Два ніжинці — два чемпіони світу: як Максим Татаренко та Григорій Дворський вибороли золото у Франції
«Тренере, ти боксував так, ніби й не припиняв виступати!» — ці слова 16-річного Григорія Дворського після перемоги його наставник Максим Татаренко згадує з особливою теплотою. На чемпіонаті світу у французькому Тонон-ле-Бені вони здійснили те, що ще донедавна здавалося майже неймовірним: обоє повернулися додому із золотими медалями. Один — досвідчений тренер, який після багаторічної перерви знову вийшов на спортивну арену. Інший — його вихованець, який у свої 16 років уже втретє став чемпіоном світу.
Але за цими перемогами — далеко не лише поєдинки та суддівські рішення. Тут і виснажливі тренування, і боротьба з власною вагою, і хвилювання одне за одного, і пам’ять про тих, хто вже ніколи не зможе розділити з ними радість перемоги.
Журналісти MYNIZHYN поспілкувалися з Максимом Татаренком та Григорієм Дворським, щоб дізнатися, якою ціною далося чергове світове золото, чому цього разу тренер сам одягнув боксерські рукавички та що відбувається між двома чемпіонами, коли вимикаються камери й закінчуються поєдинки.
Чемпіонат, який міг не відбутися
Французьке місто Тонон-ле-Бен мало стати місцем великого спортивного протистояння. На чемпіонат світу з комбат самозахисту ICO з’їхалися понад 1300 учасників із 38 країн. Серед них — майже сотня українських спортсменів: дорослі, юніори та юніорки з різних куточків нашої держави.
За словами Максима Татаренка, конкуренція була надзвичайно високою. Потужні команди привезли США, Канада, Велика Британія, Італія, Португалія, Шотландія, Ірландія. Помітно посилилися й спортсмени з Румунії та Польщі.
Та ще до перших поєдинків учасники зіткнулися з несподіваною проблемою: проведення чемпіонату опинилося під питанням.
— Ми вже приїхали, пройшли зважування, а потім цілий день не знали, чи взагалі відбудуться змагання. У Франції тоді проходили протести, і місцева влада через безпекову ситуацію поставила під сумнів можливість проведення чемпіонату. Спортсмени з усього світу приїхали, готувалися, скидали вагу — і раптом усе могло скасуватися, — пригадує Максим.
Зрештою турнір відбувся. Але з істотними змінами.
Місцева влада не дозволила проводити поєдинки в жорсткому контактному форматі, зокрема в розділах муай-тай та К-1. Змагання проводили на татамі, запровадивши обмеження щодо сили ударів. За надмірно жорсткі дії спортсменам могли знімати бали. Для бійців, які звикли до повноконтактного протистояння, це стало серйозним випробуванням.
— Ми готувалися до одного, відточували техніку, налаштовувалися на певні правила, а приїхали — і все зовсім інакше. Але спортсмен міжнародного рівня має вміти підлаштовуватися. Не потрібно шукати відмовок. Треба шукати ключик до вирішення проблеми. Усі опинилися в однакових умовах, — пояснює тренер.
Мінус вісім кілограмів у Григорія і несподіване рішення тренера
Підготовка до чемпіонату була непростою ще до виїзду з України. Григорію довелося скинути майже вісім кілограмів, щоб увійти у свою вагову категорію. Максим добре розумів, наскільки це складно фізично й психологічно. І вирішив підтримати вихованця доволі незвичайним способом — сам почав готуватися до виступу.
— Я зазвичай їду як тренер, але цього року зганяння ваги у Гриші було дуже тяжким. Хотів його підтримати, щоб він бачив, що я теж через це проходжу. Сам скинув шість кілограмів, а вже перед зважуванням у Франції — ще півтора. Причому після двох діб у дорозі: спочатку з Києва до Ужгорода, потім до Франції, — розповідає Максим.
Так тренер, який уже багато років не виступав на змаганнях, знову став спортсменом. Зізнається: хвилювання повернулося миттєво.
— Давно вже не відчував таких емоцій. Звісно, я хотів добре виступити. Але на першому місці для мене все одно був результат Григорія. Я вважаю, що в нього велике майбутнє у спорті.
І все ж власний вихід на татамі Максим сприйняв як можливість перевірити себе.
— Як то кажуть, вирішив тряхнути стариною, — усміхається він.
«Трибуни скандували за англійця. Але це тільки заводило»
На шляху до золотої медалі Максим Татаренко провів два поєдинки у ваговій категорії 80–85 кілограмів у розділі тайбокс. У півфіналі йому протистояв спортсмен із Великої Британії. Саме цей бій Максим називає найважчим.
