Як зараз живе прикордонне село Жадове, яке прийняло 300 переселенців
Дорога в село Жадове обривається раптово біля майже безлюдного Іваніного. Далі – сім кілометрів щільних ям, які 9 квітня припорошив весняний сніг. Приблизно таке ж покриття веде до Семенівки і далі – до кордону з Росією на Чернігівщині.
Пише Чернігівський онлайн-журнал Pechera.info
Тут автівки їдуть повільно, часто – зустрічною смугою. Хоча це умовність: розмітки дорога не бачила давно. Якщо пришвидшитися, можна втратити колесо. А зупинившись надовго – стати ціллю ворога. Саме на цій ділянці російські військові торік обстріляли техніку та дорожника. Згодом – двома безпілотниками вбили двох електриків. Прилітало і по селу: атак зазнали сільгосппідприємства, будинки людей, магазин і стара школа. Ворог тут близько. У деяких місцях до Росії по прямій лише 25 км. Попри це, в село приїхало майже 300 переселенців із Семенівки та прикордонних сіл.
Як зараз живе Жадове, і що йому принесли переселенці, – далі у репортажі.
Обстріли не дали завершити ремонт дороги
Дорога до села завжди була слабким місцем громади
“До Холмів 23 км ми раніше їхали годину десять. Тепер поганої дороги залишилося лише сім кілометрів. Знаючи розташування ям, її можна здолати за 20 хвилин”, – запевняє Оксана Швед, діловодка Семенівської міської ради, яка має віддалене робоче місце в селі.
Торік селяни могли отримати комфортний під’їзд до самого села з боку Чернігова. Але у листопаді російські військові вночі обстріляли техніку дорожників.
“Закривавлений працівник дійшов до найближчої хати в Чорному Розі, вижив. Дорожники ще тиждень попрацювали і поїхали. А згодом на цій же дорозі вбили електриків. Хлопці були немісцеві. Вони працювали в Жадовому і поверталися додому. По їхньому авто вдарив безпілотник. Машина загорілася. Коли наші пожежники приїхали гасити, у це ж місце стався другий приліт. Електрики загинули. Думаємо, били прицільно – двічі в те ж саме місце”, – розказує в старостаті Оксана Швед.
Через війну тут змінилася не лише дорога, а і маршрути людей. Після посилення обстрілів Семенівки у 2024-2025 роках простіше та безпечніше стало дістатися до Чернігова за 140 км, ніж до центру громади за 18. У Семенівку лише раз на тиждень ходить безкоштовний соціальний автобус, на який потрібно записуватися заздалегідь.
Жителька Жадового Тетяна Зима каже, що їздить у місто лише за крайньої потреби. Це небезпечно: Семенівку атакують FPV-дрони, які полюють на цивільних людей та їхні автівки. Раніше ж такі “подорожі” були звичною справою. Люди їздили в місто за покупками, вирішували справи з документами, відвідували лікарню. Тепер це може бути дорога в один кінець.
“У мене в Семенівці брат з родиною. Коли він у відпустці, то в гості приїжджають. Ми туди не їздимо — страшно. Тримаємо для них мамину хату тут, раптом доведеться їхати з Семенівки, бо в городи уже прилітало… Воно і тут неспокійно. У мене чоловік був на чергуванні, коли “шахед” влучив в ангар сільгосппідприємства. Он і хвилин 20 тому прилетіло десь за селом”, – говорить жінка.
Над селом літають “рої шахедів”
З 2025 року російські військові неодноразово обстрілювали Жадове. Люди розповідають, що руйнувань зазнали місцеві фермерські господарства, житлові будинки. Родина з маленькою дитиною дивом врятувалася: коли стався приліт неподалік, вони сіли в авто і від’їхали. Цієї ж миті було влучання в гараж, що прибудований до їхньої хати. Все зруйновано. Тоді ж руїнами стала й стара будівля школи, що мала статус пам’ятки архітектури місцевого значення. Але найбільш дивна ціль, як кажуть місцеві, – продуктовий магазин “Цукерочка”. Торік вночі туди прилетіло чотири безпілотники.
