Три хвилини у полоні РФ, рейди в тил та втрата батька на війні. Сержант 3-го армійського корпусу з Чернігова “Боб”

Сержант 3-го армійського корпусу на позивний “Боб” — повний кавалер ордена “За мужність”. Має медаль “За сприяння воєнній розвідці України” від ГУР та медалі “Лицарський хрест” і “За поранення” від Міноборони.

Він родом із Чернігова. Пішов воювати ще у 2014 році. Брав участь у Широкинській операції, у боях за Мар’їнку, Іловайськ, обороні Маріуполя на початку АТО. Сам він до останнього не вірив у повномасштабну війну, хоч і вже мав досвід рейдів у тил до противника та, як сам каже, “знав свою реакцію на обстріли”.

Кар’єра “Боба” — сержантське командування. Він хоче бачити й відчувати війну у перших рядах. І ніяк не сидіти у штабі. “Бо так втрачаєш пульс”, — каже він.

В інтерв’ю Оксані Рекун “Боб” розповів про свій шлях на війні, переживання щодо втрати батька під Бахмутом у 2022-му, створення за його участі школи підготовки бойового складу імені Євгена Коновальця та про те, чому побратими називають його “людина-легенда”.

Навчався на юриста, а став бійцем “Азова”

Родом я з Чернігова. Навчався в школі №6, на цьому моя освіта по факту й закінчилася. Після школи я вступив до Національного авіаційного університету в Києві на юриспруденцію. Але в якийсь момент зрозумів, що гарним юристом не стану, бо мені не особливо то цікаво, а поганих — і так багато. І покинув навчання. Потім я згадав, що в дитинстві хотів стати зварювальником. Відучився на курсах і став працювати.

Проте і попрацював я недовго. Настав 2014-й. Були ще думки: чи це надовго, чи ненадовго, чи зможе держава впоратися Збройними силами України, чи все-таки треба долучитися. Коли ще була окупація Криму, я приходив до військомату. Але тоді мене не взяли. Сказали, що не треба.

А у 2014-му вже ми самі зібралися в рекрутинговому центрі. Тоді він був у готелі “Козацький” біля Майдану Незалежності. Я прибув, зустрів “Кірта”, свого товариша. Ми не бачилися з ним років п’ять, бо він у Таїланді жив і працював, але приїхав захищати Україну. От він мене і забрав на курс молодого бійця. А після — вирушили тією ж групою вже на Схід. Так у червні у складі “Азову” приїхав до Бердянська. Я ще декілька днів застав, що ми там жили, а потім переїхали вже в Урзуф, а потім і в Маріуполь. Мені тоді було 26 років.

Перший бій — Мар’їнка

Я пам’ятаю свій перший бій. Мені, в принципі, було цікаво, як себе поводить людина на війні, якісь психологічні реакції, переживання. Я читав мемуари людей, які брали участь у бойових діях, і мені було цікаво, як я себе буду вести.

Мій перший бій був у Мар’їнці. Що цікаво, то від другої роти, в якій я перебував, поїхали тільки два військовослужбовці. Це був я і Боря Сав’юк з позивним “Сова”. Нас тоді призначили в розрахунок кулемета “Утьос”. До цього ми з нього ніколи не стріляли, і в Мар’їнці не стріляли (сміється, — ред.). Але на тому станку той кулемет важив 100 кілограмів і швидко переміщуватися вдвох із цим кулеметом було важкувато. Ставити стаціонарно теж не мало сенсу.

У результаті — ми покинули кулеметну справу, і нас призначили до розвідників. Але виявилося, що розвідники якось зайшли на одну локацію і там зупинилися. Ми тоді потрапили під стрілецький обстріл. І тоді я зрозумів, що моя реакція більш-менш адекватна — не лякаюся. Тож я був задоволений своїм першим бойовим досвідом. Потім був Іловайськ. Після цього — оборона Маріуполя, на східних його околицях, коли війська РФ перейшли кордон у районі Новоазовська і просувалися в напрямку Маріуполя.

Широкинська операція та нагородна зброя

“Азов” брав участь у Широкинській наступальній операції у лютому 2015 року. Ця операція стала успішним контрнаступом українських сил, який відсунув лінію фронту від Маріуполя та створив навколо нього безпекову зону. Під час операції бійці звільнили п’ять населених пунктів: Широкине, Бердянське, Лебединське, Комінтернове та Павлопіль.

Під час наступу на Широкине, неформально, але фактично, я був командиром взводу в другій роті. І під час планування операції нам держава надала автомобілі “Спартан” з кулеметом “Утьос”. Виявилося, що в роті ніхто не вміє ним користуватись, а в мене, як я вже казав, був досвід. Тому в Широкине я заїжджав, стоячи за цим кулеметом.

