мені був вихід ракети й відвернув завчасно, оскільки він йшов на часовому дистанційному інтервалі позаду мене. Тому це зберегло йому життя й він зараз продовжує літати. Я встиг вчасно катапультуватися, але отримав серйозні травми — перелом обидвох гомілкостопних суглобів та компресійний перелом хребта.

Коли Ви катапультувалися, що пам’ятаєте в той момент?

Я приземлився поруч з російськими силами й майже одразу до мене підбігли їхні військові та допитали мене. До мене одразу підбігли, наскільки я пам’ятаю, сім чоловіків. Перше моє враження було — це свіже повітря. Воно було дуже свіжим, тому що літак, коли влучила ракета, горів. Був дуже затхлий, неприємний запах. Навіть враховуючи, що в мене був апатичний стан, я дуже запам’ятав його. І дуже запам’ятав те свіже повітря, яке я більше ніколи не відчував. Потім я побачив свій літак боковим зором, він горів, і також побачив, що до мене хтось йде, підняв голову. Це були російські військові. Вони підійшли до мене, обшукали, забрали документи, зброю, особисті речі.

Після цього вони почали мене допитувати, але оскільки мені було боляче, я не міг говорити нормально. Говорив через скрегіт та кричання. І в цей момент, я так розумію, їхній командир сказав комусь зі своїх підлеглих, щоб мені вкололи знеболювальне. Вони відмовлялися, оскільки знеболювальне видається всього одне. І потім ти просто не зможеш собі надати медичну допомогу. І коли вони почали відмовлятися, той командир взяв пістолет Макарова, який забрав у мене, перезарядив і почав направляти в сторону своїх з вимогою вколоти, інакше він пристрелить. І сказав, що їм потім видадуть нове. Вони мені все ж вкололи знеболювальне — це був якийсь потужний наркотик, тому що мене одразу опустив біль та з’явився стан ейфорії. І тоді вони вже почали мене допитувати, а паралельно з тим, наскільки я розумів по рухах та відчуттях, вони робили щось із моїми ногами, наскільки я вже потім побачив, то вони наклали якісь типові шини. І плюс до того, на лівій нозі був відкритий перелом, тому вони його трохи зафіксували.

Потім — евакуювали до Сімферополя у Крим. У той же вечір мені зробили первинну операцію для фіксації обидвох гомілок і далі продовжувався полон. Також була первинна операція, на якій вони мені встановили зовнішній апарат фіксації апарату Ілізарова. На ліву ногу, і на праву ногу наклали гіпс. Із хребтом вони нічого не робили, думали, що в мене взагалі нижня частина відмовила, тому виконували деякі запобіжні заходи. Але через три дні, коли вже стало зрозуміло, що з моїми ногами все нормально, і я відчуваю нижню частину, вони їх прибрали, а надалі просто мені ставили крапельниці з антибіотиками та кололи знеболювальне. Це тривало приблизно перші два тижні. А потім, коли стан стабілізувався, я просто лежав і очікував.

Ще згадаю, коли влучила ракета, я втратив короткочасну свідомість. Після цього, коли я знову прийшов до тями, мені дуже запам’ятався цей затхлий запах. Я його досі пам’ятаю. І ось ці дві різниці – запах до і запах після. Це як наше життя — до і після повномасштабної війни. Я пам’ятаю тільки один рух (йдеться про ручки катапультування, — ред.). А далі — вже на землі.

Скільки Ви пробули в полоні?

У полоні я пробув менш як два місяці. Мене полонили 27 лютого 2022-го, а звільнили по обміну — 19 квітня того ж року. В основному у полоні були допити за заготовленими фразами. І вони всі повторювалися. Це загальні військові питання — куди летів, для чого летів, які літаки є, командний склад, бригади, ескадрильї. Про родину запитували, чому воював. Лікарі ставилися до мене, як лікарі. Вони виконували свою клятву Гіппократа, намагалися щось робити. Можливо, їм навіть “палки в колеса вставляли”, щоб вони навпаки нічого не робили. Проте деяким нашим хлопцям робили операції, хоча я з ними спілкувався після полону, що, начебто, переробляли ще в Україні. Мені теж хотіли робити операції, навіть возили в Севастополь на комп’ютерну томографію. Хоча, знову ж, Сімферополь — типу обласний центр Криму, і вони не можуть там мені зробити КТ, а везуть до Севастополя. Щодо відношення, я не скажу, що вони не хотіли нам надавати медичну допомогу, але й не дуже хотіли її надавати.

