Не відчули пульсу та везли бійця до моргу, а він вижив: історія ветерана Руслана Іванова з Чернігова

50-річний художник-постановник та ветеран Руслан Іванов з Чернігова пішов у військо у перший день повномасштабного вторгнення – обороняв Київ, потім був на сході України. Восени 2023 року зазнав поранення біля Бахмута. Йшов по мінному полю, щоб дістатися до точки евакуації, біля якого й знепритомнів. У стабілізаційному пункті медики не відчувши пульсу, написали на його тілі “немає” та хотіли відправити до моргу. Зрозумівши, що він живий, відвезли в операційну й ампутували руку. Нині Руслан Іванов повернувся у сферу кіно, перемагає у змаганнях серед ветеранів, ставить рекорди України та бере участь у виставах як актор. В інтерв’ю Суспільному чоловік розповів про службу у війську, як на його руках помер побратим, про своє поранення, реабілітацію та подальші плани на життя.

“Пішов захищати Київ, хоча вся сім’я була у Чернігові”

– До 24 лютого 2022 року ви брали участь у зйомках фільмів та серіалів. І у перший день вторгнення їхали на роботу, але опинилися у військкоматі. Розкажіть про той день, як все відбувалося?

– У 2022 році я працював у Києві, брав участь у зйомці серіалу “Коп з минулого”. 24 лютого їхав на зйомки, коли побачив, що Київ бомблять. Одразу залишив машину і пішов у військкомат захищати Київ. Хоча вся моя сім’я була у Чернігові. Отримав зброю, потрапив у 114-ту бригаду ТрО, були прикомандировані до 72-ї, до “Чорних Запорожців”. Тримали Вишгородський район.

“Як у парамедики? Йому 16 років”

– На той час Чернігів, у якому залишалися ваші рідні, був у блокаді. Чи вдалося зв’язатися з ними?

– Через днів чотири-п’ять вийшов на зв’язок до дружини. Вона каже: “Ти знаєш, я пішла у 18-ту школу, там волонтерю, допомагаю хлопцям — готую їсти. Син пішов у парамедики”. Я кажу: “Як у парамедики? Йому 16 років”. Для мене – це був шок, паніка. Він каже: “А ти у мене питав, що ти пішов у військо?”. Я кажу: “Ні. Ну, це мій обов’язок”. Каже: “Ну, а це мій обов’язок”. І все, ми тоді побажали один одному успіху.

Військові армії РФ використовували мертвих для прикриття

– Що відбувалося далі? Де та які завдання ви виконували?

– Ми були на Козаровицькій дамбі. Розвідка сказала, що пі*ари (росіяни, — ред.) покинули село, ми вирушили в Чорнобильську зону на контрдиверсійні заходи. Далі – Донеччина, був піхотинцем. Які в піхотинця обов’язки? Глибше копати й вижити. Потім була Кліщіївка, Андріївка. Між Андріївкою і Курдюмівкою тримали залізничну колію, тоді вже Бахмут узяли.

У них (в армії РФ, — ред.) тактика була – оце мертві тіла, вони підлазили й лежали, вони могли кілька годин там пробути. Ми запам’ятовували деякі позиції тіл. Якщо бачили, що якась позиція тіла не така – стріляли.

“Підписана була – «Моя»”

– Що найбільше вас лякало під час служби на Донеччині?

– Найгірше – це я боявся потрапити в полон. В нас завжди за бронежилетом була граната F-1. Вона була прикріплена, щоб тільки я встиг смикнути. І підписана була – “Моя”. Ігор (побратим, — ред.) то взагалі написав: “Хто візьме – руки повідбиваю” (сміється, — ред.).

“Руслан, ми сьогодні не помремо”

– Пам’ятаєте, що відбувалося за день до поранення, яка ситуація була на фронті?

– За день до поранення вдарила 152-га САУшка, зайшла снарядом у землю у чотирьох метрах від нас, без вибуху. Через пёять хвилин скид був ВОГа у ноги нам, не вибухнув. FPV за три метри впала, не вибухнула. І тоді покійний Ігор хватає “Покемона” – кулемета, виходить, кричить: “Руслан, ми сьогодні не помремо”. Відстрілювалися, відбилися, все, вийшли.

“Хлопці, я від’їжджаю”

– Коли та при яких обставинах ви зазнали поранення?