Потім, в якийсь момент, командування ухвалило рішення, що ми не будемо далі просуватися, а будемо наносити артилерійський удар. Так просування відклали на наступний день. Ми зайняли оборону по східній вулиці. І там перебували, допоки нас через декілька днів не поміняв інший підрозділ. Уже потім ворог пішов у контрнаступ. Це десь через три дні після наших наступальних дій у Широкине.

До цієї операції там була сіра зона. Між позиціями противника і нашими — кілометрів 20. Такий сірячок був. Після контратаки противника позиції у нас були вже по західній околиці. Я пригадую, як ми зайняли позиції в пансіонаті “Маяк”, досить відомий він там. І по радіостанції в якийсь момент бійці другої роти почали запрошувати евакуацію з Широкиного, із самої околиці. Я викликався на евакуацію. Ми декілька разів виїжджали. “Спартан” наш обстрілювали, ми від’їжджали назад, і хтось запропонував, що ми можемо заїхати вже безпосередньо через населений пункт, по вулиці Совєцькій. Заїхали ми по ній, побачили попереду себе танк, запросили в командування: чи це наш, чи ні. Нам сказали, що наш. А, по факту, ми на нашому “Спартані” проїхали повз ворожий танк. На відстані десь метр від нього. Саме коли ми проїжджали повз, я зрозумів, що це Т-72, а не Т-64, які в нас були.

Ми зрозуміли, що потрапили в халепу, бо заїхали в населений пункт, який уже зайнятий противником. Декілька разів маневрували вулицями, але на одній з них “Спартан” зловив постріл із танка. Бронебійний снаряд був, найімовірніше. Мені вдалося вижити, але він влучив якраз у пасажирські двері. Добре, що я ці двері затворив кулеметом. На жаль, тоді загинув наш механік-водій з Луганська. Саме за участь у Широкинській операції мені потім вручили нагородну зброю.

Операція в тилу противника за участі іноземних добровольців

Також я брав участь в одній з розвідувальних операцій в тилу противника. Тоді ми разом з іноземними добровольцями по узбережжю Азовського моря заходили, десь кілометрів на п’ять, у глибину за позиції противника. Тоді ми робили безпосередній огляд місцевості.

Щодо іноземців, то на початку війни до нас добровольцями доєдналися декілька британців та француз. Наче смішно було, але й не дуже, коли на одному з перехресть нас замикав француз і звернув не туди. Іноземець опинився у ворожому селі, на сірій території, без знання мови й розуміння місцевості. Тому нам довелося повернутись і забрати його.

Я знаю, що в нас були й підрозділи, які заходили в тил не по узбережжю, та здобували іншу розвідувальну інформацію. Але в тих операціях я участі не брав.

Чому позивний “Боб” та як став командиром бойової групи розвідки спецпризначення

Прізвисько “Боб” у мене було ще значно раніше. У дитинстві я мав футболку Боба Марлі, і знайомі називали мене між собою “Боб”. А коли дізналися, що Вова — це наш варіант імені Боб, то так і повелося.

Щодо мого кар’єрного зростання в умовах АТО, то спочатку я був у батальйоні міліції спеціального призначення “Азов”. Тоді це так називалося. Через декілька місяців уже став сержантом і мені неформально довірили командувати відділенням. А з осені того ж 2014-го я вже командував взводом. У кінці 2016-го я долучився до групи розвідки спеціального призначення.

Там я був командиром бойової групи, бо спочатку у нас була невеличка група. Потім ми долучилися до роти розвідки, і так співіснували, розвивалися вже разом. Ми тренувалися, робили якісь бойові виїзди. Їздили в Мар’їнку. Зазвичай, це були задачі снайперського характеру. І в якийсь момент я просто зрозумів, що війни як такої немає, і вирішив звільнитися. Це був 2018 рік. Поновився вже у 2022-му.

“Після 2016-го я перестав називати це війною”

Десь із 2016 року я перестав називати війною те, що було тоді, тобто часи антитерористичної операції. Хоч багато учасників й намагалися називати це війною і казати, що ми тут воюємо. Але насправді, на мою думку, це не була війна, бо жодна зі сторін тоді не намагалася захопити територію. Була стала лінія протягом декількох років, по якій пролягали зони розмежування. У цій зоні були взаємні обстріли один одного.