— Я давно не боксував на змаганнях. Вийшов, дивлюся — величезна трибуна, британська збірна, майже сотня людей. Усі скандують, підтримують свого спортсмена. Звичайно, хвилювання було. Але знаєте, це й заводить. Дає ще більше бажання перемогти.
Перемогу над британцем ніжинець здобув за очками.
У фіналі на нього чекав суперник із Кіпру. Цей поєдинок, за словами Максима, виявився менш напруженим.
— Проти англійця був справді конкурентний бій. А кіпріота вже більше на досвіді “розібрав”, — говорить він.
Виступати довелося і з наслідками нещодавньої травми: перед чемпіонатом Максим зламав палець і лише незадовго до змагань зняв гіпс. Однак спортивна школа, пройдена багато років тому, дала про себе знати.
— Після перемоги я згадав свого першого тренера Руслана Сітніченка. Я йому дуже вдячний за все, чого він мене навчив. Минуло стільки років, а ті знання залишилися зі мною. І тепер я передаю їх своїм вихованцям. Як бачите, результативно.
Так Максим Татаренко сам став чемпіоном світу. Але попереду на нього чекало ще одне випробування — провести до перемоги свого учня.
Італієць, екстрараунд і нокдаун, який міг коштувати перемоги
Для Григорія Дворського чемпіонат у Франції став черговою нагодою підтвердити свій рівень. Проте захистити чемпіонське звання, переконаний наставник, значно складніше, ніж здобути його вперше.
— Коли ти вперше їдеш, на тебе ще ніхто особливо не дивиться. А коли вже чемпіон — усі чекають тільки перемоги. Друзі, знайомі, рідні, спортсмени — усі телефонують, стежать, переживають. І цей тягар відповідальності ти відчуваєш, — говорить Максим.
Найскладнішим став поєдинок з італійцем. Григорій звик до жорсткішого, силового стилю бою. Нові правила змушували постійно контролювати удари, стримувати емоції й перебудовувати тактику. А суперник, за словами тренера, діяв провокативно та порушував правила.
— Гриша молодий, енергійний, імпульсивний. А тут ще дорога, втома, відповідальність. Італієць його провокував. У якийсь момент було дуже складно. Дійшло до екстрараунду.
Додатковий раунд став вирішальним. Григорій зумів переламати хід поєдинку й здобути перемогу. Але наприкінці відбувся епізод, який змусив понервувати не менше, ніж сам бій.
— Гриша зробив нокдаун. І за нього нас ледь не зняли з поєдинку, але, слава Богу, все обійшлося, — пригадує Максим.
Далі був француз — господар турніру.
Тренер зазначає, що в поєдинках із місцевими спортсменами суддівство відчувалося особливо прискіпливим. Однак Григорій не залишив сумнівів у своїй перевазі.
— Француза Гриша, як ми по-спортивному кажемо, розібрав «в одну хвіртку», — сміється наставник.
Наступним серйозним суперником став спортсмен із Кіпру. Бій також виявився конкурентним, але перемогу здобув ніжинець.
А у фіналі доля звела Григорія з іншим українцем — спортсменом із Києва, другим номером національної збірної. Обидва добре знали, за що борються. Судді одностайно віддали перемогу Григорію. У 16 років ніжинець утретє став чемпіоном світу.
За словами Максима Татаренка, завдяки цьому результату Григорій виконав норматив майстра спорту України. Попереду — процедура офіційного присвоєння звання. І це ще не межа його можливостей.
— Якби Гриші вже виповнилося 18 років, за таким результатом він міг би отримати звання майстра спорту України міжнародного класу. А поки, у свої 16, він виконав норматив майстра спорту України. Це дуже високий результат, — наголошує тренер.
«Я не мав права його підвести»: як вихованець став секундантом тренера
Одним із найзворушливіших моментів чемпіонату для Максима Татаренка став навіть не власний вихід на нагородження. А мить, коли поруч із ним під час поєдинку був Григорій. Не як спортсмен, якого потрібно підтримати й налаштувати. А навпаки — як людина, яка допомагає своєму наставнику.
— Я озирнувся й побачив, що мене секундує мій вихованець. Дивлюся на нього — а в нього очі повні хвилювання за мене. І я розумію: не маю права його підвести. Це вдвічі більша відповідальність, ніж коли поруч хтось інший.
Після перемоги Григорій підійшов до тренера.