Один раз з їхнього генерального штабу приїжджали на допит. І коли вони спілкувалися зі мною, то сказали: “Ти льотчик, офіцер, батьки знають, що ти у полоні?”. Я сказав, що ні, й вони дали мені зателефонувати до тата. Хотілося побачити та обійняти його, але цей дзвінок надав наснаги, що не все втрачено, що життя не закінчилося. Це тимчасові складнощі. Все буде добре.

Коли я говорив на відео російським пропагандистам про те, що “ми з ними один народ”, і що “якби ми не хотіли в НАТО та ЄС, то все було б добре”. Дивіться, зі мною стоїть людина в цивільному, у нього пістолет на ремені. Це був перший день після операції, ранок. Мені складно було взагалі щось говорити. Я думаю, на відео це теж було добре видно, що я не дуже у “свіжому” вигляді. Звичайно, я скажу те, що їм треба почути. Я не знаю, що він буде робити, якщо я, не дай Боже, скажу щось проти них. Для мене тоді було основним — це зберегти своє життя.

“Встиг політати в бригаді всього рік”

Розкажіть про свій шлях до повномасштабної війни. Скільки часу було на підготовку до бойових вильотів?

На службу в бригаду я прийшов на початку 2021 року і встиг політати в бригаді всього рік із чимось. Наша бригада базувалася в місті Миколаїв. Вона єдина в Україні, в якій базується саме штурмова авіація — літаки Су-25. І я знав, що я туди потраплю ще після третього курсу. І я тоді знав і хотів, що хочу саме на штурмову авіацію, тому що мені подобається літати ближче до землі. Для мене це якийсь драйв.

Су-25 — це літак-штурмовик. За класифікацією НАТО вони називаються Warthog — “жабяча лапка”. У нас його називали “грак” через його типові точки підвіски. Це доволі потужний літачок. Він броньований. Мені здається, що це в деякому сенсі мені навіть допомогло після влучання ракети, саме броньованість цього літака, що він витримував і навіть певний час був на льоту. У нього дуже великі можливості, проте слід враховувати, що ці можливості були передбачені на рік його створення — 1970-ті роки. Проте ми витискали з нього максимум.

Він взагалі може літати до висоти 7000 метрів. Це обумовлено негерметичністю кабіни і тим, що кисневе обладнання розраховане саме для такої висоти. Ми літали дуже низько — від 5 до 15 метрів, чіпляли верхівки дерев. Було таке, особливо на початку повномасштабної війни, як привозили в ніжних шасі гілки дерев, дроти намотувалися на кіль. І плюс ще до того, я якраз напередодні почав отримувати допуски до ведення бойових дій.

Згадайте про свій перший бойовий виліт.

25 лютого 2022 року, коли був перший бойовий виліт, я на нього викликався сам. Треба було сходити на північний напрямок, за Київ. А я розумію, що в мене там уся сім’я, окрім дівчини. Хоча було дуже страшно, прям неймовірно. Після того, як викликався, нам уже поставили задачу і я розумів, що назад дороги немає. Мій ведений був — герой України Геннадій Матуляк. Це додавало мені впевненості, що я можу полетіти з командиром ескадрильї, з досвідченою людиною, яка брала участь ще в АТО і ООС. І на ранок, коли ми вже збиралися летіти, в нього, мені здається, було якесь передчуття: страх, що це, можливо, дорога в один кінець.

Проте потім, коли ми вже сіли в літаки, проговорили завдання, всі думки пройшли. Закриваю ліхтар і у мене є тільки мета. Ми летіли з центру України на північ до білоруського кордону, там річка Тетерів протікає. Нам треба було зруйнувати переправу через неї.

Ми пролітаємо Дніпро, ближче до Димера, і тільки ми долітаємо до берегової лінії, як я чую, що Геннадій Васильович каже по радіозв’язку, що російський винищувач взяв у захват: “Справа 20”. І проходить буквально до восьми секунд, як з літака йдуть іскри.

Я встиг тільки відвернути вправо, повернувся назад на бойовий курс. Я подивився в заднє дзеркало. Я не бачив ні парашут, ні літак. Я бачив тільки димок. У мене вже тоді було погане відчуття. Я дістаю телефон, кладу його собі в демісезонну куртку, на випадок, якщо зіб’ють, то щоб у мене був зв’язок. Одною рукою беруся за ручки катапультування. І так пролетів десь хвилину. А хвилина на такій швидкості — це десь 10 кілометрів. Я розумію, що я лечу далі прямо в напрямку цілі. І скоро в Білорусь прилечу. Я навіть похлопав трохи себе. Включив навігацію, визначив ціль. А вже підлітав, мені всього 20 кілометрів залишалося. Наскільки я знаю, з даних розвідки, що той міст зруйнований.