У 2014-2015 роках були і наші наступальні дії, і наступальні дії противника, і відповідно наші оборонні дії. Але те, що було пізніше, навряд чи можна називати війною. Згадуючи це, зі своїм сьогоднішнім досвідом та знаннями, то іноді те, що ми робили — смішно. Іноді це викликає сум, бо ті непрофесійні дії призводили до загибелі або поранень чудових хлопців.

Чесно кажучи, я думав, що Російська Федерація не буде цього робити (має на увазі повномасштабне вторгнення, — ред.). Але так, це стала вже така доросла війна. Вона не характерна для попередніх років. Досить складна, я б сказав. Особливо, якщо оцінювати це з погляду піхотинця. На мій погляд, значно складніше стало вести бойові дії саме піхотою.

Оборона Києва та флешбеки з 2014-го

У 2022-му я зі Львова приїхав до Києва. Дізнався, які підрозділи беруть участь в обороні й долучився до 72-ї бригади. Потім, уже під час формування 3-ї окремої штурмової, я перевівся туди.

Із 72-ю бригадою ми перебували в Мощуні на оборонних позиціях, як піхота діяли. Мені здається, як більш-менш кваліфікована піхота. Та й взагалі, наш взвод певно єдиний перебував на південно-західних околицях Мощуна. Там були вже досить суттєві артилерійські обстріли. Нам якось пощастило, бо був з нами хлопчина Сашко. Він мав із собою дрон, і чомусь виявилося, що це чи не єдиний взагалі дрон типу DJI Mavic, з якого можна вести розвідку. Виявили противника, передали інформацію на старшого начальника, і той вже почав уражати їх артилерією.

З нами “Айдар” ще був, вони на нас дивилися так. Я сміявся, але це було навряд чи весело, це просто були флешбеки і дежавю 2014-го. Ніби вісім років, а ніби цього періоду взагалі не було. І всі ті самі помилки: відсутність зв’язку, мап. Відсутність розуміння, де ти перебуваєш, які наші дії взагалі, взаємодія між підрозділами. Воно було все точно таке саме, як у 2014-му. Це було жахливо насправді. Були досить сильні обстріли, ми здебільшого були у забудовах, а першу добу були в траншеях. І до відходу російських військ із Київщини та Чернігівщини (2-3 квітня 2022 року, — ред.) ми ще з’їздили в напрямок Чернігова, а далі — знову Схід.

Воював разом із батьком, який приїхав захищати Україну з Ірландії

Мій батько жив в Ірландії з 2000-го року. Перший раз на війну він приїжджав у 2014-му до Іловайська. Він тоді побув декілька тижнів і поїхав назад. А у 2022 році він, в принципі, уже був налаштований, що якщо щось трапиться, то буде їхати. Так ми разом опинилися в 72-й бригаді. Єдине, я казав йому, що, можливо, буде трошки важкувато, бо це розвідувальна рота і вона потребувала додаткових фізичних навантажень. Але батько був у гарній фізичній формі й не поступався молодим.

Після боїв за Київ, десь у травні, наш взвод виїхав на схід від Бахмута. Там були такі населені пункти, як Врубівка та Миколаївка, де ми проводили більш-менш успішні дії та дивом уникали неприємностей.

Був випадок, коли нам потрібно було оглянути місцевість. І коли ми туди прибули групою, виявилося, що там хтось є. Ми вийшли на штаб спитати, хто це може бути. Нам сказали, що вони просто забули нас повідомити, бо там зранку зайшла наша група. І коли ми вступили в словесний контакт і наблизилися, виявилося, що це противник. Ми вдвох зайшли тоді з побратимом “Корсуном” і вирішили в якийсь момент, що щось у полон потрапляти нам не хочеться. Нас хоч і тримали на мушці, але ми вирішили зробити ривочок та відійти. І нам вдалося якимось чином без поранень відійти. Ось так ми пробули три хвилини в полоні.

Потім командування вирішило зібрати всю розвідувальну роту і направити на відновлення позицій піхоти, які були атаковані ворожими силами. І чомусь, я не знаю, як це повинно було бути, ми не знали маршруту заходу. І під час заходу — потрапили під обстріл. Спочатку я був поранений, а потім ще четверо бійців зі взводу. Ми відійшли. Група, яка залишилася, вирішила просуватися далі. Вони потрапляли під інші обстріли, і в цій групі був мій батько. Він отримав важкі поранення і вже під час спроби евакуації загинув. Це був червень 2022-го. Також там ще був один хлопчина, він також загинув. І по суті, з тієї групи військовослужбовців у 18 осіб — двоє загинули. Решта, майже всі, отримали поранення. Навряд чи було у мені відчуття помсти або злості через загибель батька. Було відчуття несправедливості. Як це описати, я навіть не знаю.