“Цей магазинчик був патріотичний. Ніби осередок чогось гарного в селі. Ми з учителями любили там пити каву на перервах. Біля магазину зупинялися волонтери та інші люди, що проїжджали селом. Але за ніч тієї “Цукерочки” не стало”, – ділиться спогадами колишній вчитель та краєзнавець Олександр Марущенко.
Зараз на місці зруйнованої “Цукерочки” – нова. Щоправда, вона у коричневій металевій ятці-вагончику, прикрашеному яскравими рекламними плакатами. Усього ж у селі дев’ять магазинів, є пошта. Селяни працюють в агрофірмах, лісгоспі, школі, ФАПі. Чимало домогосподарств вирощують картоплю та гарбузи і здають урожай заготівельникам. Є люди, що займаються бджолярством.
“З одного боку, робочих місць у селі не вистачає. Та з іншого, – ось ми зараз шукаємо двох прибиральниць і не можемо знайти”, – говорить Оксана Швед.
Жити в селі недалеко від кордону морально складно. Місцеві кажуть, що вдень і вночі через них летять “рої” шахедів, над селом стоїть гул. Та люди вчаться справлятися з тривожністю. Олександр Марущенко зауважує, що з 2022 року вчителі проходили чимало тренінгів щодо надання першої домедичної та психологічної допомоги. Ці знання застосовують на практиці, аби допомагати собі, дітям, односельцям.
Семен Жадо, шведи, народна декомунізація та сучасна війна
Центральна вулиця Жадового – це архітектурний мікс різних епох: українські хати з дерев’яним різьбленням, радянські будівлі, сучасні металопластикові конструкції. Центр зберігає історію в деталях. І хоча вулиці вже декомунізовані, подекуди на табличках ще видно їхні старі назви.
Мікс різних епох
Історію місцевих вулиць добре знає колишній завуч Жадовської школи Олександр Марущенко. Він розповів: Шведовка утворилася тому, що тут компактно проживали шведи, яких полонили під час Північної війни. З цієї ж причини у селі поширене прізвище Швед.
Тепер це Старожадівська. Село розросталося поступово, починалося зі Старого Жадова. Перша згадка про нього – 1672 рік. Олександр Марущенко припускає, що назва села може походити від прізвища місцевого купця Семена Жадо. Його ім’ям у ХХ столітті часто називали дітей і в самому селі, і, власне, в Семенівці. Згодом центр змістився в Новий Жадів. Він виник на місці “слобод” – поселень, де не платили податків, такий собі сучасний офшор. Зараз село об’єднане назвою Жадове, а поділ на старий та новий – умовний, який використовують лише місцеві.
Відмова від старого в селі не завжди проходила швидко. Цікавим є епізод зі встановлення та знесення пам’ятника Леніну.
“Я чув це від старожилів. Прийшов наказ встановити бюст Леніна у селі. Постамент для нього взяли на кладовищі в Семенівці. Там колись стояв пам’ятник померлому хлопцю із заможної родини. Його демонтували, зашліфували написи й дати, а на чистому місці викарбували “Ленін”. Так він у 1939-му з’явився спочатку в центрі села недалеко від мосту, а потім його перенесли ближче до школи”, – розповідає історик.
Після відновлення незалежності позбутися пам’ятника вдалося не одразу. Було кілька спроб демонтажу до того, як це стало загальною практикою в країні. Ще у 2000-х невідомі вночі зняли його. На ранок голова сільради встановив на постамент бюст, який зберігався в колгоспі. Після кількох спроб його запінили, аби було важче демонтувати.
“Тут був сильний вплив комуністичної партії. Навіть коли в лютому 2014-го хлопці вночі їхали з Майдану і знесли Леніна, то на ранок приїжджали слідчі. Я тоді в школі працював, переживав, щоб учні не були причетні. Поліція перевіряла відбитки взуття. “Винних” не знайшли. Та Леніна з того часу у селі немає”, – говорить краєзнавець.