— Каже мені: «Тренере, ти знаєш, ти так боксував, наче й не припиняв ніколи. Молодець, братішка, вітаю тебе!» Мені настільки приємно було це чути, — зізнається Максим.
Для Григорія ж тренер — набагато більше, ніж людина, яка навчає ударів і захисту.
— Він зі мною вже половину мого життя. Був поряд усю підготовку, підтримував, навіть сам виступив, щоб підтримати мене. Якби не він, цього всього не було б, — говорить юний чемпіон.
На запитання, з ким найбільше хотілося розділити радість після перемоги, Григорій відповідає без вагань:
— З тренером. Перш за все — з ним.
«Згадай, для чого ми тут»: слова перед фінальним боєм
Перед вирішальним поєдинком тренер і спортсмен залишаються зі своїми думками. У ці хвилини вже не зміниш фізичну форму, не надолужиш пропущених тренувань. Але можна знайти слова, які допоможуть зібратися. Максим розповідає, що перед фіналом не говорив Григорію якихось особливих спортивних формул. Він просто нагадав, який шлях вони пройшли.
— Я згадав увесь наш рік. Усю підготовку, те, як важко скидали вагу, як шукали кошти на поїздку, як добиралися. Згадав наших друзів. Тих хлопців, які, на жаль, загинули. І тих, хто зараз боронить країну.
Для обох ця тема дуже особиста.
— Я сказав йому: зроби це для себе, для мене, для нашого міста, для нашої держави. Для тих хлопців, яких уже немає поруч. Для тих, хто зараз на передовій. Бо вони віддали й віддають найдорожче — своє життя. А ми повинні це пам’ятати й цінувати.
Максим переконаний, що такі перемоги важливі не лише для самих спортсменів.
— Молодь дивиться на нас. Вона повинна бачити приклади людей, які працюють, розвиваються, не здаються. Бо саме ці хлопці й дівчата потім будуватимуть нашу країну. Хочеться, щоб вона була сильною і здоровою.
Французькі круасани й «домашній улюбленець» на рецепції
Та попри хвилювання і спортивну напругу, у Франції вистачало й веселих моментів. Особливо після виснажливого скидання ваги. Щойно зважування залишилося позаду, Максим і Григорій вирушили до місцевої пекарні.
— Ми ж стільки часу себе обмежували. А тут Франція, усі знають про французькі круасани! Зайшли, замовили собі по два круасани. Як налупилися!… — сміється Максим.
І саме там між ними відбулася розмова, яку тренер згадує з усмішкою.
— Гриша каже: «Тренере, от поясни мені. Коли їсти не можна — так сильно хочеться. А коли вже можна — то наче й не хочеться. Чому так?» А я йому відповідаю: «Гриша, так і в житті буває. Спочатку хочеться, але не можеш. А потім можеш, але вже немає бажання».
Інша пригода сталася під час заселення. Українських спортсменів розміщували по четверо, але Максим хотів поселитися з неповнолітнім вихованцем в одному двомісному номері. Щоб пояснити це працівниці готелю, скористався автоматичним перекладачем.
— Я пишу, що хочу жити зі своїм вихованцем, тому що він неповнолітній. Дівчина читає переклад і починає сміятися. Я стою, нічого не розумію. А вона відповідає: «Це так мило, що ви приїхали зі своїм домашнім улюбленцем!»
Виявилося, перекладач вирішив, що Григорій — не спортсмен, а котик чи собачка, якого тренер привіз із собою.
— Усі хлопці зі збірної сміялися. Потім дівчина зрозуміла помилку, вибачалася, пропонувала каву купити. А ми посміялися та й забули. Але історія залишиться надовго, — розповідає Максим.
Самому Григорію Франція теж сподобалася.
— Я там уперше. Дуже гарна природа, цікава культура, смачна їжа, привітливі люди. Познайомився з кількома спортсменами, ми обмінялися контактами. Багато розпитували про Україну, — ділиться він.
«Чемпіоном можеш не бути, а людиною бути зобов’язаний»
На татамі Григорій — наполегливий і безкомпромісний спортсмен, який виходить проти найсильніших суперників світу. А яким він є поза спортом?
— Доброю, щирою людиною, — відповідає хлопець. — Бо тренер завжди мені каже: «Чемпіоном можеш ти не бути, але людиною бути зобов’язаний».
Максим підтверджує: за останній рік його вихованець помітно подорослішав. І справа не лише у фізичній підготовці чи техніці.
