«Журналістика — не просто робота, це – частина життя»: інтерв’ю з екс -редакторкою ніжинського сайту Мариною Волинець

День журналіста щорічно відзначається в Україні 6 червня – в день прийняття Спілки журналістів України в 1992 році до Міжнародної федерації журналістів. Відповідний Указ Президента України № 251/94 був підписаний 25 травня 1994 року.

День журналіста – це не тільки професійне свято працівників засобів масової інформації. Це свято загальнонародне, тому що важко уявити сучасне суспільство без інформації, без засобів її передачі, без професійного погляду на події та факти нашого життя.

У Ніжинських журналістських кругах напевно не було людини, яка б не знала цю молоду, тендітну дівчину з фотоапаратом в руках або ж «постійно в телефоні» та з ноутбуком, на будь яких заходах та подіях, що відбувалися у місті.

Марина Волинець – близько п’яти років була редакторкою сайту «Нежатин», куди прийшла працювати майже в акурат після його створення і який активно розвивала у свій час.

Та життя не стоїть на місці – люди будуть свої плани, щось змінюють, ростуть і відкривають для себе нові горизонти.

MYNIZHYN поговорив з Мариною про цікаві історії із журналістського життя, про мрії та плани а також про те, де зараз живе та чим займається ця дівчина, яка у свій час активно освоювала журналістське перо?

На фото Марина Волинець. Фото з архіву

Детальніше – у нашій розмові

– Ти п’ять років керувала одним із сайтів у Ніжині. Скажи, що тобі дала журналістика в житті? Як би ти її описала?

Журналістика — це не була просто моя робота. Це була частина мого життя. Я і досі згадую ці часи з ностальгією.

– Журналістика для мене — це не просто професія, а можливість щодня вчитися чомусь новому. Тут не можна бути спеціалістом тільки в чомусь одному. Треба знати і про політику, і про спорт, і про культуру. А ще — відчувати життя глибше, думати, як філософ, і іноді вміти з гумором дивитися на серйозні речі. Але найбільша цінність — це завжди люди. Те, що ти можеш для них щось зробити, допомогти, підказати, пояснити — це надихало найбільше.

Мені завжди подобалося бути в епіцентрі подій. Але при цьому — дивитися збоку, помічати те, що інші могли не побачити. І дуже важливо — розказати це так, щоб люди відчули: «Ось як воно було насправді». Журналістика — це не була просто моя робота. Це була частина мого життя. Я і досі згадую ці часи з ностальгією.

– А пам’ятаєш свій перший робочий день на сайті? З чого все починалося, як це було?

– Я добре пам’ятаю свій перший день у журналістиці. Це було 1 вересня — коли всі діти йдуть до школи, а я йду на свій перший репортаж…. Здавалося б, що нового можна написати про перший дзвоник? Але для мене це було дуже серйозно — від того матеріалу залежало, чи залишуся я працювати далі.

Хотілося писати так, щоб це «зачіпало», щоб люди дочитували до кінця — не тому, що треба, а тому, що цікаво.

Можливо, я трохи й романтизую, але все починалося з простого бажання проявитися. Хотілося писати так, щоб це «зачіпало», щоб люди дочитували до кінця — не тому, що треба, а тому, що цікаво. Інколи мені здавалося, що я перебільшую — коли замість звичайної новини писала цілу історію, вкладала в неї більше, ніж було потрібно. Але інакше я не могла. Було натхнення. А з нього, як на мене, й починається все найкраще. Не з бажання заробити. А з бажання бути корисною і цікавою.

Але, як і в кожній справі, в мене були свої страхи. Найбільше — коли йшлося про інтерв’ю. Залишатися наодинці з людиною, ставити їй питання, особливо коли я ще не почувалася експерткою, — це справді лякало. Я боялася здатися дивною або задати якесь «тупе» питання. І перші місяці були для мене школою не тільки журналістики, а й внутрішньої впевненості. Я вчилась не просто говорити — я вчилась питати.

– Звісно, що у журналістиці – один день не схожий на інший і події змінюються одна за одною, зі швидкістю звуку. Багато нових знайомств, спілкування, подій, тощо. Можеш розповісти – що найбільше запам’яталося – якійсь цікаві, неординарні випадки, історії зі свого журналістського життя?

– Поки мої друзі розповідали, який Київ динамічний і скільки там подій, а в Ніжині, мовляв, робити нічого, я тільки посміхалась. Бо як це — нічого? У мене в Ніжині кожен день був як нова історія! Тут стільки всього відбувалося — тільки встигай усе охопити. Найбільше мені запам’яталися великодні репортажі. Це був мій вихідний, але я йшла до храмів опівночі — щоб показати, як святкують Великдень у кожній конфесії. Поверталась додому вже близько четвертої ранку пішки, засинала на кілька годин і зранку викладала перші фото. Бо це було важливо. Бо це було про людей.

Дуже добре пам’ятаю, як у Ніжині вперше почали розкопки підземного міста. І нас, журналістів, туди пустили. Це було щось! Ми реально докопались до історії — побачили ті старі погреби біля Всіхсвятського храму,. Стоїш там і думаєш: вау, це все під нашими  ногами було.

