Про секрети, емоції на обличчях ляльок та гіркі реалії сьогодення: розмова з лялькаркою Катериною Васечко

21 березня – Міжнародний день лялькаря. 

Ідея відзначати у всьому світі Міжнародний день лялькаря прийшла до відомого діяча лялькового театру Дживадо Золфагаріхо (Іран). У 2000 році на

XVIII Конгресі УНІМА в Магдебурзі він виніс цю пропозицію на обговорення. Але, не зважаючи на те, що дискусія про місце і час проведення цього свята була дуже жвавою, це питання так і не було вирішено.

Лише тільки через два роки, на засіданні Міжнародної Ради УНІМА, дату святкування було визначено. Традицію Свята лялькарів усього світу відкрив день 21 березня 2003 року. Саме в цей день всі професіонали і прихильники театру ляльок святкують Міжнародний день лялькаря.

Сьогодні журналісти MYNIZHYN поспілкувалися з художницею, лялькаркою відомою як в Ніжині так і за його межами – Катериною Васечко.

У Каті дуже багато ляльок, різних, кожна має свій характер, свої історію і її роботи дуже схожі на живих персонажів із життя.

Як дівчині вдається відтворювати на обличчях свої ляльок настрій, емоції, характер, з чого взагалі почалося її захоплення авторською лялькою, про все це ми поговорили із самою майстринею.

– Ви створюєте ляльки мабуть вже більше 10 років. Якщо повернути трохи час назад – скажіть –  з чого взагалі почалося ваше захоплення авторською лялькою? Чому саме ляльки? Чи пам’ятаєте найпершу? Якою вона була?

– Ляльками  я дійсно займаюсь більше десяти років. Мабуть вже років 15. А почалось все це з новин. Я випадково побачила що в Києві проходить виставка авторської ляльки. На той час я взагалі не знала, що є таке творче направлення. Виставка тривала три дні і я швиденько зібралася і поїхала туди!

Пам’ятаю, як після виставки дуже захопилася тими ляльками! Повертаючись вже додому, купила по дорозі глину і почала пробувати створювати свої ляльки.

Все, що я робила, пробувала на практиці сама, не проходила жодних майстер-класів. Перша моя лялька довго була зі мною. Її хотіли навіть купити, але я не продала. А зараз…навіть не знаю, де вона поділася. (Посміхається –авт.)

А потім якось я хотіла зробити дівчину-весну. Але, так як в мене не було досвіду ліплення – то вийшло щось таке страшне… І з цього страшного  я зробила гнома. Він мені так подобався! Гном сидів і в руках тримав мішечок з ідеями. І він мене надихав! Якщо щось починала робити, то я поглядала на той мішечок і діставала для себе з нього ідеї для творчості.

– Цікаво, а скільки у вашій колекції вже налічується ляльок?

– Ой. Чесно, за весь цей час я навіть не можу порахувати – скільки їх! Але працювала я дуже продуктивно. Тим паче, коли в мене були виставки, фестивалі, а перед Новим роком ще й сезон ялинкових прикрас. Я думаю, що налічується біля тисячі. Разом з маленькими сувенірними ляльками за весь цей час набереться така цифра.
В мене багато сувенірних ляльок, менше звичайно таких художніх, великих проєктів, але за весь цей час не пам’ятаю такі великі паузи в своїй творчості, коли не працювала. Бо працюю я  весь час. Інколи інтенсивно, інколи більш спокійно. Але моя творчість мене не відпускає.

– Створити емоції, настрій та, навіть, характер на обличчі ляльки – напевно не дуже просте завдання. Як вам це вдається? Що для цього треба знати, вміти, відчувати? Щоб ви сказали з цього приводу?

– Створити емоцію дійсно дуже важко. Інколи ляльки бувають ідеально створені технічно, але вони холодні, відчужені. Але є ляльки більш примітивні, але вони викликають емоцію. Коли ти на них дивишся, вони  – сама емоція! Такі ляльки притягують: їх хочеться взяти в руки, тримати або десь вдома поставити на видному місці.

За цей час я зрозуміла, що люди теж більше звертають увагу на емоції ляльок. Не на те, як вона технічно правильно зроблена,  а так, як відчуває глядач, дивлячись на мої вироби.
Не можу сказати, що я вмію завжди передати емоції на обличчях моїх ляльок, але я намагаюсь і сама пережити, пропустити ці емоції через себе. Тим паче, коли я ліплю, то ставлю перед собою дзеркало і дивлюсь, аби передати цю емоцію, так само і розписую.

Приміром, якщо веселі емоції хочу передати, то малюю це з посмішкою, а коли створюю сумну ляльку, то ніби й сама переживаю той смуток. Не можу сказати, що в мене це блискуче виходить, але я намагаюсь.  Реклама:

– Чи є секрети, (про життя, про творчість, про ляльок – що завгодно) про які ви ніколи нікому не розповідали. Чи готові ви поділитися хоча б частково з нами?

