180 діб у російському полоні: 29-річна бойовий медик розповіла про пережите

Бойова медикиня 36-ї окремої бригади морської піхоти, кавалерка двох орденів За мужність капітан Марина Голінько була звільнена з російського полону 17 жовтня 2022 року під час чергового масштабного обміну полоненими. У неволі захисниця провела 180 днів.

В інтерв’ю одному зі столичних видань 29-річна Марина, родом із Черкаської області, розповіла про те, що довелося пережити в полоні окупантів.

Стало відомо, що до полону бойовий медик рятувала життя поранених у Маріуполі. Після звільнення та реабілітації вона повернулася до своєї військової частини в Одесі.

Сьогодні служить начальником медичної служби Військово-морського ліцею імені віце-адмірала Володимира Бескаравайного.

У Києві проходить курси підвищення кваліфікації на базі Української військово-медичної академії, після закінчення яких стане інструктором із тактичної медицини.

– Ми 48 днів тримали оборону в Маріуполі. У нас не залишилося ні боєприпасів, ні ліків. Хліба не було. Почалися проблеми з водою. Ми знали, що місто оточене з усіх боків, але пішли на прорив, – розповідає Марина.

За її словами, вийшли з бункера 12 квітня 2022 року, розділилися на групи і намагалися вийти з оточення. Медик була в групі з 12 військовослужбовців 36-ї бригади морської піхоти.

Коли дійшли до місця призначення, з’ясувалося, що наших воїнів, які мали їх зустрічати, обстріляли з танків, авіації та стрілецької зброї і вони з втратами повернулися. Через дві години прийшли окупанти і забрали всіх у полон.

– Нас завантажили як худобу в УРАЛи і привезли в окуповане росіянами селище Сартана Донецької області. Відняли всі речі, які ми мали при собі, – розповідає Марина.

Потім перевезли до російського СІЗО в Таганрозі в Ростовській області. Потім була жіноча виправна колонія у Валуйках Бєлгородської області. Там українських захисниць тримали найдовше – чотири місяці.

– Одного разу вночі ми прокинулися у Валуйках від вибухів. Це були прильоти з нашого боку. Світло зникло. Наступного ранку 16 вересня 2022 року нас перевезли вглиб території Росії, а саме до Курська

Марина згадує, що кожен переїзд з однієї в’язниці в іншу давався дуже важко. Жінкам усюди доводилося роздягатися догола і присідати під час чергових обшуків. Це було огидно і принизливо.

За словами медика, у виправній колонії у Валуйках було легше. Там вона працювала швачкою. Шили робочі комбінезони для аграріїв.

У Валуйках українських полонянок тримали в карантинному приміщенні окремо від інших ув’язнених. Сиділи в камерах по три-чотири людини. Неофіцерський склад тримали в іншому корпусі.

– Я медик і не знала цінної для росіян інформації. На допитах могла розповісти тільки про свою роботу та біографію, – каже Марина.

За її словами, на допитах росіяни говорили, що України вже немає, що Одесу, Миколаїв, Запоріжжя вже взяли, що вони нікому не потрібні, про них забули. Так українок хотіли морально зламати.

– Перебування в полоні навчило ще більше цінувати життя, – зізнається Марина.

Вона каже, що все, що відбувалося, здається сюрреалізмом. Життя немов завмерло на паузі. Сьогодні молода жінка займається з психологом, працює над собою.

– Ми розлучилися з чоловіком ще до початку повномасштабної війни. Так вийшло. Але я не почуваюся самотньою. І передбачаючи ваше наступне запитання, скажу: звісно, сподіваюся знайти того самого, люблячого і турботливого чоловіка, ліпше військового.

16 жовтня 2022 року українкам наказали збирати речі. Вантажним літаком перевезли до Таганрога, а потім до Криму. Та знову посадили в УРАЛи із закритим кузовом і годин шість везли. Води не давали і в туалет нікого не відпускали.

– Коли зупинилися і почали висаджувати з машин, ми побачили вдалині автобуси, багато автівок, а також хлопців в українському піксельному камуфляжі, – згадує Марина.

Вона зізнається, що хоче забути все пережите пекло, але поки що не виходить. Адже в полоні залишається чимало її побратимів. Їхнім рідним медик радить вірити, чекати і намагатися зберегти здоров’я.

За її словами, координаційний штаб з обміну військовополоненими робить усе можливе, щоб повернути всіх додому. Хоча домовлятися з росіянами дуже складно, потрібно мати сталеві нерви та залізне терпіння.

Марина каже, що якщо їй знову доведеться вирушити в зону бойових дій, поїде без вагань.

– Смерті не боюся, але мені страшно знову потрапити в полон. Там було дуже багато жахливих речей. Але повірте, там нема кого прощати. Це нелюди, які не заслуговують на існування.

Джерело: Вечірній Київ

Фото: Олександр Галух