За свою історію Жадове пережило репресії, Голодомор, окупацію під час Другої світової війни. У тій бійні село втратило майже тисячу військових. Були й розстріли цивільних, і знищення єврейської громади. У нинішній війні загинули вже четверо місцевих захисників, є безвісти зниклі, військовополонені.
“Вони всі мої учні… Ми проводимо вечори пам’яті — невеликі, без “офіціозу”. Після них діти краще розуміють, хто жив поруч із ними. А для родин загиблих це знак, що їхніх синів не забувають”, – каже Марущенко.
Новенькі “модулі” на фоні старого північного села
Жадове фіксує втрати не лише в іменах загиблих. Воно чує їх у розмовах переселенців. Староста Сергій Помозок каже, що майже 300 людей переїхали сюди з Семенівки та прикордонних сіл. Ця хвиля, імовірно, залишиться в історії села як одна з найбільших внутрішніх міграцій.
“У кожного свої причини оселитися тут, недалеко від кордону. Хтось не має коштів, аби їхати далі. Хтось тут через роботу. Хтось – бо хоче жити ближче до рідного дому. Якщо є можливість, люди їздять часом перевірити господарство, посадити грядки. Раніше у нас було безпечно, зараз теж бувають обстріли”, – пояснює Сергій Помозок.
А Оксана Швед додає: має сусідів, які перевезли з Семенівки в Жадове частину речей. Вони живуть та працюють у місті, але коли там загострюється ситуація, – приїжджають на деякий час у село.
Спочатку люди селилися в новіших хатах, ближче до центру. А потім, коли вибору не лишилося, зупинялися там, де було місце. У листопаді 2024-го тут з’явився окремий міні-квартал для ВПО – встановили вісім модульних будинків. Вони виділяються на типовому фоні північного села.
Таблички, де вказано спонсорів встановлення модульних будинків для ВПО.
Фото Наталії Найдюк
Всередині є вода, каналізація та електроенергія. Газ – у балонах, для обігріву – твердопаливні котли. Пелети для них безкоштовно дають благодійники. Наразі всі будинки заселені.
З переселенцями договори оренди укладають на рік. Вони живуть безкоштовно, сплачують лише за використану електроенергію та воду. Цей новий “куток” уже став частиною атмосфери села.
Для обігріву модульні будинки оснащені твердопаливними котлами.
Фото Наталії Найдюк
Дві Валентини та Валерій
В одному з “модулів” поруч оселилися дві Валентини – Рибалка та Бабінчук. Вони не родички. Їх звела війна, обстріли прикордоння та евакуація. На ліжку вдягнений та взутий лежить глухонімий син Рибалки – 39-річний Валерій. У Жадове вони приїхали 16 грудня 2025 року.
Жінки сумбурно розповідають свої історії, нагадуючи одна одній деталі. Обидві хвалять місцеву владу Семенівки, яка прийняла їх у місті, допомогла з документами та привезла їх у це житло.
Валентина Рибалка з сином Валерієм жили в селі Карповичі все життя. Валерій глухонімий з дитинства. Матір розповідає, як свого часу возила його велосипедом та автобусами за 8 км у російське село, де була спеціалізована школа. Потім хотіла віддати в такий же заклад у Сосниці. Завадила бюрократія: треба було знову їхати в Чернігів на обстеження, хоча хлопець уже мав інвалідність. Відтак він залишився вдома і все життя живе з матір’ю.
Валентина Рибалка довгий час не хотіла покидати рідні Карповичі, сподівалася, що війна чи хоча б обстріли закінчаться. Але сталося інакше. У селі зник газ, згодом – електроенергія та вода. Аби набрати води, доводилося йти до колодязя 2 км. Потім підірвали мости.
Російські військові часто обстрілювали село, від цього спалахували хати. Відтак у грудні була примусова евакуація. Валентину Рибалку з сином переправили через Снов човном. Валентині Бабінчук та ще одному чоловікові за підтримки рятувальників довелося долати зруйнований міст за допомогою канатів.
