НАЗАР КАЙДАШ: “ЧЕРНЕЦТВО – ЦЕ НЕ ОБМЕЖЕННЯ. ЦЕ – СВОБОДА У ХРИСТІ”

1 годину назад

106 8 хвилин читано

У лютому цього року храм на початку вулиці Гоголя отримав статус чоловічого Свято-Воскресенського Іоано-Богословського монастиря. Недалеко від храму є келії, де живуть ченці. Їх троє: настоятель отець Петро, ігумен монастиря; ієромонах Януарій та диякон Олександр.

А ще при монастирі є два послушники – зовсім молоді хлопці.

Послушник – це людина, яка готується до прийняття чернечого постригу. Вона живе за монастирським уставом та випробовує свою віру, але ще не складала обітниць і в будь-який момент може повернутися до мирського життя.

З одним із послушників – 16-річним ніжинцем Назаром Кайдашем – наша розмова.

Від автора зазначу: Назар – надзвичайно світлий і комунікабельний. Розмовляючи з хлопцем, забуваєш про його юний вік – настільки мудрим,виваженим і свідомим є кожне слово. І погляд – чистий, глибокий і відкритий.

Назар народився 2 вересня 2010 року.

“Мій духовний шлях, – розповідає хлопець, – розпочався одразу з народження, оскільки в моїй родині усі віруючі, і мене немовлям охрестили в Покровській церкві. Ще до 1 класу я вже служив у вівтарі, спочатку в Покровському храмі, потім в інших. Мені завжди подобалося церковне служіння, особлива духовна атмосфера, літургійна краса богослужіння й літургійних облачень, церковний спів. Я завжди цікавився Біблією, історією Церкви, її структурою, богослов’ям. Коли навчався ще в початковій школі й паралельно в Школі мистецтв, моїм улюбленим був урок духовного світогляду.

Саме він допоміг мені розширити знання в галузі церковних наук, богослов’я, біблеїстики. А потім почався карантин (ковід), повномасштабне вторгнення, і в 2023 році ми з родиною півроку прожили в Канаді. Знаєте, в Україні храми – це саме собою зрозуміле, а їх відсутність – неприродньо. Церковне життя в нашій країні було звичним, а в Канаді ми знайшли єдину православну церкву, до якої треба було добиратися 3,5 години.

Перебуваючи в такій чужій атмосфері, я почав усвідомлювати, наскільки важливо цінувати наші українські традиції й православну церкву України, оскільки Православна Церква в Україні з початку державотворення була невід’ємною частиною духовного, національного, культурного, полтичного й суспільного життя нашого народу і нашої держави.

Повернувшись в Україну в серпні 2023 року, я остаточно зрозумів, наскільки важливою є Церква для життя, і почав багато часу присвячувати дослідженню духовних наук і служінню у вівтарі, часто відвідував богослужіння, спілкувався з духовентвом.

Відбувалися різні події в моєму житті, приємні й ні, було багато життєвих випробувань, до того ж підлітковий вік і певні звичні для підлітка процеси, і головне – протягом цього періоду я завжди відчував присутність Бога в житті. Я усвідомив, наскільки важливо покладати надію на Господа, наскільки велика присутність Божа в моєму житті, і як би було важко, якби цього не було.

Кожна подія та випробування тільки укріплювали, а кожна радість спонукала до подяки Богові.

Я завжди дякував, молився і просив допомоги в усіх моїх починаннях. Були різні періоди, і в духовному житті також, часом важкі, але Господь ніколи мене не покидав, і я не втрачав уповання на нього, і віри.

–Як Ви відчували присутність Бога у житті?

-Очікуючи на якусь подію, я просив: “Господи, нехай вона станеться певним чином”. А воно так не сталося, все вийшло інакше. Я запитував: “Чому не так, як я хотів?”. І з часом зрозумів, що все відбулося набагато краще, ніж якби сталося так, як я того хотів. Бог завжди обирає для нас усіх найкращий шлях, просто ми, в силу людської природи, не можемо повністю осягнути Божественний задум.

Одне ми повинні знати: Бог краще за нас знає, як влаштувати наше життя.

–Назаре, Ви – послушник при монастирі й готуєтеся стати монахом. Це остаточне рішення?

-Я ще не можу готуватись до постригу, бо ще не знаю, коли він може відбутися. З дитинства я хотів бути священником, а не ченцем, ще дитиною в 6 років я всім про це казав. Але ж священники – не обов’язково монахи: є одружене духовенство, а є у целібаті – неодружені й не ченці.

Чернецтво – це дуже важкий шлях: людина дає три обітниці й повністю присвячує себе Богові, відмовляючись від мирського світу.

