Українські козаки в Канаді: інтерв’ю з Ангеліною Таран про підтримку ЗСУ, мітинги та життя в Калгарі

Допомога ЗСУ від канадців, позитив у стрічці новин у вирі смертей та руйнувань, любов до Батьківщини із закордону та українські козаки у Калгарі (Канада) — про це все й не тільки журналісти MYNIZHYN поговорили з офіційною кореспонденткою Конгресу українців Канади, колишньою телеведучою ранкової програми на телеканалі «ПравдаТУТ», ніжинкою Ангеліною Таран.

— Канада пам’ятає про війну в Україні?

— Безумовно так, Канада пам’ятає. Я можу сказати за ту активну свідому частину, яка відвідує різноманітні заходи, які організовують українці: благодійні вечори української музики, де кошти перераховують на ЗСУ, на дрони. Я, наприклад, була ведучою на трьох таких концертах. Люди платили по 50$ за вхідний квиток (ці кошти йшли на ЗСУ, — ред.). Домовлялися також з баром. Він підтримує тим, що надає платформу для подібних заходів. Артисти виступають безплатно.

Якщо говорити про новини. У новинах цього стає менше, оскільки світ зійшов з глузду… У Канаді теж починається криза, насамперед житлова. Їхні проблеми будуть завжди на першому місці й це нормально, але з іншої сторони хотілося б підтримки… Те, що сталося з Охматдитом, по всій Канаді почалися мітинги, і влада не перешкоджала. Тобто, є запит на його проведення до міської влади, погодили, люди прийшли з роботи й вийшли на мітинг. Було близько 500 людей. За останній час це, мабуть, рекорд, саме для мітингу. Взагалі, у Калгарі часто відбувалися мітинги, а нині все рідше, бо треба отримати погодження, складно зібрати велику кількість людей, але, якщо подивитися сторінки в соцмережах провідних міст Канади (Торонто, Ванкувер, Калгарі), люди виходили та підтримували. Канада «українська» постійно на пульсі, але хотілося б більшого… У людей з’являються й інші проблеми (робота/житло), але хочеться активності від українців, бо через це і канадці будуть розуміти більше.

Волонтери привозять якісь лоти з гарячих точок України. Їх розігрують за певну суму на різних заходах. Наприклад, нещодавно приїздив MONATIK, я була ведучою аукціону. За весь концерт нам вдалося зібрати понад 2500 доларів для ЗСУ.

Фото: Ангеліна Таран та Дмитро Монатик

Про війну не забувають, але помічаєш, як трішки світ від цього втомлюється, і це зрозуміло. Хочеться більше підтримки для України.

— Ставлення канадців до війни з плином часу змінилося? Як налаштоване тамтешнє суспільство? Вірять в перемогу України чи чекають скорішого завершення війну будь-яким результатом?

— Мені переважно зустрічалися канадці, які вміють співпереживати. Я не раз ставила собі запитання, коли працювала на першій роботі (у барі): «Чому мій керівник цікавиться ситуацією в Україні? Чи йому не все одно?». Як підірвали Каховську ГЕС, то для всіх українців це було вибиття свідомості. Я прийшла на роботу, не могла зібратися з думками… але ж треба робити свою роботу. Усі підтримують, усі бажають перемоги Україні, але це дуже страшно, що це перейшло у певний вираз. Дуже складно пояснити людям, що за цим стоїть. Хочеться показати їм Майдан в Києві, де кожен прапор — загиблий Воїн… Одного разу я наштовхнулася на відео, де показували Майдан до 24 лютого і після… Саме такої візуалізації треба більше доносити канадцям, європейцям тощо. Це далеко від них, і вони нам нічого не винні… Величезна їм подяка за те, скільки вони українців прихистили, скільком допомогли й допомагають роботою та житлом. Ніхто не зобов’язаний цього робити, але їх виховання, яке ще зі школи закладається — волонтерство та допомога. Звісно, вони нас підтримують.