Не можу не згадати, як у Ніжині знімали кіно — режисер був нашим земляком. Журналістів першими запросили на майданчики, дали інтерв’ю, показали все зсередини. Потім нас покликали на передпоказ у Києві. Була велика гордість за наше за місто, хотілось, щоб цей фільм побачила вся країна. Але потім усе змінила пандемія — показ так і не відбувся. А я пам’ятаю той фільм. І для мене це досі цінно.Реклама:

Раніше ми писали: На екрани вийде містичний фільм, який знімали у Ніжині

На фото Марина Волинець з режисером Денисом Соболєвим, який знімав фільм у Ніжині. Фото з архіву

– Озираючись назад – що можеш сказати: чи кожен може бути журналістом? Яка твоя думка з цього приводу?

– Отримати професію журналіста сьогодні — не так уже й складно. Але бути тим, чий текст читають до кінця, новини від кого чекають, кому довіряють — це вже зовсім інше. Журналістика для мене — це не просто передати факт, а подати подію так, щоб людина справді зацікавилася.

Серед моїх колег були історики, географи, філологи, психологи – люди з різних сфер, без журналістської освіти, але кожен із них був крутим у своїй справі. І я щоразу переконувалася: справа не в дипломі. Це про внутрішнє відчуття моменту, про відповідальність перед людьми і бажання бути корисним. Думаю, все ж, з цим народжуються.

На фото  – вручення грамоти від Національної спілки журналістів. Фото з архіву

– Кажуть мрійте – мрії здійснюються! Чи малював ти собі карту мрії, як зараз модно робити?  Чи уявляла, ким себе бачиш років через 5? Тобто – ставила собі цілі та плани у житті?

– Мабуть, десь у глибині душі я й мріяла про щось більше. Але завжди вірила: коли ти живеш у згоді зі своїми внутрішніми відчуттями, коли відкритий до людей, відповідаєш на їхні пропозиції, пробуєш, ризикуєш, — саме тоді і знаходиш те, що справді твоє. Вчишся бачити можливості навколо, і з часом розумієш: щоб зрозуміти, хто ти є, треба просто йти, діяти, пробувати. Не обов’язково все життя бути в одній професії. Покликання може проявлятись у різному. Головне — не зупинятись і не боятись змін.

Журналістика для мене стала саме такою точкою старту. Я навчилася спілкуватися з різними людьми, розбиратись у нових темах буквально на ходу, вчитися швидко і гнучко. І саме цей досвід допоміг мені згодом запустити свою справу — ту, яку я можу назвати справою мрії. Іноді один етап твого життя — це трамплін у наступний.

– Де ти зараз живеш, чим займаєшся? Напевно, такі питання люди рідко ставлять один одному, але хочеться запитати – ти щаслива? І взагалі – що людині потрібно для повного щастя та гармонії в житті? Коли  нікуди більше не хочеться їхати, не шукати нового життя для себе, нових шляхів, а от є момент тут і зараз і більше нічого й не треба? Тож, що потрібно для щастя  – на твою думку?

Коли дієш у згоді з собою — все починає складатися. З’являються потрібні люди, і проєкт переростає в дещо більше. І в мене досі багато ідей!

– Коли я переїхала до Києва, почала вивчати маркетинг, соціальні мережі, таргетовану рекламу. І саме з цього в мене з’явилися перші клієнти. Одна з них була психологом — ми співпрацювали пів року, і вона запропонувала разом просувати жіночі зустрічі. Для мене це було щось зовсім нове, але я сказала: «Давай спробуємо». З початком повномасштабної війни наші шляхи розійшлися — стало складно просувати такі формати. Але я не зупинилася й продовжила далі вже сама.

Зараз жіночому клубу “Girls.Time.Club”  вже три роки, і ми рухаємось до четвертої річниці. Я організовую естетичні, психологічні, атмосферні зустрічі для дівчат у Києві, а ще — тури за кордон. Це все виросло з бажання об’єднувати жінок, допомагати їм проявляти себе, знаходити свої сильні сторони, реалізовуватися. У мене є своя студія, де постійно проходять майстер-класи, практики, дівич-вечори . І я точно можу сказати: це був поступовий шлях з втратами і надбаннями. Але коли дієш у згоді з собою — все починає складатися. З’являються потрібні люди, і проєкт переростає в дещо більше. І в мене досі багато ідей!

– Що б ти побажав журналістам як майбутнім, так і практикуючим?

– Я вважаю, що в моєму житті не було втрачених можливостей. Кожна зустріч, кожна пропозиція, на яку я відгукнулась, — це було не просто так. Навіть мої факапи дали мені цінний досвід. Я ні про що не шкодую. Мабуть, у цьому і є моє відчуття щастя.

А ще я точно знаю: для спокою й гармонії в житті дуже важливі люди поруч. Бо люди — це енергія. Якщо ми вміємо обмінюватися нею, ділитись ідеями, надихати одне одного — тоді й щастя завжди поруч. Хтось каже, що треба вміти бути щасливим наодинці з собою. Так, це важливо. Але якщо ти ще й знайдеш тих, із ким будеш в унісон — це безцінно.

Тож, ніколи  не втрачайте відчуття сенсу в тому, що ви робите. Пишіть не для галочки, а для сердець. Будьте чесними перед собою і перед читачем. Спостерігайте уважно, ставте питання сміливо, і пам’ятайте: іноді саме ваш текст може щось змінити. І нехай у цій справі завжди буде місце живому інтересу, глибокому змісту й внутрішньому світлу.

Фото з архіву Марини Волинець

Читайте також: “Журналіст повинен допомагати людям через критику”: інтерв’ю зі Станіславом Кармазіним