Евакуація
“До нас Росія за 4 км. Дуже страшно було. Хати горіли, одні печі стирчали після пожеж. Вже давно спалені школа, клуб, магазин… Погранці сказали, що треба виселятися. Мости Москва – Новгород-Сіверський та Семенівка – Карповичі через річку Снов були розбиті. Нас вивозили човнами. Там були я, Валерій і ще одна бабка старенька, вона погано ходила”, – каже Валентина Рибалка.
Евакуація почалася о 4 ранку. Поки Рибалки долали Снов човном, Бабінчук фактично переніс через зруйнований міст рятувальник.
“Ми як альпіністи були з ним (рятувальником. – Авт.). Він сказав мені триматися за його спину. Мить – і ми внизу. Потім висів канат з вузлами, ним підіймалися. Рятувальник постійно зі мною розмовляв, щоб не було паніки”, – з захопленням, ніби про пригоду з кіно, а не про своє життя, розказує Валентина Бабінчук.
Разом зі ще одним селянином вони пройшли пішки з пів кілометра. Потім під’їхав “броньовик” і їх повезли в Семенівку.
Обидві Валентини жили в лікарні три дні. Люди зібрали для них найнеобхідніше. І якщо Валентина Рибалка могла взяти з собою хоча б дві сумки з речами, то в Бабінець війна повністю обнулила життя.
Жінка родом з села Гаті, що біля Карповичів. Навчалася в Шостці на хіміка-аналітикиню. Працювала на пороховому заводі. Потім об’їздила Україну, бо покійний чоловік був професійним військовим. Каже, жили на трьох “атомках”.
Але сім років тому життя змінилося. Вона повернулася в рідне село, аби доглядати 90-річного дідуся. Уже тоді по сусідству жила лише одна родина з великим господарством. Та з початком повномасштабної люди виїхали. А Валентина з 2022 до 2025 року жила в селі сама.
“А що, мені подобалося. Романтика! Я за малинкою, за ожиною в ліс ходила. Збирала трави. Під лопату садила город. До мене ворон прилітав, я його годувала. Жили коти. Все добре було. Раз на тиждень я ходила в сусідні Карповичі за молоком. Це за 4 км від дому. І ось якось прийшла, навідалася до Василівни (Валентини Рибалки. – Авт.). А тут чоловік забігає і кричить: “Валентина, твої Гаті горять”. Добре, що я мала звичку документи з собою завжди носити”, – ледь стримуючи сльози пригадує жінка.
Вона побігла додому. Каже, плакала біля трансформатора, “впала і цілувала землю”. Жінка бачила, як догорає її рідний дім. Потім повернулася в Карповичі і жила там ще кілька місяців до евакуації разом із Валентиною Рибалкою та її сином.
Ніяк не звикнуть до нових умов
Зараз жінки звикають жити на новому місці. Обговорюють виплати, довідки й допомогу благодійників. Так, Валентина Рибалка отримує пенсію за себе, сина та має виплати як ВПО. Але переймається – чому тут їй не дають гуманітарки, як це було в Карповичах.
В модульному будинку Валентин спить сусідський місцевий кіт.
фото Наталії Найдюк
А Валентина Бабінчук легше сприймає дійсність. Вона не змогла оформити ВПО, бо має реєстрацію в Хмельницькій області. І хоча в неї на руках є довідки від старости, голови громади про те, що вона багато років жила на самому кордоні з Росією під час війни, закон не дозволяє їй отримати підтримку як ВПО.
“І чого ж йой немає виплати? Главно, вона ж укрАінка. Хай би з Росії була, то так. А то ж укрАінка”, – щиро дивується несправедливості Валентина Рибалка.
Її мова колоритна, вона не змінюється навіть після місяців у Жадовому. Жінка міцно тримається за звичний спосіб життя. У побуті, наприклад, попри наявний бойлер і душову кабіну, продовжує митися, за звичкою, у алюмінієвому тазу.
“Будемо митися в душі, коли потеплішає. Зранку холодно, тому я там не миюся. А мою дитину (39-річний глухонімий чоловік. – Авт.) в такий душ не затягнеш. Ми звикли, у нас баня вдома була, і ми там купалися”, – каже пані Рибалка.
