Театральні вистави, покази та виставки: яке культурне життя Харкова

Ворог закидає Харків КАБами й ракетами, занурив місто в блекаути, погрожує вторгненням, а там влаштовують виставки, покази мод, виховують юних балерин і ставлять вистави. За постановку Веселка на Салтівці, яку незалежний театр Нафта створив у повномасштабну війну, режисер Артем Вусик отримав премію Леся Курбаса – і це при тому, що офіційно робота театрів у Харкові заборонена.

Харківські митці не тільки примудряються працювати в умовах війни, а й допомагати українському війську – нещодавно за $100 тис. продали картину художника Павла Макова – кошти направили на потреби армійців.

Балетна студія в бомбосховищі

Маленькі балерини в рожевих спідничках-пачках відпрацьовують основні позиції класичного танцю. У приміщенні товсті стіни, немає вікон – це заглиблене в землю бомбосховище, в якому не чути ні звуків повітряної тривоги, ні вибухів.

Юлія Войтіна керує балетною студією Princess Ballet Studio/School вже 12 років. З війною для балету в Харкові настали скрутні часи, каже, окупанти гатять по Харкову КАБами, ворожі ракети долітають сюди менш як за хвилину, бо до російського кордону всього 30 км, тому вимушені надійно ховати дітей.

 

– Школи в Харкові працюють онлайн, діти в скрутних обставинах, дуже напружені. Коли вони прийшли сюди вперше під час війни, ми побачили з викладачами, що вони дуже стиснуті, а в балеті треба м’якість, пластика, і ми по-троху їх розкривали, – каже Юлія.

У березні через обстріли в Харкові був повний блекаут – окупанти знищили енергетичну інфраструктуру Харківщини. Світло в будинки подали, але й досі тривають відключення електроенергії за графіком. Доводиться займатися при свічках й ліхтариках.

– Приходимо з ліхтариками, вмикаємо і працюємо, маємо колонку, яка може працювати без електрики, є павербанки. Дітям подобаються різнокольорові ліхтарики, ми їм вмикаємо. Це не проблема, головне, що ми працюємо, – розповідає керівниця балетної студії.

Сцена для нас мрія

Із семи філій балетної школи, які були до повномасштабної війни, лишилась одна. У 2021 році в Харківській філармонії поставили Білосніжку – це була найбільша вистава на 150 дітей, розповідає Юлія. Нині понад сотню маленьких балерин – в евакуації, але тим, що лишаються в Харкові, каже, балет потрібен як повітря.

– Дуже важко, бо ми не знаємо, що буде завтра, виживаємо як можемо. Ми мріємо з дітьми вийти на сцену, тому що в місті не працюють театри. Я кажу дітям, що ми маємо тримати себе в формі, щоб як тільки все закінчиться – ми вийшли на сцену. Сцена для нас – це мрія, – розповідає Войтіна.

 

Проводили репетиції під світло фар

Через постійні російські обстріли в Харкові обживають кожен куточок у бомбосховищах. У метро облаштували школу, але місця вистачає лиш на 2,5 тисячі дітей. На підземних паркінгах проводять концерти й навіть покази мод. Викладачка Харківської державної академії дизайну і мистецтв та власниця модельної агенції Kate F Models Катерина Фролович перший фешн-захід влаштувала в листопаді 2022.

– Я тоді повернулася з евакуації, і тоді важливо показати, що місто живе, підтримати дівчат-моделей, дизайнерів, легку промисловість. Перший наш показ ми влаштували на паркінгу в торговельному центрі, – розповідає Катерина.

 

Потім були покази в метро, Єрмілов-центрі і бомбосховищі Харківської державної академії дизайну та мистецтв – це був благодійний захід, на якому збирали кошти на облаштування укриття.

– Ми проводили репетиції попри обстріли та блекаути: на паркінгу – під світло фар машин, світло телефонів, ліхтарів. За цей час ми провели близько 10 показів, це важливо, бо в Харкові є дизайнери, які створюють колекції, є магазини, які відкриваються, є підприємства, які працюють, є красуні-моделі, які лишаються в Харкові і шукають роботу, й тим самим підтримують наших вітчизняних виробників, – каже Катерина.

З десяти вистав не змогли відновити жодної

До повномасштабної війни у Харкові було з пів сотні театрів, нині лишається десята частина. Офіційно вони заборонені, масові заходи проводити в приміщеннях театрів не можна, ставити вистави можна лиш в укриттях.

Харківський державний академічний театр ляльок, приміром, у повномасштабну війну грав у метро, в укриттях і навіть на подвір’ї театру. Бо запит на мистецтво є, квитки розлітаються вмить, каже засновник та режисер незалежного театру Нафта Артем Вусик. Зараз разом з ляльковим він ставить виставу Мина Мазайло, але де її гратимуть – поки не ясно.

