Чарівний світ мотанки: історія майстрині, чиє життя пов’язане з Ніжином
Українська народна лялька – це не просто витвір декоративно-прикладного мистецтва, а справжній символ національної пам’яті, традицій та духовності.
Під час фестивалю-конкурсу «Чарівний світ ляльки-мотанки» журналісти MYNIZHYN познайомилися з тернопільською майстринею Галиною Дудар – педагогинею, дослідницею народної культури та майстринею ляльки-мотанки. У розмові вона поділилася спогадами про дитинство в Ніжині, розповіла про свій творчий шлях, особливості створення авторських ляльок та значення народного мистецтва для збереження українських традицій.
– Розкажіть про період життя, пов’язаний із Ніжином. Які спогади про місто збереглися у Вас?
– Я народилась на Тернопільщині, у маленькому містечку Копичинці, а дошкільне своє життя провела у Бережанах. У 1968 році наша сім’я переїхала у Ніжин. Мій батько, Фіцула М. М., почав працювати у Ніжинському педагогічному інституті імені М. Гоголя, у якому в травні 1969 року очолив кафедру педагогіки.
Тут, у цьому мальовничому, зеленому місті Чернігівщини, почалося моє шкільне життя. Ми прожили лише три роки, але спогади збереглися дуже теплі. То було дитинство, мабуть, тому спогади такі яскраві. Іноді вони виринають у пам’яті такими окремими сторіночками.
Найперше – це те, де ми проживали, допоки отримали квартиру. Це був якийсь гуртожиток, здається, в центрі міста. Школа, в яку я пішла у перший клас, старшокласник, який ніс мене на руках, і я давала перший дзвінок. У шкільному буфеті – велике кругле печиво «Зірочка» за 7 копійок, загублена рожева шапка з помпоном, великий чорний портфель. Пам’ятник Гоголю, огороджений ланцюгами, на яких ми, малі, любили гойдатися…
Згодом нас переселили у невеликий відомчий будинок на дві сім’ї, з двома окремими входами, із дерев’яними ставнями (так нам сказали, називаються розпашні віконниці). Для нас з братом то була дивина, адже у селі, де мешкала наша бабця (бабуся), ніяких «дерев’яних дверцят» на вікнах не було.
У будинку була піч, яку ми розпалювали дровами (чи вугіллям – уже не пригадую), іноді із шпаринок могла вибігти мишка. Біля будинку навесні розквітали конвалії. Їх було так багато, що п’янкий аромат проникав у хату.
Нашими сусідами була сім’я Пінчуків – Тамара Дмитрівна Пінчук, її чоловік і син. Тамара Дмитрівна працювала також у педінституті разом з моїм батьком. Це була неймовірна жінка – красива, завжди усміхнена. І ще – мені здавалося, що вона ніколи не розлучається зі своїм великим фотоапаратом. А світлини вона робила чудові.
Ще про одну людину я завжди згадую з теплом – Олену Лаврентівну Богму. Тамара Дмитрівна і Олена Лаврентівна були щирими подругами. Про таких кажуть: нерозлийвода. Ці дві жінки разом зі своїми сім’ями дуже підтримували нас, і ще впродовж усіх років між нашими сім’ями зберігалися теплі стосунки. До останніх днів батьки листувалися, телефонували.
З теплом згадую і своїх учителів. Першу вчительку Носик Ніну Андріївну і Габ Ганну Семенівну (вона вчила мене у 2–3 класах у школі № 3 на вулиці Красних партизан – так називалася ця вулиця в ті часи, не знаю, яка її назва зараз).
За три роки дитинства багато чого згадується. Напевно, вистачило б на цілу книжку. Що вражало мене малу – це величний вигляд інституту, барельєфи видатних людей, які там навчалися, ботанічний сад інституту, у якому ми часто гуляли з татом.
А ще у Бережанах я не бачила стільки дерев – шовковиці на вулицях, як у Ніжині (тут я почула незвичну назву «морва»)! Коли ми поїхали з Ніжина в Тернопіль (так склалися обставини), я довго сумувала за цим містом, подружкою Лізою Роговою, з якою ми ще довго листувалися.