Модульний будинок облаштований усім необхідним. Є кухня, дві кімнати, твердопаливний котел і меблі. А ось за водою для готування жінки ходять до колодязя. Воду з крану не використовують, кажуть — несмачна. Раз на тиждень беруть по дві п’ятилітрові пляшки і йдуть за водою. Цей ритуал називають “прогулянкою”.
Для цих жінок нове житло не стало новим життям автоматично. Через щоденні справи, старі звички вони тримають зв’язок із тим домом, куди вже не дістатися…
20-річна кобила Зорька вивозила людей та господарство за 30 км від кордону
Любов та Костянтин Лазаренки приїхали в Жадове у лютому 2026 року. Виходили з рідного Костобоброва пішки. Вантажівки в село вже не приїжджали через обстріли. Тому корову вивели в безпечне місце і перевезли найнятою машиною. Решту життя – конем.
“Якраз були найлютіші морози цієї зими. Ми запрягли нашу Зорьку. Поставили на сани клітки з кролями та курями, вулики. Посадили двох котів, собаку і так дійшли до Машева. Це майже 30 км. Кобила в нас старенька, 20 років, тому нам довелося то йти пішки, то під’їжджати”, – говорить Любов.
Жадове люди обрали для життя, бо мають тут родичів. Кума запропонували будинок, аби перезимувати. Зараз подружжя збирається переїжджати в інший дім.
“У нас немає довготермінових планів. Живемо, як Бог дасть. Далі їхати немає куди. Ми покидали рідне село о 9 ранку. Тоді ніби спокійніший час був. Потім люди розповідали, що там обстріл стався” – схвильовано говорить Любов.
Зараз у хліві корова Димка мирно співіснує з кобилою Зорькою, у дворі на ланцюгу – собака Малиш, вільно бігають коти та кури. Шкода, що не всі народи можуть так співіснувати, як тварини в дворі…
Зорьку ж, що забилася в куток хліву, пані Люба називає рятівницею.
Але не всі переселенці виїжджали за таких екстремальних умов. Андрій Мінін приїхав у Жадове з дружиною та п’ятьма дітьми ще в 2023 році. Робив це спокійно, зважено. Його Іванівка тоді не надто потерпала тоді від обстрілів. Тому худобу перевіз автівкою.
“Тут теж стає небезпечно. Але куди вже їхати, – не знаю. Ми збули всю худобу. Залишати в разі загострення ситуації буде шкода, перевозити – складно і дорого. Тому ми так поки живемо”, – каже Андрій.
Війна змінила Жадове – його дороги, голоси, звички, зовнішність. Завдяки переселенцям тут практично не залишилося порожніх будинків. Нові люди додали діалектів і навіть конфесій. Місцевий храм належить УПЦ, яку пов’язують із РПЦ. Але тепер у селі серед ВПО є й протестанти. Вони роздають релігійні книжки. Такі є і в модульному будинку обох Валентин.
Тут і далі варять каву. Так, це роблять у металопластиковому вагончику замість красивого магазину. Але ж він має ту ж смачну назву “Цукерочка”. Тут під загрозою обстрілів працюють аграрії. Тут вчаться жити поруч ті, хто ще вчора міг ніколи не зустрітися. І вся ця атмосфера асоціюється з упертістю та спільними молитвами – вистояти, аби не довелося їхати далі.
* * *
Цей матеріал створено в межах проєкту Інституту масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.
Матеріал підготовлено за підтримки проєкту Міжнародний Фонд Страхування Журналістів, що реалізується Асоціацією “Незалежні регіональні видавці України”, що є частиною програми Voices of Ukraine, що входить до програми SAFE, яку координує European Centre for Press and Media Freedom. Проєкт Voices of Ukraine реалізується в межах Hannah Arendt Initiative. Проєкт не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить винятково погляди та інформацію, отриману редакцією.
Наталія Найдюк
Джерело: mynizhyn.com
2026-04-24 10:24:46