Не знаю, яким це чудом сталося, і взагалі: це я зробив чи ні. Проте саме та ціль, на яку ми йшли, я після прольоту вже побачив, що вона зруйнована.

Я почав відвертати, падати вниз. І в мене, якраз у цей момент почала активно працювати система попередження про радіолокаційне опромінення. Тобто мене почали брати в захват і опромінювати. Тоді теж з’явився невеликий страх, але я розумів, що в мене хоча б станція працює. То я почав маневрувати та крутити стандартні змійки. І це допомогло. Як я назад уже летів, а ми перед цим уточнили: чи приймуть нас на аеродромі дозаправки. Сказали, що все в силі, сідайте.

Я коли зарулив, то Андрій “Джус” Пільщиков сказав, що по мені там такі салюти були, стріляли з автоматів. Він ще таку фразу сказав: “Добре, що вони стріляти не вміють”.

Нічого не потрапило в мене, все було добре. Мене дозаправили і я полетів назад на аеродром вильоту, з якого я злітав. Тільки вийшов з літака, одразу розплакався. Я розумів, що я втратив командира, що я його більше не побачу. Доповів про це все і попросився в цей день більше вильотів не робити. Та ближче до вечора мене вже попросили перебазувати літаки на інший аеродром. Я погодився, це ж перебазування просто. І так на наступний день, 26 лютого, у мене були другий і третій бойові вильоти. І на четвертий бойовий виліт у мій літак влучила російська ракета і я потрапив до полону.

“Сказали зібрати речі й бути завтра готовими”

Коли дізналися, що Вас обмінюють?

Про обмін я дізнався 18 квітня 2022 року ввечері. І то не зовсім про обмін. Нам просто ввечері прийшли, назвали прізвища, сказали зібрати речі й бути завтра готовими. У мене одразу зародилася думка, що це нарешті обмін. І на ранок дійсно нас “погрузили”. Хлопців усіх посадили в “Урал”, мене поклали у “швидку” і ми поїхали. Я знаю точно, що ми їхали через Запорізьку область і, по-моєму, проїжджали Мелітополь. Російські сили стояли на пагорбі. Був крутий з’їзд вниз. Пам’ятаю, як наші всі вигрузилися нагорі та пішли пішки вниз, а мене “швидкою” довезли прямо донизу.

Там наші забрали мене на ношах й понесли до мосту. Він був зруйнований, тому, я так розумію, і вибрали це місце для обміну. Було шикування ще, перевіряли, кого обмінюють, як з їхнього боку, так і з нашого боку. А потім дві колони ворожих полонених і наших полонених пройшлися на зустріч один одному, погрузилися в автобус і поїхали.

Ми вже раділи, а ті, хто нас забирали, сказали: “Хлопці, не радійте, давайте до лікарні доїдемо”. У полоні я існував, грубо кажучи. Але потім, звичайно, я розумію, що це було не так вже й довго, всього два місяці. Тобто все пізнається в порівнянні.

Що Ви відчули в той момент, коли опинилися на рідній землі? Кому першому зателефонували?

Найперші відчуття – це якраз коли нас перенесли через цей міст, вони були суміжні. Ти думаєш: буде образливо, якщо зараз по нас чимось почнуть гатити. А в тебе вже є мета, ти їдеш додому, ти скоро побачиш рідних, у тебе ще більше прокидається віра. Мене поклали туди, де сумки кладуть у двоповерховому автобусі. Дали тоді сухпай наш, український, багет з паштетом. Які вони були смачні на той момент! Потім хтось там крикнув: “Слава Україні!”. Ми всім автобусом, без підготовки: “Героям слава!”.

Коли вже нас привезли в Запоріжжя, то дали телефони, щоб кожен міг подзвонити додому. Першим, кого я набрав, на той момент була дівчина, зараз – дружина, але вона не взяла слухавку. По-перше, невідомий номер, а по-друге, можливо, вона зайнята була.

Потім я зателефонував батькам, сказав, що повернувся, все нормально. Згодом взяв слухавку від дружини, вона розплакалася, що одразу не відповіла. Це були бурхливі емоції, з мене наче виривався фонтан позитиву, я не знаю, як їх ще описати.