– На наступний день не було ні хвилини тиші: чи FPV, чи скид, чи 120-ті, чи 60-ті, чи 80-ті міномети працювали. Нас накривали, накривали, було пряме потрапляння у сусідній бліндаж, де був наш побратим Андрюша. Ми розуміли, що він дуже поранений, він кричав: “Братики, братики, я не хочу вмирати, допоможіть”. Ми розуміли, що над нами FPV, висить дрон зі скидом. Ми вирішили з бліндажа прорватися до нього, щоб допомогти. І у нас посеред дороги був приліт. Ігорю ноги поперебивало, мені у руку потрапило – у кістки. Ми відійшли у бліндаж. Я собі турнікет, а в нього ноги. З ніг кров.

Я до Олєжки кажу: “Олєжка, перемотай, допоможи йому турнікети на дві ноги накласти. Олег накладає турнікет, крутить, крутить і на мене повертає голову і махає. Я вже зрозумів. Потім Ігор стоїть та каже: “Хлопці, я від’їжджаю”. Я до нього, у мене рука висіла вже. Підгріб, обійняв. Він у мене на руках помер. Я йому очі закрив. Ну, і Андрюша теж тоді загинув. Ну якби ми не пішли, я думаю, що я собі цього не пробачив би. Та й думаю, що Ігор теж. Тому що хлопчику було 19 років. Він казав, що йому вже є 18. Насправді йому не було ще 18 років, коли він приєднався в перший день війни до нас. У 19 років у 2023 році він загинув. І там я зазнав поранення. Це 20 жовтня 2023 року. 21 годину турнікет був накладений. Щоб на точку евакуації вийти, треба кілометрів п’ять йти, де чотири з них — мінне поле. Нас залишилося двоє. Я та Олєжка – побратим. Ми ще відбили з ним контратаку.

Десь о 12-й годині ночі нам дали дозвіл виходити, попали під обстріл. Ну, я за цей час більше двох літрів крові втратив. Я пам’ятаю, що я дуже спати хотів. Ці вибухи, падаєш, встаєш, падаєш, встаєш. Я вже тоді так не витримав, сили вже покидали нас. Я кажу: “Олєг, ти йди, я пів годинки посплю, а потім тебе дожену”. Той до мене підходить і каже: “Вставай, я не можу, я сам не піду, чого ти лягаєш?”. Я кажу: “Ну, ти й тошнотворний, Олєжка”. Він мене підкупив, каже: “Я тобі бочку безалкогольного пива куплю”. Я кажу: “Добре, ловлю на слові”. Ну, вже як підійшли ближче до точки евакуації, я вже там впав.

“У тебе пульсу вже не було, тебе у морг відвезли”

– Далі вас відвезли в стабілізаційний пункт, у якому тоді ви були стані?

– Отямився, бачу (на грудях, — ред.) написано “немає”. Я кажу: “Що це написали «немає»?”. Кажуть: “У тебе пульсу вже не було. Вже тебе в морг відвезли, в сторону поставили на каталці, щоб в морг везти”. Потім каже: “Ти захрипів, щось застогнав”. Каже, сестричка прибігла, каже: “Він живий!”. Повезли назад, там ампутували руку, бо 21 годину турнікет, вже там не можна було врятувати нічого.

“Переріжемо горло або ти розмовляти не будеш”

– Окрім поранення у руку, ще були травми?

– Так, в мене ще були ноги в осколках. Ще осколок залетів в шию. Я дуже хрипів і дуже тихо розмовляв, бо зачепило голосову зв’язку. Операцію не робили, тому що сказали: “Ми не можемо робити, бо якщо будемо діставати, то зачепимо голосову зв’язку або артерію. Простими словами “переріжемо горло або ти розмовляти не будеш”. Ну, видно закапсулювалося. Голос з’явився десь через три-чотири місяці.

“Де те падло?”

– Як ви прийняли той факт, що у вас більше не має руки?

– Був випадок, у Дніпро я приїхав, там теж такий лежить, в нього немає руки. Так само ампутація, як в мене. Він взяв мій телефон, набрав дружину, та й каже: “Все, ти мене не шукай, пішла нафіг, я розлучаюся, ти мене більше не побачиш”. Я так думаю, може теж так зробити? Ну, кому потрібен такий? Тут, в нас відкриваються двері. Я таку фурію ще не бачив: залітає жінка, з такими триповерховими… “Де те падло?”. Вона до нього і каже: “Ти що, на війну втік, звідси хочеш від мене втекти? Я тобі дам!”. І такими матами і б’є його, а той лежить і не ворушиться. Я ж так закрив себе, думаю: “Тааак… Олена у мене така сама, ще гірше буде. Ні, дзвонити не буду. Будь-що буде”.

“М’язи атрофувалися до такого стану, що шкіра висіла”

– Чи зараз у вас є фантомні болі та як ви долаєте їх?