— Якщо почують/побачать українців чи українську символіку саме зараз, чи є негативна реакція? На прикладі Чехії, Німеччини, Туреччини та навіть такої близької Польщі, ми бачимо відеофрагменти у мережі з фразами “чому приїхали, вас тут не чекають”…

— Я особисто такого не помічала. Нещодавно був мітинг на підтримку постраждалих в результаті обстрілу Охматдиту, то ми отримували лише сигнали водіїв та викрики, які мали на меті нас підтримати.

Одного разу в Чехії почула на свою адресу від молодої дівчини «їдьте додому»… У Канаді від похмурої жінки також один раз пролунала фраза «жодної іншої мови в моїй країні». Мене це зачепило, я просто відчула хвилю обурення… «Чи я зі своєї волі опинилася тут», — подумала. Взагалі, Канада — країна людей різних національностей. Це мене обурило, бо Канада — країна іммігрантів. Така ситуація була лише одного разу. Загальна ж — ти почуваєш себе українцем в Канаді, бо тут тисячі людей шукають прихисток від війни, у багатьох спільні проблеми, і від цього настає більше розуміння одне одного.

— Взагалі, яка твоя думка щодо твердження «любити Батьківщину за кордоном у скрутні часи — легко»?

— Я чула цю фразу на свою адресу. Дійсно, коли ти перебуваєш за кордоном, ти починаєш сумувати за своєю країною, немов дивишся телевізор, зі сторони дивишся на ці сюжети, пейзажі…

Останній місяць я переглядаю фільмування Києва з дрона, бо це місто моєї молодості. Я прожила тут п’ять років, тут минуло моє студентство, мрії, амбіцій. Ти за цим дуже сумуєш, і твоя любов стає більшою. Це не легко, правда. Психологи кажуть, не можна зменшувати свій та чужий біль…

У мене дома є дві картини Ніжина (одна — брата, інша — художниці з Калгарі), на барній стійці — вишитий рушник, у гардеробі — п’ять вишиванок, хоча в мене раніше не було жодної, лише ті, які давали на виступи (концертні). Ця фраза, здається, створена кимось озлобленим, і людина мала на це право. Любити батьківщину за кордоном — дуже не просто, бо хочеться додому, але ти маєш бути тут. Однак, хочеться донести свою любов.

Фото: Картини Ангеліни

— Будемо реалістами — війна йде тяжко для України… Прогнози різні. Як кореспондентка Конгресу українців Канади, як і більшість журналістів України, ти слідкуєш і висвітлюєш події в Україні, пов’язані з війною. Емоційно стає важче?Реклама:

— Стає важче, так. Ти бачиш настрої, характери людей в Україні, які постійно змінюються. Це зумовлено нестабільністю, нервами, обстрілами, і водночас бачиш певну протилежність тут. Єдине, що я зараз роблю — намагаюсь тримати в собі та ширити між людей віру, підтримку, і вибудовувати силу.

Це не просто, але, мабуть, наша сила у вірі: допоки віриш — продовжуєш діяти. Я емоційно продовжую бути «Таран», підтримувати дух, на скільки можу. Це не просто, переживати внутрішнє своє і тримати в публічному просторі настрій… Мені хочеться бути максимально корисною, бо я тут не просто так.

— Помічаю за собою, що від негативних новин та постійнім перебуванні у цій інформаційній бульбашці, часом буває складно отримати позитивні емоції навіть від того, що раніше приносило неймовірне задоволення. Налаштуватися на роботу теж тяжче, а це впливає на якість… Читачі часом критикують за позитив у стрічці. На твою думку, чи має місце позитив та сміх серед смертей та руйнувань?