Чи знав російський льотчик Красноярцев, що бомбить саме житлові квартали Чернігова?

Хочу почути Вашу думку щодо російського льотчика Красноярцева, якого збили у Чернігові, у мікрорайоні Масани у березні 2022 року. Він тоді говорив, що не знав, куди летить, і що скидає бомби саме на житлові будинки. Ви як льотчик із досвідом бойових вильотів як можете це прокоментувати?

Щоб його слова підвести під правду, то це вороги мали просто посадити якогось бомжа, на автопілоті, і запрограмувати його політ до цієї місцевості. Тоді він дійсно міг не знати. Але це все казки. Таке просто неможливо. Льотчик готується до бойового вильоту. Тим паче він промальовує всі райони, враховуючи те, що навігація може в будь-який момент відмовити. Він має по кущах, по деревах знайти дорогу, як до місця виконання завдання, так і повернутися на свій аеродром вильоту. Тому це просто неможливо, або це свідчить про непрофесіоналізм льотчика.

“Метал в організмі — це автоматичне списання з льотної роботи”

Ви вже згадували, що отримали чисельні травми під час катапультування. Які прогнози Вам давали лікарі та де проходило лікування?

Ще в Дніпрі я запитав у лікаря, що буде з моїми ногами. Він пожартував тоді, сказавши: “Будеш бігати 100 метрів за 14 секунд”. А я відповів: “А якщо я до війни за 15 секунд бігав? Ще швидше бігатиму?”. Посміялися. Бігати, на жаль, зараз не можу.

Зафіксували лівий гомілкостопний суглоб, він не рухається. Правий ще поки при житті, проте теж, на жаль, йде регресивний стан. Лікарі казали, що треба робити операцію, але вони складні, тривалі. Треба збирати суглоби по частинах, і тому мене подали на програму лікування за кордоном. І 19 травня 2022 року я полетів в Іспанію на довготривале лікування.

Як довго Ви лікувалися в Іспанії?

Мою першу операцію зробили у липні 2022 року, прооперували спину. Поставили транспедикулярну систему, це була перша операція, а потім почали вже займатися ногами. Прогнози були різні. Я дуже хотів зберегти суглоб на лівій нозі, але лікарі казали, що це буде важко зробити, проте — погодилися. Я почав розробляти: багато ходив, наполегливо працював. Проте той суглоб не прижився, були сильні болі. Знеболювальні не дуже допомагали. Я звернувся з цим питанням до лікаря, на що отримав відповідь — тільки фіксування суглоба і все. Так, я все ж таки погодився, через великий біль, жаль, тому що я розумів, що метал в організмі — це автоматичне списання з льотної роботи. Я дуже цього не хотів, я дуже хотів відновитися.

Коли Ви були в Іспанії до Вас приходили іспанські пілоти. Про що Ви говорили з ними?

Недалеко від шпиталю був аеродром. І якраз за два кілометри був початок глісади — це початок зниження при заході на посадку. Я часто бачив літаки НАТО різного типажу, в основному, — це були F-18. І начальник шпиталю сказав, що організує мені зустріч з льотчиками цього аеродрому. І дійсно, буквально через пару тижнів до мене прийшли два іспанських льотчики.

Ми багато спілкувалися, їм було дуже цікаво дізнатися про мій бойовий досвід, як це все у нас відбувалося. Вони багато чому дивувалися. Я теж багато чому дивувався, тому що на той момент мені було 24 роки, а їм — 26 і 27. І вони запитали мене про години нальоту. Я відповів, що маю 250 годин. А в них: в одного — 800, в іншого — 2000 годин нальотів було, на той час. Я зрозумів, що це те, до чого якраз нам і треба прагнути, досягти такого рівня підготовки, щоб ми завжди могли стати на захист нашої держави. Та навіть попри те, що в нас був такий рівень підготовки, наші льотчики й досі тримають наше небо. Досвід — це не найголовніше, що має бути. Найголовніше, мені здається, — це вольовий дух. І от насамкінець нашої розмови я їх попросив відхилитися від глісади й пролетіти над шпиталем. І в той же вечір, як ми з ними поговорили, заходить на посадку молодший з них на F-18, і він просто, напроти мого вікна, включає форсажі. Так він привітався просто на дві секунди й вимкнув їх. Я зрозумів, що то він, тому що він мені про це сказав. Мені було дуже приємно. Тоді було гучно, тому що форсажі — це доволі гучна штучка. А на другий ранок вони прямо у мене над вікном пройшлися парою доволі низько, прямо над шпиталем. Для мене це було так захопливо, так було приємно, що вони це зробили саме для мене. Я тоді зрозумів, що у нас за кордоном є міцна підтримка.