— Він виріс і психологічно, і фізично. Став більш зрілим. Ми постійно працюємо над собою, тому що спорт — це тут і зараз. Не можна весь час жити минулими перемогами. Те, що ти був чемпіоном торік, ще нічого не гарантує цього року.
А ще ми вирішили запитати у Григорія, чи є щось, чого він боїться у звичайному житті. Адже виходити проти сильних суперників йому вистачає сміливості. Відповідь виявилася несподіваною.
— Якщо відверто, найбільше боюся собак, — зізнається чемпіон.
Хлопець, який не боїться виходити проти чемпіонів із різних країн світу, у звичайному житті має цілком людські страхи. Таке життя.
Мрії після третього золота
Попри три світові титули, Григорій не збирається зупинятися. У нього попереду ще чимало спортивних планів.
— Мрій багато. Хочу виграти чемпіонат Європи і знову чемпіонат світу наступного року, — розповідає хлопець.
А що він сказав би маленькому ніжинцю, який тільки починає займатися спортом, мріє про великі перемоги, але сумнівається у власних силах?
— Вірити в себе і свої сили. Бути дисциплінованим, викладатися на тренуваннях на всі сто відсотків. І найголовніше — любити свою справу.
Для Максима ця історія також не закінчується двома золотими медалями. Він добре знає, скільки сил, часу й коштів потрібно, щоб українські спортсмени могли змагатися на міжнародному рівні.
— Люди бачать медалі, нагородження, фотографії. Але не завжди розуміють, скільки за цим роботи. І не лише нашої. Є люди, які допомагають нам, підтримують молодь не словом, а ділом. Я їм безмежно вдячний. Бо сьогодні без фінансової підтримки виїхати на такі змагання, представляти свою країну дуже непросто.
Тренер наголошує, що для нього важливо не лише виховувати чемпіонів, а й показувати молоді приклад наполегливості, відповідальності та людяності. І, здається, найкраще підтвердження того, що це вдається, — слова самого Григорія про людину, яка поруч із ним уже половину життя.
Прапор із портретами тих, хто вже не повернеться
На церемонію нагородження у Франції Максим Татаренко та Григорій Дворський взяли із собою особливий прапор. На ньому — портрети сімох ніжинців, які загинули, захищаючи Україну: Максим Шендриков, Нікіта Забіла, Віталій Нещерет, Максим Рибецький, Роман Пасулька, Владислав Тагаєв, Данило Мурашко.
Сім імен. Сім життів, обірваних війною. Сім земляків, пам’ять про яких ніжинські спортсмени привезли із собою на світовий чемпіонат. Цей прапор був із ними під час нагородження. Поруч із золотими медалями, здобутими на міжнародній арені. Для Максима це не просто символічний жест. Серед його вихованців є ті, хто втратив на війні батька чи брата. Серед друзів — військові, які колись приходили до спортивного залу, допомагали, підтримували, були поруч. Дехто з них уже не повернеться.
— Ми пам’ятаємо цих хлопців. Це не просто слова. Для нас це дуже болюче. Я безмежно вдячний Збройним силам України. Тим, хто зараз боронить нашу державу, і тим, хто віддав за неї життя.
Тренер говорить про те, як змінюється відчуття власних страхів, коли усвідомлюєш, що відбувається вдома.
— От ти приїжджаєш на чемпіонат, хвилюєшся, думаєш: а раптом програю, а раптом щось не вийде? Але який може бути страх вийти на татамі, якщо ти розумієш, що за тисячу кілометрів від тебе хтось саме зараз боронить твій спокій? Боронить твою можливість бути тут.
І додає:
— Завдяки нашим захисникам, їхньому терпінню, їхній силі волі ми можемо піднімати український прапор на світових аренах. І люди знають Україну. І будуть знати.
***
Цього разу з Франції до Ніжина повернулися два чемпіони світу. Тренер і його вихованець. Двоє людей, які разом пройшли важкий шлях до перемоги. Вони привезли додому золоті медалі, спогади про складні бої, смішні пригоди й момент, коли учень підтримував свого наставника на шляху до чемпіонства. А ще вони показали світові портрети сімох ніжинців, які вже ніколи не повернуться додому. І, можливо, саме цей кадр із церемонії нагородження розповідає про їхню перемогу більше, ніж будь-які спортивні результати.
Ви пишаєтеся ними, ніжинці?
Нагадаємо, що команда з Ніжина виборола 10 призових місць на чемпіонаті України з тай-боксу, який проходив у Києві. Троє спортсменів стали чемпіонами України.
Джерело: mynizhyn.com
2026-10-23 21:33:35
