Вбили дітей та катували місцевих — історія героїчної боротьби Харкова

О 9:00 рівно рік тому російські війська були на кільцевій дорозі Харкова, окупанти й не думали, що російськомовне місто так відчайдушно боротиметься.

Залізобетон — так своє місто назвали самі харків’яни. Харків стоїть, попри постійні атаки, не підкорився й осипав ворога жаром.

Росія цього не пробачила і чи не щодня б’є по Харкову ракетами. Північна Салтівка перетворилася на другу Прип’ять, загалом близько 500 будинків в місті не підлягають відновленню.

В області від обстрілів пошкоджено понад 8 тис. житлових будинків. Ракети вдарили по сотнях шкіл і садочків. Ворог убив майже 2 тис. мирних людей, з них 74 дитини.

Проти ворога повстало все місто: Збройні сили, Нацгвардія, поліція, ТрО, хто не вмів стріляти, колотив коктейлі Молотова.

– Синєгубов взяв автомат, заслав патрон в патронник і став біля цього вікна, – згадує начальник ГУ Нацполіції в Харківській області Володимир Тимошко.

Мине кілька місяців, і про Харків як символ незламності заговорить увесь світ. Він отримає почесне звання Міста-Героя.

О 9:00 ворог уже був на кільцевій, перша жертва росіян – дитина. Там розстріляні авто цивільних, вбита жінка. Харків готувався до вуличних боїв.

Путінська армія била по лікарнях, школах. Місто було в диму й хаосі, ДТП, заторах. Заповнені тамбури потягів, підземка стала укриттям.

На Харківщину масштабно заходила російська техніка: Вовчанськ, Козача Лопань, Руська Лозова, Липці, більша частина Печенізької громади були окуповані в перший день, ворог націлився на Чугуїв – там аеродром і траса на Ізюм.

За тиждень під окупацією було Шевченкове, Куп’янськ, Балаклія – третина Харківщини. Однак жодне село не зустріло загарбників квітами.

– Ми бачили ті Тигри, набиті щитами і палками, тобто ви розумієте, вони готувалися, що втримають ситуацію довкола обласної державної адміністрації, піднімуть прапор, а далі вже справа тих, хто буде добивати нас тут по місту, – розповідає Олег Сахон, генерал-майор Національної гвардії, начальник Східного територіального управління Нацгвардії України.

Харківщину тероризували винищувачі, на міста й села падали бомби. І коли на початку березня над Харковом збили перший ворожий літак, а пілота взяли в полон – місто тріумфувало.

Поки путінське військо намагалося прорвати оборону на кільцевій, в обласному центрі точилася боротьба за владу. Були спроби її ліквідації, ракетні удари по будівлі обласної ради 1 березня, а наступного — по Національній поліції.

За два дні загинули десятки волонтерів, добровольців, поліцейських, зв’язківців.

– Був перший ракетний удар і через декілька хвилин вже інший, а 2 березня ми потрапили під удар в будівлі головного управління Національної поліції в Харківській області, – згадує Олег Синєгубов, голова Харківської облвійськадміністрації.

День 27 лютого міг стати трагічним для Харкова. Спроби прорватися робили одразу кілька ворожих груп – колону з боку Малої Рогані Збройні сили України знищили ще на підступах.

А от десяткам псковських десантників таки вдалося прорватися в місто. На Тиграх, озброєні до зубів, вони рухалися саме в центр до будівлі СБУ.

– Єдиною метою прориву в центр міста була необхідність захопити одне з приміщень державної установи+забарикадуватися, підняти прапор, –  каже Володимир Тимошко, начальник ГУ Нацполіції в Харківській області.

Після бою в центрі Харкова псковські десантники тікали на пробитих колесах, закріпилися в школі на Шевченка – 27 лютого вона стала найпекельнішою точкою міста.

Ворог спробував прорватися, двох ліквідували, одного взяли в полон. Тоді псковський розвідник брехав, що є радистом, що заблукав.

Українські штурмовики тричі заходили в школу і тричі відступали. По росіянах вели безперервний вогонь, але вони не здавалися. І командири підрозділів, що билися за Харків, вирішили спалити російських спецпризначенців.

Вперше Харків видихнув наприкінці квітня, коли окупантів погнали з передмістя. Запрацювало метро, магазини, кав’ярні, почали повертатися люди. Влітку навіть у повітрі відчувалося — щось готується. Підготовка до контрнаступу тривала цілковито секретно.

Її автора, командувача Сухопутних військ ЗСУ генерал-полковника, Героя України Олександра Сирського харків’яни визнали почесним громадянином Харківщини.

Після звільнення розкрились звірства окупантів, закатованих і вбитих хоронили просто під вікнами будинків. В ізюмському лісі слідчі знайшли масове поховання на майже пів тисячі душ.

Чи не в кожному селі, містечку — катівні. І те, чого ніколи не пробачимо — могили вбитих дітей. 10-річну Катю Вінарську російські кати розстріляли двічі.

Збройні сили помстились за кожного — блискавична операція, зразкова робота артилерії, аеророзвідки, танкістів і піхоти – це лише половина успіху контрнаступу на Харківщині.

Головне – лють українських визволителів за кожну вбиту дитину, за кожну знищену домівку, за кожну зруйновану долю і полеглих побратимів.

2023-02-24