СПОВІДЬ ДРУЖИНИ ЗНИКЛОГО БЕЗВІСТИ ВОЇНА:”ВІРЮ. ЧЕКАЮ. ЛЮБЛЮ”

2 години назад

108 3 хвилин читано

Серце живе надією. Третій рік ніжинка Олександра Козинець здригається від кожного дзвінка, ховає сльози від кожного доньчиного: “Мама, чого у всіх є тато, а де мій?”.

А молодший син зовсім не пам’ятає батька, бо коли той зник на війні, йому біло півроку.

Життя стало на паузу, але віра вперто й непереборно дає сили йти вперед, виховувати діток, молитися і чекати. Кожен день – це промінь надії, яка горітиме доти, доки коханий чоловік не повернеться додому. Так і буде! Він зайде на поріг рідного дому і, зі втомленою посмішкою скаже: “Як довго я до вас ішов!”.

А потім будуть обійми, сльози і багато-багато щастя!

А поки… крик душі Олександри, бо біль треба викричати, хай і через рядки, щоб вона не зламала, а стала силою.

МАКС МЕНІ НІЧОГО НЕ ОБІЦЯВ

– Пам’ятаю той 2022-ий, коли життя в мене зовсім склалося інакше. Коли з маленькою дитиною на руках залишилась сам на сам.

Грудень 2022-й із сьомого на восьме. Ти написав: “Привіт. Запитав як я, та все хотів дізнатися, щось з мого життя. Сказав, що завжди подобалась тобі. А потім настрій трішки зник, сказав мені: “Я не знаю, яким повернусь та чи повернусь взагалі, тому не можу тобі нічого обіцяти”. Я намагалася підтримати, казала, що все буде добре.

Разом з тим, не давала волі тобі й собі, бо вже бувало обпеклась.

Переживала тільки подумки, чому не дзвониш, і чи все добре там з тобою, постійно моніторила у viber, месенджер. 15 днів не було зв’язку з тобою. Потім нарешті з’явився в мережі з 15-20.

3-4 дні поспіль ти заходив у мережу в один і той самий час – 7:15.

Знову пропав. Але я ще не знала, яке страхіття довелося тобі пережити…

Ранком у передноворічні дні біля місцевого виконкому зібрались мами та дружини наших ніжинських хлопців-військових (лише я нічого не знала). Захисники перестали виходити на зв’язок під час виконання бойових завдань на гарячих напрямках. Жінки просили повернути хлопців, які залишились живі. Це була страшна ніч з 31.12.22 на 01.01.23 року, тоді пів батальйону полягло.

Не дивилась я тоді мабуть новини. Уже згодом зозуміла, яке пекло довелось тобі пройти, мій Макс.

ДЕНЬ, ЯКИЙ ПЕРЕВЕРНУВ МОЄ ЖИТТЯ

– Коли ти вийшов на зв’язок 31.12.22, в ту страшну пекельну ніч твій дзвінок пролунав вже після дванадцятої. Спокійним і, водночас, тремтячим голосом ти запитав: “Ну, що за столом, мабуть, сидиш?”. Кажу: “Максе, який стіл? Війна надворі, дитину спати вклала, та й сама прилягала, бабуся з дідусем теж спати лягли, ніхто навіть й за стіл не сідав. Лише прокинулась послухати пана Президента. І тут твій дзвінок!”.

Я була така щаслива тебе чути. Запитала, як ти?!

Ти розповів, що хлопці тебе кинули. “Ми всі разом скидались, щоб хоч якось на тій передовій зустріти Новий рік, але мене залишили самого з пару банками тушонки, без нічого”, – так ти сказав. Коли бігав шукав своїх, то знайшов дорогу додому. Телефонував мені та писав: “Я вже за 5 км, вже за 10 км, за 20, за 50”, і так поки не виїхали на більш далеку дорогу. А я так раділа, що ти вже їдеш додому. “Хто своїм ходом, а хлопці, котрі були на машинах, відразу у відпустку й додому. А нас везуть на місто Че”, – ти казав. Запитала, а коли тебе відпустять додому?

Ти неясно сказав, що не знаєш, колись мають дати відпустку. Запитав: “А ти вийдеш, як тоді, колись, пам’ятаєш, ми разом гуляли?”… І просив, щоб підстригла тобі волосся. Звісно, вийду, звісно, підстрижу…

Приїхав у відпустку, насолоджувались життям, познайомив мене з найкращим другом та майбутнім хрещеним для нашого синочка. Готувались до весілля, народження синочка та хрещення.

Мали ще радіти та насолоджуватися життям, дивитися та пишатися, як ростуть наші дітки.

Але той день, який перевернув все життя, всі мрії… 26. 06. 2024 року.

МІЙ ЧОЛОВІК, МОЯ ЛЮБОВ

-Як же хотілося, щоб усе було саме так, як тоді. Щоб ти приїхав, а я побачила, торкнулася тебе, обійняла та нарешті перестала боятися хоча б на мить!…

Тоді я ще не знала, скільки випробувань чекає на мене попереду. Не знала, скільки разів мені доведеться дивитися на телефон, чекати твого дзвінка й молитися, щоб ти знову з’явився на зв’язку.

Я просто хочу, щоб ти повернувся.

Одне знаю точно: я пам’ятаю кожне твоє слово, кожен дзвінок, кожну хвилину, коли ти був поруч зі мною, навіть і через телефон.

Ти – мій Макс. Мій чоловік. Моя любов. Тато наших дітей, ти не ділив їх на “мої” та “твої”, вони – наші.

І скільки б часу не минуло, я пам’ятаю той грудень 2022-го, і ті дзвінки, й ту надію, з якою чекала на твоє повернення.

Я Вірю. Я Чекаю. Я Люблю.