– Так було сто років тому, в 20-х роках. Згадати Розстріляне відродження – ця боротьба продовжувалася в період шестидесятників, ця боротьба, насправді, продовжувалась і в 90-ті роки, коли в нас була незалежність – все одно Росія вливала шалені гроші, щоб російської культури було більше, – каже Артем.

 

Після повернення з евакуації, Артем намагався відновити роботу театру «Нафта», але з 10 вистав, які були в репертуарі до війни, не змогли відновити жодної. До вторгнення в театрі було орієнтовно 60 митців: режисери, актори, музиканти, але більшість виїхала в інші міста та країни, хтось пішов у ЗСУ або волонтерить.

– Ми зустрілися керівничою частиною: я, Таня Голубова – директорка, Ніна Хижна – режисерка, Діма Третяк – актор, і ми почали майже з нуля. Ми не могли відновити жодної вистави, у нас не було коштів робити щось нове. Тому вирішили зробити римейк вистави, набрати людей і запуститися комедією. Бо коли я працював у Львові – говорив виключно про війну, а тут, у Харкові, я зрозумів, що не треба говорити про війну. Тут вона відчувається кожен день, – розповідає Артем.

Премія Курбаса забороненому театру

Наступною була Веселка на Салтівці. Це автобіографічна моновистава про Салтівку, район, який більш за інші у Харкові постраждав від російських обстрілів. Артем народився на Салтівці і прожив там 17 років, він є сценаристом, актором та режисером цієї постановки.

– Це переосмислення традиційних уявлень та стереотипів про Салтівку – намагання відчути поетичність району, який вважається хуліганським, – так пише Нафта в анонсі до вистави.

За цю виставу Артема Вусика відзначили премією Леся Курбаса – за  роки існування премії, її вперше вручили митцю незалежного театру, каже Артем.

– Я присвятив цю премію нашому місту, бо це абсурд, коли в місті, де на державному рівні заборонена діяльність театрів, отримується ця премія. І її отримує не державна, а незалежна інституція, – каже Артем.

До того ж організували Нафтолаб – освітній проєкт для молодих акторок та акторів, розповідає Артем. За час повномасштабної війни створили 4 проєкти.

– Як казав Курбас – не кидати театр в найтяжчі часи. Ми зараз відстоюємо те, що нам заповідав Курбас. Ми проводили соцопитування до Дня театру, питали людей на вулиці: на скільки ви вважаєте доречним чи потрібним у Харкові театр? І всі відповідали, що це дуже важливо, що вони ходять, вони слідкують, що їм прикро, що ми не можемо працювати на своїх майданчиках, що ми мусимо спускатися в підвали, – каже Артем.

Ми не можемо собі дозволити пацифізм

Днями у Харкові відбулася прем’єра вистави Хтось такі як я – режисерки театру Нафта Ніни Хижної. Це моновистава про тілесні досвіди українців у час війни – дітей, літніх, волонтерів, військових.

 

– Ми зібрали історії людей від 6 до 90 років, які мають різні тілесні досвіди, тут багато історій військових, парамедиків, парамедикинь, волонтерів – людей, які проживають війну тут і тепер. Те, що ми відчуваємо тілом – вибухи, прильоти шахедів – це певним чином впливає на наше світосприйняття, і тому ми не можемо дозволити собі такої ідеології як пацифізм. Це привілей, який нам не є доступним, – розповідає Ніна.

Від того, як про війну напишуть сьогодні, залежить, як про неї говоритимуть наступні покоління, впевнена режисерка, тому зберегти мистецтво у війну вкрай важливо.

– Так, як сьогодні будуть описувати війну, так вона запам’ятається і так її називатимуть майбутні покоління, впевнена Хижна. Але зберегти театр у Харкові критично важливо ще й тому, що це момент проживання нормального життя, як було до війни, уламків нормального життя, – каже Ніна.

Культура – це сад, плоди даються через 10 років

Ніна грає епізод про військового, який втратив на війні руку і звикає жити з протезом – його накривають спогади про війну, бойові дії. У цей час дизайнер і митець Андрій Скрипка намагається вловити рухи акторки і зафіксувати їх на папері. Так само малював на виставі Щур та інших постановках, розповідає Андрій – одного разу скетчі стали ілюстраціями для сценарію.

– У 2021 році я потрапив на виставу Ніни Хижної Храм, малював – це звичайна практика малювати і споглядати, це такий вид медитації. Я зрозумів, що мені це цікаво. Я навіть знімав на гоу-про свої рухи, досліджував швидкість. Але тоді це нічим не закінчилося, у мене залишилися малюнки і все, – розповідає Андрій.

Потім почав ходити на інші вистави, а у 2022 році у Львові познайомився з харківськими митцями, які також були в евакуації, і продовжив працювати з ними. У світі вже є запит на все українське, впевнений Скрипка, чим далі – запит збільшуватиметься, тому важливо творити навіть у найтемніші часи.