– Таких секретів у мене начеб- то й немає. Я відкрита людина і розказую в інстаграмі про свою творчість, ділюсь порадами, досвідом. Але є маленький секрет, про який я нікому не розказувала: я загубила свою першу ляльку. І мені це дуже прикро. Вона весь час стояла на столі. А коли я поїхала за кордон і повернулась додому, то лялька просто кудись зникла. І ніхто з моїх домашніх не признається, що з нею сталося. Мабуть вони просто її викинули (Посміхається – авт.) Бо це моя перша лялька, вона не була ідеальною, але для мене  – вона була такою рідною…Я всюди її шукала, але й досі не знайшла. І ніхто не признався, де вона поділася.

А ще в мене є секрет, в якому ніхто з лялькарів не признається: коло людей – лялькарів, які цим цікавляться – дуже вузьке. Тому буває досить мало замовлень. Перші чотири роки я працювала взагалі в мінус: їздила на виставки, щось трохи продавала, але не заробляла на цьому і дивилася на інших майстрів, які взагалі нічого не родавали! Тому це така прикра сторона, з якою рано чи пізно стикається будь-який майстер або художник. Про це не говорять, але це має місто бути. Але…В той час, коли немає замовлень – все одно працюю над тими проєктами, які мріяла втілити в життя, але не було на них часу.

– А якщо говорити про мистецтво, яке надихає. Які книги, фільми чи музика залишили слід у вашій душі? І чи черпаєте ви звідти натхнення для створення свої ляльок?

– Надихають подорожі, коли ти спостерігаєш за новими  містами, архітектурою, людьми та культурою різних країн.

А ще – надихає мене скульптура. Коли буваю на вставках, багато часу проводжу саме біля скульптур. Не знаю, чому, але мені це дуже подобається і надихає на творчість, на мислення, на якісь нові ідеї. Якщо говорити про музику – люблю класику: фортепіано,

Мені дуже подобається Людовіко Ейнауді — італійський композитор неокласичної музики та піаніст. Це дуже глибока для мене музика. А коли малюю – то люблю слухати більш ритмічну музику.
Натхнення беру будь-звідки.

Приміром, коли іду по вулиці, можу побачити якогось дивного кота чи якусь картинку – все! Я це собі відклала в голові. Інколи взагалі немає натхнення, немає ідей і ти сидиш, думаєш…А буває прокидаєшся вранці і тебе просто накриває ідеями і ти швидко береш блокнот і ручку і починаєш все це малювати, щоб просто не забути. Як це відбувається – не можу пояснити. Колись мій вчитель говорив: коли немає натхнення, все одно беріть щось малюйте, міркуйте, вимальовуйте. Мабуть все це так і працює.

– Цікаво – ваші життєві принципи. Що ви завжди робите по-своєму, не підлаштовуючись під інших?

– У мене є декілька свої правил – виразів. Ось один із них: апетит приходить під час їжі. Навіть якщо щось не хочеться робити, а ти сідаєш і починаєш і робота йде! Бо творчим людям робити щось дуже важко! Але я сідаю, роблю і все виходить і приходить апетит!

А ще така фраза, яку я казала своїм учням: є любов до своєї справи і праця! Велика, постійна практика. Коли людина любить те, що вона робить і коли вона весь час працює, удосконалюється – це і можна назвати талантом. Тобто талант – це любов до своєї справи і практика і ще раз практика.

– Ви зараз в Україні, в Ніжині – чи за межами?

– Ми з донькою прожили два роки в Чехії. Там я також займалась творчістю, Для мене це було складно, тому що починала все спочатку: шукала нові платформи для творчих людей, нових клієнтів, плюс – інша мова, виставки і фестивалі – там все по іншому. Але я там теж активно приймала в цьому всьому участь.

Вже рік, як ми повернулися додому. Їзджу в Прагу на лялькові виставки. Вони бувають не так часто, але намагаюсь їх не пропускати. Працюю вдома.

– Враховуючи гіркі реалії сьогодення – життя не стоїть на місці. Настає світанок і починається новий день, який дає нові можливості – варто лише їх не упустити. Тож, якщо говорити про ляльок і не тільки, скажіть – які у вас плани на майбутнє. Які цілі хочете реалізувати приміром, через п’ять років?

Під час війни стало важко працювати. Це зрозуміло. З ляльками в Україні наразі дуже важко. Проте, в найближчому майбутньому я бачу себе в лялькарстві. Але, мабуть в іншій ніші. Тобто мені хочеться побувати щось нове. Приміром – кераміку і створювати ляльок в цій техніці. Тому через 5 років я бачу себе може і в лялькарстві, але в іншій техніці, з іншими матеріалами.

Дуже хочу розвиватися і пробувати щось нове.

Фото з архіву майстрині

Раніше ми писали: Вишиває хрестиком і ходить пішки по 10 кілометрів за день: розмова з майстринею з Ніжина