– Ваш батько працював у Ніжині. Чим він займався і як це вплинуло на Ваше дитинство?
– Мій тато – вчитель, педагог, вчений. Бути дитиною вчителів – це особлива доля. Тато дуже багато працював. Тому ті моменти, хвилини, які він приділяв нам із братом, дуже цінні.
Він учив нас грати в шахи, дорогою до садочка навчав мого брата читати написи на вивісках, привозив із відряджень значки, марки, і ми разом із захопленням розглядали їх.
Батько завжди підтримував нас із братом. Він виховував нас своїм прикладом, своїм життям, ставленням до людей. Тато був світлою людиною.
Я вже немолода людина, але й зараз часом, коли приймаю якесь рішення, то запитую себе: «А як би вчинив тато? Чи схвалив би він?»
– Чи підтримуєте сьогодні зв’язок із Ніжином або його мешканцями?
– Уже минуло 55 років, як ми повернулися на Тернопільщину й осіли в обласному центрі. Я вже згадувала про тих людей, з якими ми підтримували зв’язки впродовж усього часу. На жаль, їх уже немає.
З подругою Єлизаветою я листувалася до закінчення школи, а потім якось зв’язок перервався. Пробувала шукати якісь сліди з появою соціальних мереж, але марно.
Так якось склалося життя, що за всі ці роки я так і не побувала в Ніжині. Батько бував там по роботі, а мені не судилося. Але вірю, що ще обов’язково приїду.
– Коли у Вашому житті з’явилася лялька-мотанка?
– Моє знайомство з мотанкою відбулося десь зо три роки тому, десь у 2008 році. В інтернеті. Як саме, я вже й не дуже пам’ятаю, бо зараз здається, що цим займаюсь дуже давно.
Тоді ж я і спробувала зробити першу свою мотанку. Це була гуцулка Ксеня. Її я згодом подарувала донечці моєї подруги по форуму «Спілкування за вишивкою» (був такий онлайн-форум вишивальниць). За нею – друга, третя. Але то були, так би мовити, спроби пера.
У столичному Музеї Івана Гончара 4 серпня 2011 року відкрилася виставка-конкурс традиційної української народної ляльки. Це був перший мій конкурс, мій дебют зі своєю лялькою. У мене збереглася світлина цієї лялечки. А після конкурсу вона оселилася в музеї.
Я вже не пригадую, що стало для мене поштовхом до творення ляльок. У моєму фотоархіві є світлини, на яких зафіксовано сам процес її народження. То була «Мати з дитиною». Вона, напевно, і була першою моєю лялькою- мотанкою.
– Хто став Вашим першим наставником у цьому мистецтві?
– Моїм наставником у мистецтві виготовлення ляльок, якщо його можна так назвати, став інтернет. Так, саме там я шукала інформацію, коли вчилася робити свої перші ляльки: читала монографії, книги, статті.
У 2007 році побачила світ книга О. Найдена «Українська народна лялька», десь лише за два роки по тому я її придбала. На той час відомостей про українську традиційну народну ляльку було не так багато, більше була досліджена російська. Ну і, звісно, багато нового дізнаєшся під час спілкування з майстринями.
– Що для Вас означає лялька-мотанка як культурний символ?
– Для мене особисто українська народна традиційна лялька (не буду називати її мотанкою) – це не просто іграшка, це закодована пам’ять нашого народу.
Це, так би мовити, етнографічний символ, бо є відображенням життя наших пращурів. Ляльку робили з того, що було під рукою, – із залишків старого одягу, який уже ніс свою енергетику, із природних матеріалів. Сама технологія її виготовлення відображала циклічність життя – без ножиць, без голки, мотання за Сонцем.
У сучасних реаліях лялька-мотанка стала символом української самобутності, маркером національної ідентичності поряд із писанкою і вишиванкою.
Лялька-мотанка є витвором мистецтва для мене і кожного майстра, який її виготовляє, бо в те, що творять руки з любов’ю, вкладається душа і світло.