Ви говорили про те, що прооперували спину. А що з ногами, чи могли Ви вставати та ходити потроху?

Вставати на візок я почав ще в полоні. І це я почав робити десь через два тижні, хоча мені не рекомендували. А вставати на ноги я почав ще навіть до перших операцій, спираючись на візочок. І потроху ходив, спираючись на праву, основну ногу, на ліву — менше. Це була ходьба просто для себе, бо я не хотів залежуватися. І знову ж таки, спершу на візочку, потім тільки на ноги. Коли зробили операцію на ногах, то знову лежиш тиждень-два і тільки потім починаєш вставати. А саме ходити я почав десь у серпні 2022 року. Я навчався ходити без милиць, це був спеціальний басейн. Спершу я тримався за поручень, ходив, потім уже без поручня.

Мене цікавило найбільше: чи буду я літати, чи ні. Але чи буду я літати, в Україні керує тільки один наказ — 602-й наказ Міністерства оборони України “Про затвердження Положення про лікарсько-льотну експертизу в державній авіації України”. А іспанські лікарі його не знають і не могли ним керуватися. Тому у них максимальні прогнози були, що я буду ходити.

Весь цей час я продовжував військову службу, просто проходив лікування під час військової служби. Після повернення з Іспанії мене очікувала обов’язкова льотно-лікарська комісія, на якій я, на жаль, почув той вирок, якого я так боявся, — непридатний до виконання польотів. З цим вироком потім мені хотіли встановити — непридатний до військової служби. Проте я попросився, і в нас дійсно таке передбачено за власним бажанням, можна давати допуск до проходження служби в ТЦК та СП, підрозділах забезпечення, у навчальних закладах. Я продовжував службу у своїй рідній бригаді, просто на іншій посаді — психолога. І через півтора року в мене знову з’явилася можливість літати.

Щоб знову повернутися в стрій добровільно потрібно мати неабияку мотивацію. Що Вам додавало наснаги?

Найбільшою мотивацією була сім’я та рідні. Тому що я не хотів, щоб в наші будинки прийшли вороги й почали диктувати свої правила, нищити нашу історію, звичаї, мову. Я хотів ще зробити хоча б якийсь внесок. Другим фактором мотивації — була моя дівчина.

Розкажіть детальніше про неї.

Я не говорив цього раніше, але коли катапультувався, мене притисло до кабіни після влучання ракети, і я не міг нащупати ручку катапультування рукою. І був момент, що я вже здався та сказав: “Все, пора падати, помирати”. І в цей момент я закрив очі й побачив її, у мене образ з’явився перед очима. І тоді сказав: “Ні, я хочу ще побачити вживу”. І тоді я опустив через силу голову, побачив очима ручку, взявся за неї й витягнув.

Коли побачив її знову, я розумів, що я хочу це робити постійно, хочу бачити її постійно. Зараз вона, на жаль, ображається на мене через те, що я весь у роботі. Тому що це перший фактор — зробити якийсь внесок для нашого майбутнього спокою. Не так часто я її бачу, проте я впевнений, що після нашої перемоги я вже зможу нарешті піти на відпочинок і буду приділяти весь час тільки їй та рідним.

В Іспанії теж я майже 24/7 спілкувався зі своєю дівчиною. Через місяць вона приїхала і вже, в основному, була зі мною. Трохи згодом ми почали виїжджати на вулицю, на візку. Потім, коли я почав ходити, ми вже і ходили десь прогулюватися там.

“Я вважаю, що це людина, яка врятувала мені тоді життя”

На початку нашої розмови Ви сказали, що тепер вона стала дружиною. Як зробили освідчення?