Чим відрізняється “Азов” і 3-тя штурмова від штатних підрозділів ЗСУ

Злість була більше на наше командування. Бо це були не професійні, не сплановані дії. Звільнитися з армії навіть і не думав. Тоді ми перевелися своєю групою ССО “Азов” до 3-ї штурмової бригади.

3-тю штурмову та “Азов” досить сильно відрізняє від штатних підрозділів та Збройних сил України ініціатива всіх військовослужбовців та проактивність. Тобто кожен на своєму місці намагається зробити найбільш якісно, найбільш доцільно ті чи інші дії.

І я нещодавно озвучував одну думку на зустрічі: “Цивільні можуть робити все, що не заборонено законом. На державній чи військовій службі повинні робити тільки те, що прописано законом”. Старі військовослужбовці якось стримуються, бо якщо їм не дають наказ щось робити, то вони цього не роблять. А у нас проактивність – це ідея підрозділу. Всі намагаються шукати якісь рішення, ідеї, впроваджувати їх і реалізовувати.

Завершив участь у бойових діях та став сержантом 3-го армійського корпусу

Однією з останніх бойових дій, де брав участь, була на Авдіївському напрямку. В якийсь момент командир розвідувальної роти 3-ї ОШБр зрозумів, що противник намагається взяти під контроль можливі шляхи сполучення з населеного пункту, щоб заблокувати військовослужбовців ЗСУ в Авдіївці. Наша група з трьох бійців повинна була долучитися до підрозділу протитанкістів, зайти з ними, зайняти одне з перехресть і контролювати його. Ми зайшли, але там я отримав поранення і поїхав на реабілітацію. Повернувся я вже на Сватівський напрямок на Харківщині. Тут наш підрозділ перебуває й зараз. В Ізюмі. Уже тут командир не дозволяв мені долучатися до бойових дій.

Зараз я, як сержант 3-го армійського корпусу, займаюся відбором особового складу на курси по сержантському напрямку. Це командний напрямок. Також допомагаю з професійною підготовкою сержантів бригад та батальйонів. Допомагаю офіцерам, надаю якісь рекомендації в тому чи іншому напрямку щодо несення служби на сержантській ланці.

Насправді, посада сержанта корпуса — це максимально нудна робота і, порівняно з сержантом батальйону, це зовсім інші обов’язки, зовсім інша діяльність. Я вже не кажу про сержанта роти. Зазвичай сержанти перебувають безпосередньо на полі бою, керують особовим складом, якщо брати рівень командира відділення. Сержант взводу допомагає командирові в плануванні, реалізації задуму. Бо в нього є необхідний досвід, особливо якщо порівнювати з кадровими офіцерами, які після вищих військових закладів освіти приходять на службу. Відповідно, вони не мають бойового досвіду. І сержант якраз є тією людиною, осередком досвіду, який він передає офіцеру і допомагає у перші роки служби офіцера.

Наразі мені моя робота не подобається. Це більше така тилова робота, яка пов’язана з документообігом. Якщо б я був на посаді сержанта батальйону, я би брав участь у вихованні особового складу, в тренуванні, навчанні. Це більш цікаво, ніж посада сержанта корпуса.

Відновлення військової школи Євгена Коновальця та сержантські курси

Коли ми потрапили вже в 3-тю ОШБр, то перебували в інструкторській групі. У 2023 році я дізнався, що в ній багато хто перебував раніше в ВШК (військова школа імені полковника Євгена Коновальця, — ред.). І у нас, серед інструкторів, було багато вихідців звідти. Тоді ж і поступила пропозиція відтворити ВШК. Тобто, створити навчальний полк і готувати рядовий склад по спеціальностях БЗВП (базова загальновійськова підготовка, — ред.), а також готувати сержантський склад по спеціальностях командира механізованого відділення. Перше БЗВП було експериментальним. Це було приблизно, як навчальний батальйон, склад.

Я там брав участь — серпень-вересень 2023 року. Тоді виконував обов’язки командира навчальної роти. Після пробного курсу вже нам надали можливість створювати полк. Але я подумав, що хочу все-таки залишатися у війську, а не в складі навчального центру.

Саме у мене були курси в Україні — базова підготовка. Потім — у 2025-му в Графенвері в Німеччині проходили. Це середній рівень підготовки. І нещодавно, у жовтні 2025-го, підвищений рівень підготовки курсів при Національному університеті оборони України.