У часи випробувань мотанка повернула собі функцію оберега – її роблять як захист для військових. Вона є символом віри в перемогу і збереження нації.
З цього приводу пригадую 2014 рік, АТО. Тернопільські волонтери передали військовим з батальйону «Айдар» маленькі ляльки-мотанки, нитяні ляльки й ангеликів, яких ми виготовляли з дітками разом із тернопільською майстринею Аллою Шушкевич.
Пригадую, як тоді за столиком стояли дві жіночки, вони дбайливо запаковували кожну лялечку, кріпили до кожної синьо-жовті стрічки. А згодом у соцмережах прочитала, що наші солдати ті лялечки носять завжди із собою.
Пройшло 10 років – хлопчики і дівчатка стали дорослими. 22 лютого 2024 року… І знову тисячами передають майстрині – дорослі й діти – ляльок, ангеликів нашим захисникам.
– Які роботи принесли Вам перше місце фестивалю-конкурсу «Чарівний світ ляльки-мотанки»?
– Чесно кажучи, я довго вагалася – брати участь у конкурсі чи не брати. Коли побачила форму для заповнення заявки, то вже ніби запізнилася. А ще прочитала, що будуть рекорд встановлювати. Ну, цікаво стало.
Гугл-форма виявилася відкритою, тож я заявку заповнила, вибрала свої улюблені ляльки і завезла їх в організаційний комітет – в обласний центр творчості.
Улюблені – це «Джутові панянки». На конкурс поїхали п’ять ляльок – така собі компанія.
– Якою була ідея цих ляльок та що Ви прагнули ними передати?
– Поряд із традиційними ляльками-мотанками із тканини я роблю нитяні ляльки за традиційною народною технологією. Такі ляльки я почала виготовляти десь у 2014 році. Спочатку це була колекція з вовняних ниток (її я подарувала нашому Музею народної іграшки, який діє в Тернопільській дитячій бібліотеці № 5).
Потім я почала робити ляльки із джутового шнура, використовуючи для оздоблення мішковину, лляне та конопляне полотно, бавовняні й лляні товсті нитки, плетене гачком мереживо. Крім цього, ляльки «одягаю» у запаски, спідниці, зроблені у техніці вузликового плетіння.
Ідея робити саме такі лялі виникла, можна сказати, випадково. Хоча кажуть, що нічого не буває випадково. Одного разу, перекладаючи свої вишивані скарби (а я ще й вишиття збираю), натрапила на старезний рушник, обрус і запаску. Їхні краї були оздоблені плетеним мереживом. У нас на Тернопільщині плетене мереживо називали гавт (зокрема, у с. Великі Чорнокінці Чортківського району).
Рушник і обрус із с. Козівка Тернопільського району, запаска з Великих Чорнокінців мали краї саме такі – гавт (не плутати з гаптуванням). Цим старовинним витворам понад 80 років.
От саме тоді, у грудні 2014 року, і виникла в мене думка, ідея – вдягати цих ляльок у гавтові запаски і спідниці. Отож гавт – це те, що зазвичай називають макраме. Тоді народилися перші три паняночки.
Представлені на конкурс «Чарівний світ ляльки-мотанки» панянки – з нової колекції, яка налічує десь близько десяти ляльок.
– Наскільки важливими є сьогодні конкурси та фестивалі для народних майстрів?
– На мою думку, конкурси, виставки для митців – це завжди важливі події у житті. Все дуже просто: це зустрічі з колегами по цеху, це обмін досвідом, це нові знайомства з цікавими людьми (ось так зі мною це трапилося на нашому фестивалі «Чарівний світ ляльки-мотанки» – якби не поїхала, то не зустріла б вас, мешканців чудового міста Ніжина, не було б і цього інтерв’ю).
Ще один момент із цьогорічного фестивалю – випадкове знайомство із художницею з м. Кременець, яка, побачивши мої джутові ляльки, сказала, що то тріпанки, і що тріпанки робить лише одна майстриня з Рівного – Вікторія Кисиленко. Займається вона виготовленням ляльок із тріпаного льону вже понад 40 років. Я вперше почула про таку поліську ляльку.