Я освідчився своїй дружині в Україні. Я попросив свого однокурсника, який теж був у Львові, щоб він купив квіти. А сестру дружини попросив, щоб вона купила обручку. І коли вони прийшли всі разом, у мене була домовленість, що сестра дружини приходить до мене, приносить обручку, а потім вже дружина. А у мене вже і квіти, і обручка, я їй роблю освічення. Але у сестри все пішло не по плану. Вона купила обручку, але приїхала вже разом з моєю дружиною. Вони підійшли на КПП біля лікарні, але там сказали, що зможуть пустити тільки когось одного. Вони мені подзвонили, і я попросив, щоб першою зайшла сестра. Дружина спочатку образилася: “Може мені взагалі не треба було приїжджати?”. Але зайшла сестра, віддала обручку і потім прийшла моя дівчина, вся в сльозах, бачить мене, я на візочку до неї їду. Ми обнімаємось і я кажу, що на коліна зараз стати не можу, але дуже хочу це зробити. Дістаю обручку, відкриваю, і кажу: “Ти вийдеш за мене?”. Вона заплакала, кивнула, ми поцілувалися. Я був на сьомому небі від щастя. Тому що для мене це було дуже важливо. Я вважаю, що це людина, яка врятувала мені тоді життя.

“Я постійно дивився в небо і кричав: “Масальот”

Я родом із Чернігівської області. У родині в мене є військові — тато.

Хоча він родом з Росії, з Удмуртії. Проте він служив у Німеччині, потім його направили ліквідатором наслідків на ЧАЕС, а згодом він продовжив службу вже в Чернігівській області. Він зараз абсолютно не розуміє наших сусідів (має на увазі РФ, — ред.). Він відрікається, навіть від того, що там народився. І враховуючи, що йому дуже важко говорити українською мовою, він навіть ламаною намагається щось сказати.

То хто Вам привив любов до авіації? Батько військовий чи навчання у ліцеї?

Саме любов до авіації мені привив Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Я вирішив вступити до нього через те, що з дитинства марив військовою службою. Мені подобалося все — військова форма, фільми про війну. Хоча, який же я дурний тоді був. Краще б не було цієї всієї війни й нічого цього. Мені завжди хотілося відчути політ. Я постійно дивився в небо і кричав: “Масальот, масальот”, ще коли дитиною був, коли на городі картоплю копали. І так хотілося політати.

То згодом — ліцей, синя форма. Потім — Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. В університеті в різні часи були різні програми підготовки. На другому курсі підготовки — легкомоторні літаки ХАЗ-30, Харківського авіаційного заводу. Третій, четвертий курс — це підготовка на чеських літаках L-39. І на п’ятому курсі нас уже готували всіх на бойову авіацію — безпосередньо на Су-25.

Ви мені розповідали, що знайомі з іншим льотчиком Су-25 “Пумбою”, з яким ми спілкувались раніше. Розкажіть цей епізод з життя.

У мене з ним така цікава історія. Він вчився зі мною в одній гімназії в тому містечку, де ми жили. Потім він вступив у Чернігів, до військового ліцею.

І через рік я теж вступаю. У ліцеї ми вже стали більше спілкуватися, ніж до цього. І от після ліцею він теж вирішив вступати в ХНУПС (Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, — ред.). Я теж готувався, дзвонив йому постійно, консультувався. Через рік я в ХНУПС вступив. Його розподілили в штурмову авіацію. І через рік я теж опиняюся в штурмовій авіації. Він випускається, приходить Миколаїв. Я теж через рік приходжу за ним в Миколаїв. Тобто так я за ним по ступах ішов, трохи встигли повоювати разом. Не пліч-о-пліч, на жаль, але я думаю, у нас ще все попереду.

“Зроблю усе, аби повернутись до строю!” — це Ваша цитата від 2023 року. Чим займаєтеся зараз? Які у Вас мрії?

Для мене небо зараз — це спокій та умиротворення. Це те, чим я живу. Це одна стихія, в якій я відчуваю себе, як вдома. Друга стихія — це вода. Займаюся підводним плаванням. Мені там аналогічна тиша, спокій, єднання з гармонією, природою, романтика. Але небо — це і небезпека, звичайно. На жаль.

Під час лікування в Іспанії мені з вірою в себе ще дуже допомагав Даня Мурашко. Він мене постійно підтримував.

Він казав: “Андрюха, ми ще політаємо разом”. І менше ніж за місяць до його загибелі, ми з ним спілкувалися, і він сказав: “Ми обов’язково з тобою пролетимо на параді нашої перемоги”. Але так сталося, що він загинув. Він, на жаль, не зможе вже зробити того фізично, але це для мене тепер своя власна мета — пролетіти на параді з ним, духовно. Це така обіцянка собі й, можливо, йому.

Я у 2025 році пройшов медичну комісію, отримав довгоочікуваний допуск до виконання польотів. На жаль, не на всій техніці, проте я продовжу літати.

Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube, WhatsApp, TikTok.