Певною мірою дізнавшись про певні події та процеси, які відбуваються в світі, переживши певні події, я зрозумів, що хочу повністю присвятити себе Богові, наскільки це можливо.

У червні 2025 року я вперше прийшов у цей храм, і познайомився з намісником отцем Петром. Він – монах. Отець Петро став моїм духівником, і, спілкуючись із ним, я упевнився, що насправді чернецтво – це не обмеження, це свобода у Христі.

Бо свобода – тільки в Богові. І, відмовившись від мирських проблем, які нас обмежують, від певних якостей, притаманних світському світу, я захотів присвятити себе Богові. Тоді й з’явився потяг до чернецтва, і я став послушником у монастирі.

Я нині ще живу не в монастирі, а з батьками, мені лише 16, і я навчаюся в 10 класі Ніжинського обласного педагогічного ліцею.

–Можливо, я скажу примітивно, але для ченців багато чого в цьому світі стане недосяжним. Та і людські почуття, емоції не зникнуть…

-Всі почуття й емоції в людині створив Господь, і вони присутні в кожному. Щодо одруження, то я ніколи не ставив його на меті. Так, в моїй родині хотіли б, щоб я став одруженим священником і мав дітей, але, певною мірою чернецтво – це теж шлюб. Приймаючи чернецтво, ми заручаємося з Христом і Його Церквою, повністю присвятивши своє життя Богові та людям. Тому так. У шлюбі немає нічого поганого, але він може відволікати від церковного служіння.

Кожна людина повинна обирати свій шлях, і мій – повністю присвятити себе Богові. Я не відчуваю самотності, бо я завжди з Богом.

–У вас є друзі в світському житті?

-Так, друзі й приятелі. Ніколи не прагнув обмежити себе в спілкуванні з людьми. Я комунікабельний, люблю людей, але мені легше знаходити спільну мову з викладачами, ніж з однокласниками, тому багато моїх знайомих – люди набагато старші за мене.

Я в хороших стосунках з людьми, які не пов’язані з Церквою. Звичайно, у нас різні захоплення й цінності, і не так багато тем для спілкування, але вони є. У друзях з мирського світу немає нічого поганого, і я дякую Богові, що вони присутні в моєму житті.

–Ви користуєтеся соцмережами? Граєте в комп’ютерні ігри, чи на телефоні?

-В ігри – ні, але багато часу проводжу в соціальних мережах, і хотів би це дещо обмежити. Я підписаний на багато сайтів та сторінок, щоб бути в курсі всього, багато спілкуюся телефоном через соцмережі, але від цього треба трохи відсторонитися.

Віртуальний світ не є перепоною до чернецтва, майже всі ченці ведуть соцмережі. Ми ж не втікаємо від світу: “чернецтво – це не вибір слабкої людини, яка вирішила втікти, ні, це вибір сильної, яка залишається в цьому світі, але повністю присвячує себе Богові” – цього мене навчив ігумен монастиря отець Петро.

–Ви будете щасливим, коли остаточно пов’яжете життя з Богом?

-Колись отець Януарій сказав: “Монах – це найщасливіша людина”. Я теж так вважаю.

–Які маєте захоплення?

-Гуманітарні науки. Дуже люблю історію. Закінчуючи 9 клас, мав у табелі 12 балів із всесвітньої історії та 12 з історії України. Вдома маю дуже багато книжок з історії. В наш час вона дуже актуальна.За любов до історії вдячний моїй мамі, викладачу української мови Ніжинського обласного ліцею. Вона привела мене до церкви, і вона дала певні життєві уроки, завдяки мамі, у мене є ті цінності, й виховання, яке я маю, і захоплення творчістю, мистецтвом, його розвитком, музикою. В дитинстві цікавився культурою Східної Азії і поглиблено досліджував японську мову, раніше гарно нею спілкувався. Зараз моє найбільше захоплення – це література, приємна для душі “Божественна комедія” Данте, це мій улюблений, люблю “Собор Парижської Богоматері” Гюго, – досить цікава неоднозначна історія, де переплітаються романтичні почуття й церковне служіння. Цей твір мене багато чому навчив. На прикладі головного героя цього твору я зрозумів, що не треба бути занадто консервативним ченцем і загубити себе критикою, не треба відвертатися від людей.

Скажу про батька – він дуже світла людина, цікавиться точними науками і у нас дуже близькі стосунки, я вдячний татові за виховання і дитинство, він навчив мене життєвим принципам.

Батьки живуть у коханні, в моїй родині ніколи не було сварок і алкоголю, для мене це неприйнятно і дивує, коли чую про таке горе. Також у мене є старший на півтора року брат, він мій найкращий друг, ми ніколи не сварилися, не мали заздрості чи бажання в чомусь змагатися. Мені (і, відповідно, йому) є на кого покластися. Брат більш схожий на батька, а я – на маму.