— Останнім часом, хоч я активна і позитивна, але мені дуже тяжко робити контент, бо ти втомлюєшся від цього. Я чесно не уявляю, як люди збираються після обстрілів… Як побачила відео, де біля Охматдиту збиралися люди й купували ліки… Це ж щось з кіно, нереальне, але це правда, це людська правда, цінність, яку ми раніше, мабуть, ховали в собі. Мені здається, якщо не буде позитиву, бодай якогось, тоді не буде променю світла, який не дасть вийти на його джерело.

Позитив має бути. Суцільний негатив для психічно слабкої людини — непоправна шкода. У перші дні повномасштабної війни, коли ми були у підвалі, то хотілося просто скласти руки й закінчити на цьому життя. На 11 день я зрозуміла, що війна не закінчиться скоро… У мене було питання до себе: «Для чого життя було до того?». Мені здається для того, щоб життя перемагало смерть, щоб у людей не було подібних думок, позитив просто необхідний. Однак, коли відбуваються такі масовані обстріли, я не можу дозволити собі позитивні новини… Мені не важливі показники. Я показую себе: якщо мені погано, то погано.

У когось народилася дитина, хтось закінчив університет, у когось повернулися рідні з фронту, хтось відсвяткував ювілей — це моменти, які дають надію, знак на продовження життя. Воно було до нас і буде далі. Сьогодні є день, і його треба жити.

— Військові, котрі отримали поранення, проходять реабілітацію і в Канаді. Чи доводилося зустрічати таких?

— Багато про це чула, але, на жаль, саме в Калгарі не зустрічала військових. Мені розповідали про двох чоловіків, котрі приїздили, але контактувати не довелося.

— До речі, натрапив на сторіс в Інстаграм, де ти знімала відео про кав’ярню з українськими козаками. Можеш розповісти про неї детальніше.

— У нас в місті є українська кав’ярня. Одного разу я сказала: «Якщо у вас з’явиться обліпиховий чай, то я розкажу про це місце всьому світу». Цей час нагадує мені ранкові етери… Це спогад про Київ, навчання, медійну діяльність, мир…

Нині у Калгарі відбувається найбільший фестиваль просто неба — місто перетворюється на ковбойське. Власники кав’ярні поєднали цю тематику, поставили сіно, бочки й намалювали трьох козаків. Це було круто і класно, бо ти розумієш, що навіть в канадську культуру можна інтегрувати нашу. У цьому закладі часто сидять канадці, індуси, китайці. Може вони не усвідомлюють, що це, але якщо їм розповісти…

Фото: Ангеліна Таран

— Чи порекомендувала б особисто тим, кому треба прихисток, шукати його в Калгарі?

— Я б взагалі не бажала нікому шукати прихисток. Як вдома — не буде ніде. Спочатку я тут все хейтила (ненавиділа, — ред.), мені нічого не подобалося. З приходом літа, з’явилась якась ейфорія.

Минув рік після того, як я опинилася в Канаді. Задумуєшся про майбутнє, але Гоголівська, магазин «Квіточка», де працювала моя мама, наш Покровський ярмарок… тут цього немає. Велика проблема навіть в тому, як українці святкують. Нам треба в гарному сенсі слова «шум і галас», а для канадців це занадто.

Два дні тому говорили з друзями, що робити далі… Перший час у мене був культурний шок через різноманітність національностей в Канаді: кожна друга людина має інакший вигляд. В Європі рівне суспільство, і ти вибиваєшся з нього, а тут ніби мозаїка — знайдеш своє місце. Тут комфортніше. Тут сильна українська громада. Українці — це найкращі іммігранти, так кажуть, на жаль.

Фото: Ангеліна Таран

Ми навчилися виживати, підлаштовуватися, зростати в іншому місці…  Ми як зерно — проростемо будь-де, але краще дому не знайти нічого.

Фото надані Ангеліною Таран

Нагадаємо, раніше ми спілкувалися з Вікторією Матвієнко, котра виїхала до Німеччини разом з дітьми. Яке ставлення у німців до українців, чи допомагають адаптуватися, чи підтримують Україну на демонстраціях – читайте у матеріалі.