– Вони завжди зі мною. Я відчуваю цю руку, відчуваю пальці, відчуваю все і наче шкіру здирають, такий біль. Було таке, що я побачив, що у мене м’язи почали атрофуватися. Я брав резинки й потихеньку працював з культею, м’язами спини, грудьми, животом, щоб якось їх запустити, тому що вже вони атрофувалися до такого стану, що шкіра висіла. Це страшно було. Але я помітив, що коли йду у спортзал, то легше стає. І так захопився.

“До поранення тяжче ложки не підіймав”

– Ви здобули медалі за перші місця на різних змаганнях серед ветеранів і не лише в Україні, розкажіть про цей досвід. І чи займалися ви спортом до поранення?

– Ні, до поранення тяжче ложки не підіймав (сміється, — ред.). У 2024 році мене запросили на змагання Федерації стронгмену України, де Сергій Конюшок, Василь Вірастюк, Олександр Лашин проводять змагання серед ветеранів.

Я спробував, сподобалось і почав ще більше займатися. У 2025 році я “вибив” собі путівку у національну збірну України від Федерації стронгмену України. Поїхав у Мадрид, де взяв три перших і одне друге місце. Ставив ще рекорд — вісім адаптивних спортсменів з ампутаціями протягнули руками два автобуси разом із пасажирами. Сумарна вага — 36,5 тонн. Ми їх протягнули на 16 чи на 18 метрів.

“Я краще посадку штурманув ще раз, чим вийти на сцену”

– Також у 2025 році ви дебютували як актор у виставах “Театру ветеранів”. Зокрема у “Госпітальній рапсодії”, у якій ви грали людину, яка немає ноги. Як взагалі ви потрапили у “Театр ветеранів”?

– Дзвонить мені якийсь номер телефону. Чую чоловічий голос, каже: “Алло, Руслан?”, кажу: “Так”. Каже: “Це Юрій Вєткін. Ти ж працював в кіно?”, кажу, що так. “О, то ти щось розумієш. Я хочу створити театр для ветеранів. Ну як, спробуємо?”. Кажу: “Спробуємо, чого не спробувати, спробуємо”.

Тоді я ще не розумів, що контузії дають своє, що забуваєш певні моменти… У мене раз було таке, що я вийшов з дому в магазин. Я зайшов, купив, вийшов, а я не пам’ятаю, куди мені йти. Я стою, дивлюся, головою кручу і не пам’ятаю, не знаю, де я. Я телефоную до дружини, кажу: “Лєн, а куди мені йти?”. Каже: “Що ти приколюєшся, чи що?”. Кажу: “Я не пам’ятаю”. Вона вибігла з хати до мене, взяла за руку, завела. Я тоді це так запам’ятав. І коли розпочалися перші читки, мені сказали: “Давай ти зіграєш головного героя”. Кажу: “Він же без ноги, а я – без руки”. Ми посміялися: “Ну так що? Це ж театр – це абстрактне. Всі зрозуміють”. Я не міг і двох слів їх запам’ятати.

Я розумію, що це віддають ці контузії, ці вибухи, все це. І театр, це як теж добра реабілітація, вона допомогла мені. І пам’ять повернулася, хоч і не така. Хоча перший виступ наш – це “Госпітальна рапсодія”, ми коли виступили, все, закрилася ширма, я вийшов і ще один так стоїть – Олежка, і каже: “Ви знаєте, я краще посадку штурманув би ще раз, чим вийти на сцену”. Такий адреналін, як під час бою. В мене завжди був він запізнілий. Тобто бій пройде, і мене через хвилин 15-20 починало трусити.

Для мене найважче – це відрізати собі хліба. У мене немає навіть культі, щоб його притримати, щоб це відрізати. Ну, якось вже приловчився. Я ніколи не думав, що я повернуся у кіно, зовсім.

“На початку я теж вважав, що це кінець, а це виявився тільки початок”

– Чи є у вас подальші плани на життя?

– Я хочу допомагати таким як сам. Ампутація, поранення — це не кінець. У мене це початок. До поранення жив одним життям, після поранення, після ампутації я живу зовсім іншим.

Я полюбив спорт, полюбив театр. І хочу, щоб побратими, посестри, які зазнають такі травми, щоб не думали, що це кінець. Так, на початку я теж вважав, що це кінець, а це виявився тільки початок. Хочу сказати: слава Богу, що живі. А там далі, якщо ми будемо разом, то все зможемо і все подолаємо.

Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube, WhatsApp, TikTok.