Жила лише надією: ніжинка Наталія Луценко втратила на війні 20-річного сина
Понад п’ять довгих місяців ніжинка Наталія Луценко жила між двома світами — світом надії та світом тиші, яка ранить. Коли прийшла звістка, що її син Станіслав зник безвісти під час виконання бойового завдання біля Куп’янська, її ніби обпекло крижаним вогнем. Серце вперто не приймало того, чого не бачили її очі, — бо поки мати чекає, її син живий, ніби поруч, ніби от-от переступить поріг рідного дому.
Вона лягала й прокидалася з однією думкою: «Стас повернеться». Вона сподівалася і вірила. Вірила і сподівалася. Але дива, за яке вона молилася день у день, так і не сталося…
Народився Станіслав 9 червня 2005 року. Навчався у Ніжинській гімназії №5. Виховувався хлопець у патріотичній українській багатодітній родині, був взірцем для молодших братів і мотивованим до захисту Батьківщини і своїх рідних.
«Стас був моєю підтримкою й опорою, моїм світлом. Так, у мене є чоловік і двоє дітей, але без старшого синочка я — наче без рук, без половини свого серця. Він умів так по-доброму мене пожаліти, заспокоїти: “Мамо, посидь, я сам усе зроблю”. Вставав раніше за мене, щоб зробити каву”, — згадує пані Наталія, витираючи сльози.
У 2023 році, коли вітчим йшов на війну, він узяв зі Стаса обіцянку — не покидати рідну домівку. Тоді хлопцеві ще й вісімнадцяти не було. “Поки я захищатиму вас там, — сказав він, — ти залишаєшся за головного тут, біля матері й братів”. Стас пообіцяв, але даного слова не стримав.
Згодом стало відомо, що влітку 2024-го він таємно ходив до військкомату, намагаючись підписати контракт. Та йому відмовили: для цього був необхідний дозвіл батьків. Зрозумівши, що задум не вдався, хлопець відступив на крок — взяв паузу, ніби збираючи сили. Спочатку влаштувався на “Нову пошту” в Ніжині, а згодом поїхав до Києва, де знайшов нову роботу…
В лютому пані Наталії зробили операцію. Стас тимчасово повернувся до Ніжина, бо рідні потребували його підтримки. Але як тільки мама почала одужувати, заговорив про повернення на роботу. Наталія дуже хотіла, щоб син побув вдома ще хоч трішки. Просила. Вмовляла. Але це не подіяло. Через кілька днів після від’їзду з Ніжина Стас зізнався в тому, що уклав контракт “18-24” на військову службу в Збройних Силах України, започаткований Міністерством оборони у лютому 2025 року. Щоб уберегти батьків і молодших братів від зайвих переживань, своє рішення юнак певний час тримав у таємниці.
Він хотів захистити рідних від чужоземної навали, уберегти від того, що міг принести ворог. Бойовий побратим Андрій згодом передав його слова: “Я не хочу, щоб додому прийшли вороги і скривдили мою маму”.
Коли командир запитав Стаса — бійця з позивним “Стонік” (бо на його улюбленій “кенгурушці” був напис “Stoyaland”) — чи знають батьки, що він тут, хлопець коротко відповів: “Так”. Насправді ж він не наважився подзвонити додому.
Відмінно пройшовши військову підготовку, Станіслав був направлений на курси з фахової підготовки “Стрілець-снайпер”. Здобувши кваліфікацію марксмена, або піхотного снайпера (це військовий фахівець з точної стрільби, який працює на середніх дистанціях, зазвичай від 300 до 800 метрів), він мав можливість і далі продовжувати фахове навчання, але вирішив, що продовжить його пізніше, після того, як набуде досвіду у бойових діях.
Для подальшої служби захисник обрав Перший штурмовий батальйон 92 ОШБр військової частини А0501. Штурмовики — це люди зі сталевим характером, які першими йдуть у бій, прокладаючи шлях іншим. Таким був і Станіслав.
«Я фартовий, за мене не бійтеся!” — казав він вітчиму, якого любив і поважав як рідного батька. Казав так щоразу, коли той просив берегти себе. Вітчим знав, про що говорить: два роки на війні, штурмові виходи, два поранення й контузія. Але Стас був сповнений оптимізму і вірив у власні сили.
2 липня 2025 року С. Колесник отримав бойове завдання — разом з товаришами захопити та утримувати позиції. Складність таких завдань визначається не лише фізичними навантаженнями, але й психологічною стійкістю, вмінням приймати швидкі рішення в екстремальних умовах.
Як дізналася пані Наталія, на бойове завдання її син йшов попереду всіх. В бою група зачистила кілька ворожих окопів. Під час штурму останнього окопу хлопці потрапили у засідку. Станіслав першим кинувся у бій.
Оскільки ворог значно переважав у кількості, було прийнято рішення відходити. Станіслав прикривав товаришів. Щоб вразити якомога більшу кількість ворогів, у ближньому бою застосував гранати… Сталося це поблизу населеного пункту Кам’янка Куп’янського району Харківської області.
В ніч перед загибеллю сина пані Наталії наснився сон: вона шукає його в квартирі, заглядає в кожний куточок, але знайти не може. Материнське серце відчувало біду…
“В ту мить, коли ми отримали чорну звістку, час для мене зупинився. Я жила лише надією: а раптом він живий? Треба його дочекатися”, — розповідає Наталія.
На жаль, ДНК-експертиза, що тривала довгих п’ять місяців, підтвердила найстрашніші здогадки. Те, у що так відчайдушно не хотілося вірити, стало невблаганною правдою. Біль утрати брата разом з батьками болісно переживали дев’ятирічний Дмитро та п’ятнадцятирічний Давид.
Похмурим осіннім днем Ніжин на колінах зустрічав солдата Станіслава Колесника. Провести мужнього воїна в останню путь прийшли рідні, побратими, друзі та небайдужі жителі громади. Поховали захисника 23 листопада 2025 року на Алеї Слави у Ніжині.
Раніше ми повідомляли: 22 листопада до рідного Ніжина повертається на щиті захисник Станіслав Колесник 2005 року народження.
9 червня захиснику Стасу Колеснику виповнилось 20 років. Лише 20 років! Здавалося, все життя ще попереду. Станіслав назавжди залишиться у пам’яті тих, хто його знав, світлим, сміливим, справжнім.
Немає слів, здатних зцілити материнське серце… Але є пам’ять, є вдячність і є незламна віра в те, що жертва її сина була недаремною.
Вічна слава Герою Станіславу Сергійовичу Колеснику!
Вероніка Грицова
Фото з архіву
Раніше ми писали: У Ніжині встановлять меморіальні дошки дванадцятьом загиблим захисникам
Джерело: mynizhyn.com
2025-12-11 09:10:22