Зрештою, коли митець творить красу, то він же не лише це робить для власного задоволення, він хоче поділитися своїми здобутками (може, до мистецтва не дуже це слово підходить). Після таких подій ти надихаєшся новими ідеями, наче вдихаєш свіжого повітря чи випиваєш джерельної кришталево чистої води.
А що стосується майстрів декоративно-прикладного мистецтва – десь у глибині душі ти навіть пишаєшся тим, що причетний до його відродження, поширення. Це дуже важливо, особливо зараз, коли нас, українців, ворог хоче знищити не лише фізично. Відібрати мову, відібрати культуру, знищити історичну і культурну пам’ять – це теж входить у його плани.
Такі мої аргументи щодо важливості участі майстрів у фестивалях, конкурсах, творчих зустрічах, майстерках. Звісно, є ще такий момент – матеріальний. Але не всі майстри продають свої роботи.
Особисто я дуже неохоче розстаюся зі своїми роботами – чи то ляльками, чи витинанками. Розумієте, то як діти. А коли просять зробити, тобто отримуєш замовлення, і ти знаєш, що робиш це не для себе, то почуваєшся сурогатною матір’ю. Якось так.
І лише два випадки, коли я розстаюся зі своїми витворами без жалю: це подарунок людині, яка знає, цінує твою творчість, є її шанувальником, і другий – коли я віддаю свої роботи на благодійний аукціон для ЗСУ чи на інший надважливий збір.
– Що б Ви побажали ніжинцям, які цікавляться народним мистецтвом і лише починають свій творчий шлях?
– Моє найбільше побажання ніжинцям і усій Україні – це побажання Перемоги, мирного неба та повернення рідних з війни.
А що стосується народного мистецтва – цікавтеся, відроджуйте, діліться, поширюйте. Ми – незламний народ, і ми не повинні допустити, щоб хтось примусив нас забути наші традиції, нашу культуру. Як писав ваш видатний земляк Павло Тичина: «Народ, що не знає своєї творчості, схожий на дерево без коріння, яке всохне від першого ж вітру».
Ви знаєте, починати ніколи не пізно – це з власного досвіду. Якби мені хтось колись сказав, що я буду займатися мистецтвом, я б сміялася. Я 41 рік навчала дітей математики, бо діти й математика – то моя любов. А в 50 років я «захворіла» ляльками, а за кілька років зрозуміла, що не можу жити на повну, якщо не витинатиму щодня.
Коли ти починаєш чимось займатися, тобі мало просто робити це руками – ти починаєш досліджувати, шукати, відкривати. І тут розумієш, що доба має лише 24 години, а життя летить зі швидкістю світла.
Тож, дорогі мої ніжинці, всупереч війні, всупереч негараздам, шукайте собі заняття для душі й творіть. Наше народне мистецтво таке багатогранне, таке красиве. І зовсім неважливо, коли починати – ніколи не пізно. І не думайте, що скажуть про вас оточуючі (маю на увазі висловлювання на кшталт: «Ляльками чи ножицями бавиться, робити нічого»).
Знаєте, мені дуже подобається вислів Альберта Ейнштейна (зрозуміло, я ж учитель математики, і не колишній): «Творчість — це інтелект, який отримує задоволення».
А за висловом Пабло Пікассо: «Мистецтво змиває з душі пил повсякденного життя».
Наостанок майстриня тепло звернулася до ніжинців: «Обіймаю вас! Тернопіль з вами!»
Інтерв’ю з Галиною Дудар показує, що народне мистецтво – це важлива частина української культури, яка зберігає пам’ять і традиції. Її творчість доводить, що любов до справи може надихати інших і допомагати берегти національну спадщину.
Як повідомляв MYNIZHYN, українська культура живе далеко за межами України – там, де її бережуть люди, для яких традиції залишаються важливою частиною життя. Однією з таких є ніжинка Тамара Іонова, яка сьогодні мешкає в Австралії та знайомить місцевих жителів із давнім українським мистецтвом створення ляльки-мотанки.
Джерело: mynizhyn.com
2026-06-08 14:20:45
