Білим янголом повернувся додому на щиті: пам’яті загиблого воїна – Віталія Бориса
Книга пам’яті
Вшановуємо пам’ять загиблих воїнів
Мені боляче усвідомлювати, що сьогодні 2 вересня. Я сиджу в Польщі з квитками в Україну й рахую дні. Не дні до повернення, а дні, коли моє серце піддається катуванню цього світу ще раз. 169 днів — таке велике й водночас мале число.
169 днів, як була пробита артерія. 169 днів, як він стікав кров’ю. 169 днів, як американський бронетранспортер наїхав на міну. 169 днів, як він один загинув з екіпажу. 169 днів, як не стало мого Риженького.
Я говорю про світлу людину, про позитивного хлопця, про втомленого війною чоловіка, про молодшого брата, про коханого хлопця, про рідного сина, про найліпшого друга. Про Бориса Віталія Віталійовича. Про молодшого сержанта з позивним “Джонсон”. Про назавжди 25. Про уродженця міста Ніжин. Тепер — про вічне тепло й біль, про мій убитий спокій, про ще один рубець у моєму серці.
Можливо, я занадто привласнюю його собі, але коли пишу, що він “мій” — я намагаюся показати рівень довіри між нами й тепло, яке досі відчуваю. Між нами були секрети, але не було недомовок. Навпаки — завжди поверталися, говорили й обіймалися.
Між нами не було кайданів відповідальності, ми обоє існували у світі одне одного лише з внутрішнього бажання. Бо ми два Водолії — з різницею у два роки й триста п’ятдесят шість днів. Обоє зимові, обоє січневі. Обоє веселі й водночас закриті, але знали вразливі точки доторків одне одного.
Віталік відкрив сторінку в моєму житті у квітні 2021-го, коли серед темної ночі увірвався в нашу компанію. Ми смажили найдешевші сосиски з АТБ і співали пісні нині заборонених виконавців. Він з’явився так гучно зі своїм тенором і водночас так несподівано, що ми встигли познайомитися лише після кількох пісень.
Поселивши найбільшу брехню у наших стосунках, представився Луїджі й розповів мені байку, ніби його батьки — корінні французи. А я повірила. Молодий, гучний, у чорній шкірянці поверх зеленого худі, з гітарою в руках, посеред ночі на берегах річки Остер… Це було моє перше враження про нього. Тепер у пам’яті залишилися лише вирізки, мов кадри з фільму.
Він довіряв мені й відкривав таємниці свого життя, навіть неприємні. Чомусь він хотів, щоб я знала їх. Так він розповів про найбільший і найболючіший спогад дитинства. Усі, хто знав Віталіка, бачили шрам — грубий рубець, що починався з правого боку шиї й тягнувся до шлунка.
Не здавалося, що він комплексував, але колись сторонній предмет у дитячому тілі залишив глибокий слід. Я пам’ятаю точну дату — 10 липня 2021 року. Літо. Ми стояли вранці на старому фанерному балконі моєї квартири й курили його улюблені Philip Morris зі смаком кавуна. Наприкінці робили з пачки попільничку, щоб моя бабуся не насварила. Тоді він чесно, пригніченим голосом, поділився деталями травми, які так і не зміг забути.
Риженький — уособлення всього мирного й протиставленого у цьому світі. Його гучний сміх проникав у кожне вухо, торкаючись найглибших перетинок. Його пальці вільно й динамічно гуляли по струнах гітари, даруючи мелодії, під які всі співали. Він підкорював голосом, поставою, навіть тим, як тримав цигарку, виключно гарячим вугликом у середину долоні. Його прозвали Риженьким за яскраве руде волосся, яке з роками темнішало.
З Віталіком у нас не було офіційних стосунків, але була своя історія. Нас часто “сватали” одне одному, бачили лише плюси, ігноруючи мінуси. Ми ж самі знаходили недоліки й через це дійшли до першої та останньої сварки. Я втекла від нього — втекла в інше місто подумати. Конфлікт з часом зійшов нанівець, але й досі, через чотири роки, я вибачаюся перед ним.
Про нього кажуть: загинути міг будь-хто, тільки не він. Це егоїстично, але для нас — правда. Три роки служби зіграли з ним жорстокий жарт. З позитивного хлопця, який був “сонячною батарейкою”, він перетворився на втомленого чоловіка. З кожним приїздом, з кожною зустріччю, з кожною вечіркою його виснаження ставало очевиднішим. Найбільше він шкодував за молодими хлопцями, яких навчав. Бачив, як із двадцяти поверталося п’ятеро, і носив у пам’яті їхні обличчя та прізвища.