– Культура – це сад, який потрібно доглядати, захищати, щоб його не зламали. А плоди даються через 10 років, лиш потім ми відчуємо ці речі. Тому ми – нащадки української культури, і ми маємо продовжувати говорити цим голосом, – розповідає Андрій.

На потреби армійців продали картину за $100 тис.

Харківські митці не тільки намагаються вижити у прифронтовому Харкові, а й допомагають війську. З початку повномасштабної війни у Харкові діє волонтерський штаб Культурний шок, в якому об’єдналися культурні діячі для допомоги армії – військовим напрямком опікується музикант Олег Каданов.

Письменник та музикант Сергій Жадан благодійними концертами збирає мільйони гривень для українських захисників. Митці влаштовують вистави за донати, проводять благодійні аукціони. Нещодавно картину харківського художника Павла Макова продали за $100 тис. – кошти пішли на потреби підрозділу Хартія Національної гвардії України.

– Це завдяки Сергію Жадану і організаторам аукціону. Це не ринкова ціна моєї роботи, це благодійний аукціон і там платять вище, але робота була зроблена моїми руками, гроші пішли на армію – це дуже для мене важливо, – каже Маков.

Європа не знає, що ми – її культурна частка

Павло Маков – член Академії мистецтв України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Його роботи були виставлені на аукціоні Сотбі, в музеях Вікторії та Альберта у Лондоні та Метрополітені у Нью-Йорку.

 

Зараз у Відні, у музейному кварталі представлено його кінетичну скульптуру Фонтан виснаження, яка символізує виснаження людства і природних ресурсів. Це каскад у формі піраміди з 78 лійками, в які наливається вода: деякі з них наповнені повністю, деякі майже порожні.

Ним Маков представив Україну на 59-й Венеційській бієнале у 2022 році – скульптуру частково вдалося вивезти з Харкова, який російські війська нещадно обстрілювали. Аналогічний арт-об’єкт зараз виставлений у Єрмілов-центрі в Харкові, де триває виставка художника.

– Стільки людей, скільки я побачив 29 березня на відкритті виставки тут, у Харкові, в Єрмілов-центрі – я стільки людей на своїх відкриттях ніколи не бачив! Щоб на стільки це людям було потрібно! – каже Маков.

На відкритті виставки були сотні людей, серед них – письменник Сергій Жадан, парамедикиня Юлія Паєвська Тайра, відомі діячі й митці-початківці, волонтери, громадські активісти. Павло каже, що це показало на скільки у прифронтовому Харкові потрібно мистецтво. Він і зараз міг би жити за кордоном, та у 2023 році повернувся додому з Італії, не виїжджає й зараз і продовжує працювати в прифронтовому Харкові.

 

– Я почав втрачати сенси мого перебування за кордоном, і взагалі мого існування, тому я повернувся. Я вже давно зрозумів, ще в 90-х роках, коли мої колеги виїжджали. Вони казали, що тут, в Україні, нікому не потрібні. Я погоджувався, так, я не відчував, що я тут потрібен, але там, за кордоном, я буду сам собі не потрібен, і тоді – трагедія. Тому я залишався тут і цілеспрямовано робив все, щоб виставлятися в Україні, бо ця країна заслуговує на краще, і люди, які можуть щось зробити, мають працювати тут, – говорить Маков.

Працюючи в Європі, реалізовуючи виставки та інші проєкти, Маков побачив, на скільки мало Україна представлена у світі. На відміну від Росії, яка вкладала шалені кошти на популяризацію власної культури, Україна цього не робила, навіть здобувши незалежність, через це європейці не відчувають, що українська культура є часткою їхньої ідентичності.

 

– Коли була пожежа в Нотр-Дамі, я сидів в Україні, в Харкові, і я розумів, що горить частка мене. Бо я там був, це частка моєї культури, моєї ідентичності. А коли горить щось в Донецьку чи у Харкові, жодна людина в Парижі не сприймає, що горить частка його ідентичності, – каже Маков.

Нині просувають українську культуру в світі хіба що приватні ініціативи, хоча мала б бути велика державна програма, каже Маков. В Україні є талановиті митці, які можуть гідно представити країну у світі, держава має знайти кошти на їхній, а, відповідно, й свій промоушн.

– Нас не знають в Європі просто тому, що ми на достатньому рівні ніколи нічого про себе не заявляли. Звісно, ми були провінцією, часткою імперії, тоді це було важко робити через певні проблеми політичного й соціального характеру, але зараз, коли ми вже 30 років незалежні, чому ми нічого не робили?

Наш ворог займався своєю культурною політикою, 300 років вкладав величезні кошти. І якщо ми кажемо, що в нас немає коштів – то значить ми програємо, треба шукати гроші на це. Якщо ми проголосили, що ми хочемо в Європу, то ми маємо тій самій Європі довести, що ми – її культурна частка. Це для мене навіть не питання, ми і є її частка, але Європа цього не знає», – каже Маков.

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.