Не люблю фільми про війну, вони театралізують усе

Мотивує мене професійне несення військової служби і можливість хоч якось долучитися до підготовки, до покращення професійного рівня військовослужбовців. У вільний час я, зазвичай, слухаю джаз. Наразі, до речі, перечитую Майка Йогансена “Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки”. Я просто вирішив перечитати, бо насправді він описує місця, які тут недалеко. Тому цікаво.

Колись я займався дзюдо. Коли погода більш приємна, то бігаю. Мої побратими, буває, дивляться фільми про війну. А я не люблю їх, вони театралізують усе.

Наразі мені 37 років. Поки йде війна, я точно буду у війську. Після закінчення, не готовий сказати, що планую залишитися. Якщо буду бачити, що моє перебування в армії не таке важливе і потрібне, то певно буду звільнятися. Поки що, звісно, цього не планую.

****

“«Боб» — це легенда”

Щоб підготуватися до інтерв’ю ми поспілкувалися з деякими побратимами “Боба”. Усі як один сказали, що він — легенда, але дуже не любить публічності.

“Друг «Боб» — це втілення найкращого сержанта. Передовий, який ніколи не буде офіцером. Бо він бачить себе тільки у розвитку сержантської лінії. Я був з ним у складі 2-ї роти тодішнього батальйону «Азов». Проявив себе як боєць. Потім став командиром взводу. Відповідно це був один зі спортивних, підтягнутих і передових взводів. Взвод «Боба» відрізнявся нестандартним мисленням та творчим підходом. Він дуже любить фотографію, музику, гітарний жанр. Потім ми з «Бобом» служили у розвідці, де він очолив взвод уже полку «Азов», що стало взірцем діяльності розвідки взагалі. Під час 2017-2018 років були заходи в тил противника, взяття в полон. Таких дій на той час ніхто не робив. Полк «Азов» уже без «Боба» проявляв свою ефективність, бо він навчав. Коли «Боб» приєднався до 3-ї ОШБр, то він був розвідником. Організовував дії розвідки, спеціальні дії. Допомагав налагоджувати оборонну дію лінійних підрозділів. Зараз «Боб» на посаді головного сержанта 3-го армійського корпусу впроваджує нові стандарти, наше бачення. Це максимально легендарна людина як представник Чернігова”, — сказав заступник начальника розвідки 3-го армійського корпусу на позивний “Малой”.

“«Боб» був у мене командиром взводу інструкторів улітку 2023-го. Наш взвод займався саме бойовою роботою. Це один із найкращих командирів, який у мене був із 2014 року. Завжди в усіх моментах, в яких ми працювали, «Боб» був у перших рядах. Перший у плануванні, виконанні бойової роботи. Він не відправляв когось робити, а робив спочатку сам. Приїжджав раніше всіх, їхав пізніше всіх. Він завжди піклувався про кожного свого бійця. Йому пропонували багато посад, але він не хотів. Він хотів залишитися на бойовій посаді. Він кайфував від цього. Потім ми з ним поїхали на відновлення ВШК. Він, як завжди, брав на себе велику частку організаційних питань. Піклувався про рекрутів, яких навіть не знав. Завжди підходить до своєї роботи дуже відповідально”, — каже офіцер відділу бойової підготовки 3-ї штурмової бригади на позивний “Томат”.

“Про «Боба» можу сказати тільки позитивне. Реально — людина-легенда. Мав за честь бути з ним в одній з розвідгруп, коли виконували завдання на фронті. Тоді «Боб» був моїм командиром. Він першим їздив на “RECON”(?Це розвідка, що може стосуватися як візуального огляду місцевості та противника (рекогностування), так і радіоелектронної боротьби (РЕБ), залежно від контексту.), заступав на позиції, на виїзди. Завжди першим ішов, показував своєю ініціативою те, яким має бути командир. Те місце, де зараз є «Боб», — це його місце. Я ніколи не сумнівався в тому, що така людина, як «Боб», зможе очолити сержантську ланку 3-го армійського корпусу. «Боб» — це легенда”, — розповів офіцер штабу 3-ї штурмової бригади на позивний “Молід”.

“Я знаю «Боба» ще з азовського руху. Ця людина — фахівець, спеціаліст і як воїн — хоробрий та розумний. З ним я почав працювати, коли ми вдвох були на високих сержантських посадах. Я став сержантом бригади, він — корпусу. Ми з ним пройшли у 2025 році сержантські курси. Друг «Боб» зарекомендував себе як лідер однозначно. Він розуміється у всіх сферах військової справи. Він знає, які треба ухвалювати рішення, і цим підкупає. «Боб» — гарний приклад сержанта для наслідування”, — сказав колишній головний сержант 3-ї ОШБр на позивний “Адвокат”.

Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube, WhatsApp, TikTok.