Риженький завжди зустрічав мене міцними обіймами. Він ловив мене на ходу, прокручував кілька разів, стискаючи ребра ледь не до хрускоту, а я кричала і від болю, і від радості. Він завжди був організатором, я обожнювала чухати його маківку й слухати пісні у його виконанні. У нашій компанії є треки, які назавжди асоціюються лише з ним.
18 березня 2025 року — день, коли Instagram, місцеві групи, інструктори з Десни й усі мережі почали писати, що загинув “Джонсон”. І все змінилося. Все сказане й не сказане про нього набуло іншого сенсу. Почався шлях від заперечення до прийняття, який досі не пройдено.
Останні пів року ми обмінювалися лише вітаннями з днем народження. Тоді він вийшов на зв’язок із затримкою, бо був на позиціях. А вже за два місяці я, як і всі інші, пошкодувала, що не писала більше. Його смерть припала на дуже активний період мого життя, коли я мусила тимчасово переїхати до Європи. Після кількох дзвінків, де мене запитували, чи це правда, а я — чи це не фейк, я змінила квитки й чекала.
Сон став неможливим без допінгу, почався хаос. День його загибелі співпав із днем народження нашого спільного друга. Той сказав: “Ближчі кілька років це не буде святом”. Коли тіло привезли, вся наша компанія, усі можливі люди вийшли на центральну площу.
Наступного дня нас чекала найважча церемонія. Лише від нашої компанії було близько 35 осіб із квітами, перев’язаними чорними стрічками. Ми чекали побачити відкриту труну, аби розумом переконатися, що це він, що це не помилка. Людей було так багато, що площа перетворилася на суцільну темряву.
На цвинтарі ще один жовто-блакитний стяг розгорнувся над ним. Коли кришку закручували шурупами, це означало одне — його обличчя більше ніхто не побачить. Тоді наш друг Володя сказав: “Це найгірший момент”. Для мене найгіршим було торкнутися його востаннє. Спершу я злякалася крижаного холоду його руки. А тоді, набравшись сміливості, поцілувала його чоло, торкнулася вже затемнівшого волосся й грудини, прошепотіла: “Вибач мене, Риженький…” і сльози падали на місце моїх цілунків.
Далі було погребіння. Як у фільмах — кожен кидав грудку землі на труну. Я вже не пам’ятаю колір тієї труни, але пам’ятаю, як хиталися мої ноги й як сильно хотілося кричати. Світ завис.
Світ став на паузу. Я відчувала лише власне дихання. Увесь мій ресурс ішов на те, щоб триматися на ногах. Ми вшановували його пам’ять, слухали лише його улюблені пісні, говорили про нього. Усе, що нагадувало про нього, набуло іншого, безповоротного сенсу: пісні “Я так соскучился” й “Лесник”, його синя сорочка в клітинку, рубець на шиї, сміх, тенор і чорна шкірянка. Сумно розуміти, що він був убитий нацією, чиї пісні сам співав так багато разів.
10 вересня. Україна. Я їду додому й дописую цей текст. І знову рахую дні. 176 днів, як його легені не дихають, як серце не качає кров і жодна потойбічна сила не може цього змінити. Єдине, чому людина не здатна протистояти у цьому світі, — це смерть.
Жорстока правда, з якою зіштовхнувся Віталік, а ми всі — з її наслідками. Його портрет уже повісили на Алеї героїв у Ніжині. Я дивлюся й розумію: він був неймовірно красивим. Красивим не лише тілом, а й душею, яку ще раз у житті зустріти — майже неможливо.
Я сумую за ним. Мій спокій, моє серденько, мій Риженький. Мій вічний брак слів, моя невгасна потреба говорити й бачити його очі. Все моє вічне. Памʼятаю й навряд чи колись забуду.
Фото з архіву бійця
Ярослава Лазоренко
Ліпша подруга
Матеріал створений завдяки ГО «Ветеранський простір «Незламні» з метою пубілікації в «Книзі памʼяті», де ми вшановуємо пам’ять загиблих воїнів
Джерело: mynizhyn.com
2026-06-12 10:05:45
