Вони їхали до невідомого ворога, але знали його ім’я — радіація: спогади учасника ліквідації аварії на ЧАЕС Миколи Голобородька

День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, який відзначається 14 грудня, є даниною поваги та глибокої вдячності сотням тисяч громадян, які здійснили акт самопожертви планетарного масштабу. Ця дата – символ успішного завершення будівництва першого захисного саркофага над 4-м енергоблоком у 1986 році. Наш колектив пишається тим, що серед працівників КП”ВУКГ” є безпосередній учасник тих подій – водій Голобородько Микола Олексійович.

Його спогади є живим нагадуванням про те, якою великою ціною ліквідовувалися наслідки катастрофи.

У 27 років Микола Олексійович був мобілізований для виконання найскладнішого військового обов’язку. Його життя, як і тисяч інших людей, змінилося у квітні 86-го після стуку у двері.

“Повістка прийшла вночі, зранку я вже був у військкоматі. Нам усе пояснили, інструктаж, і далі — дорога Чернігів, потім військове екіпірування у Білій Церкві…Звісно, ніяких захисних костюмів не було, тільки респіратори. ” — говорить Микола

Він підкреслює, що на той час уже всі мали знання про Хіросіму та Нагасакі. Вони їхали до невідомого ворога, але знали його ім’я — радіація.

“Страшно чи ні — це вже не мало значення. Тоді треба було їхати. Це був військовий обов’язок.” – згадує Микола Олексійович

У зоні ліквідації катастрофи його місія була тихою, але критично важливою: боротьба з невидимим зараженням.

“Я займався миттям машин спецрозчинами. Увесь транспорт, що виїжджав із тієї зони, потрібно було мити, щоб хоча б трохи знизити цей проклятий рівень радіації. Ти бачиш зруйнований реактор. Ти бачиш, що шматки графіту валяються повсюди — найстрашніше свідчення того, що ядро відкрите. І ти тут, ти працюєш по 12 годин. Відпочили день, і знову на ніч. Жили в селі Оране, це на південь за 30 км, там… чистіше. Але відчуття постійної невидимої небезпеки невідпускало.” – ділиться спогадами ліквідатор

Та найбільше вражає контраст між свідомістю військових і невіданням цивільних.

“Там, за 5 кілометрів від реактора, ще стояли будинки працівників АЕС. Сусідка моя отримала там житло, розповідала: почули вибух, побачили зарево. Вони «очі повитріщали, дивина», але не розуміли, що за цим стоїть. Життя ж тривало! Парад пройшов! І лише на третій день — правда. Люди не знали, яка невидана небезпека ховалася за цим вибухом.” – згадує Микола

Ця ілюзія безпеки була, мабуть, найбільшим злочином того часу.

Найбільш трагічний аспект ліквідації – це доля тих, чия місія була від початку фатальною – пожежники.

“Ми щодня міряли радіаційний фон. А поруч із нами стояли смертники — так називали тоді пожежників. Їх не виводили. Вони нікуди не виїжджали, на випадок якщо відновиться пожежа вони будуть гасити, але більше звідти не повернуться… вони знали про це… Ціною людських життів відбувалася ліквідація… найбільше загинуло пожежників…” — з болем згадує Микола Олексійович

У світлі повномасштабної війни, коли Україна знову зіткнулася з ядерним шантажем та захопленням АЕС, подвиг ліквідаторів набуває нової, кривавої актуальності.

Микола Олексійович, який бачив наслідки ядерної катастрофи на власні очі, має одне найщиріше бажання:

“Дуже хочеться, щоб майбутні покоління не знали такого лиха, не застали таких страшних подій…”