Ми різні й несхожі між собою вдачею та зовні, але братня любов у нас дуже сильна.

– Назаре, мені важко уявити, але чи траплялися у Вашому дитинстві хлопчачі казуси: побилися з однолітками, влипли в якусь історію, принесли двійку зі школи?

-Без цього неможливе дитинство. Навіть Святий Аврелій Августин , один з найвидатніших богословів християнської церкви, написав твір “Сповідь,” де детально описує свою молодість, де він був бешкетником і мав різні пригоди.

Двійки в мене теж були. Битися я не бився, це у нас вважалось неприйнятним, я і брат не шукали пригод. Але, звісно, конфлікти траплялися, бо соціум і людські стосунки неможливі без певних незгод. Але я завжди завдячую вихованням мамі, вона велику частину нашого з братом виховання присятила етиці, тому конфлікт ми ніколи не сприймали як засіб самовиразитись, щоб, принижуючи когось, возвисити себе.

–Назаре, у Ваших словах стільки мудрості… Чи просять друзі у Вас поради? Як у людини церковної, чи просто друга?

-Як до друга – так, звертаються, я намагаюся допомогти, дати можливість людині висловитися, розповісти про свій важкий день. Якщо я не знаю, що сказати, то так і відповім, але стараюся вислухати всіх.

А стосовно церковного служіння – рідко запитують. Не хочу сказати, що молодь відійшла від Церкви, бо це неправда. Багато ходять до храму і цікавляться релігією. Молодь розуміє, що сучасна європейська цивілізація фактично побудована на християнських принципах.

Я не можу відкрито давати поради, бо ще не маю богословської освіти, але можу поділитися своїми думками, не вчити, а поділитися своєю позицією. Тож наскільки можу, допоможу.

– Чи бувають у Вас погані думки? Як рятуєтеся у важкий день?

-Я дякую Богові за всі погані моменти, які були в моєму житті, бо вони загартовують людей, без них ми були б слабкі духовно. Звісно, ми хотіли б більше світла у житті, але без негативного досвіду не сформується особистість.

Важкі дні тільки укріплюють непохитність моєї віри.

Якби в нашому житті не було негативних моментів і подій, ми б не змогли оцінити важливість позитивних.

Але бувають дні, коли дуже боляче і тяжко, тоді я молюся. Я відчуваю, як Господь мене чує і стоїть поруч. І ці відчуття не опишеш словами.

–Розкажіть про вибір, який кожному дає Господь…

-Бог дав людині вибір, і людина обрала зло. Спочатку Єва спокусилася, а потім і Адам, і в цей світ, в людську природу ввійшов гріх. І вже їхні діти, Каїн і Авель, розуміли, що гріх – це погано, але через заздість і думки від лукавого Каїн убив брата. Авель не винний в тому, що його вбили. Так і кожна людина має вибір – жити з Богом, чи піти проти нього. Каїн вибрав гріх.

Зараз війна. У нерівній боротьбі, захищаючи своє, гинуть наші військові. Вони не обирали смерть! Вони, подібно до Авеля, йдуть шляхом Господнім. Але в житті є ті, хто уподібнився Каїну, вони обрали зло. Господь не хоче вбивств, він кличе нас, щоб жити по його заповідях, але не всіобирають цей шлях. Та людина, яка загинула, захищаючи свої країну, своїх рідних, буде виправдана перед Богом, і отримає Рай. Вбивць же судитиме Господь.

Смерть – це дуже боляче і страшно, але це – не кінець, це початок життя безкінечного.

Фізичне тіло тлінне, але завжди варто пам’ятати, що ми не розлучаємося на безкінечно.

– Назаре, є щось, з чим би Ви хотіли звернутися до ніжинців?

-Насамперед я б хотів звернутися до себе: подумати, що варто змінити у своєму житті. Є такий вислів: “Зміни себе, і навколо тебе зміниться світ”. Я хочу нести в світ любов. Так багато, скільки зможу! Звісно, в силу своєї природи, я теж можу робити не завжди богоприємні речі, але Господь бачить, що я хочу нести добро, і всі ми знаємо, що немає людини, яка б не мала гріха.

Нам усім потрібно більше уповати на Бога. Ми – люди, і в силу обмеженої людської природи не можемо повністю осягнути присутність Бога в житті і зрозуміти його божественний задум. Можемо тільки наблизитися до нього, і це вже добре.

А побажати я б хотів не відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Трапляється, що ми відтягуємо якісь моменти настільки, наскільки можемо. А коли нарешті наважимося зробити, то вже стає не на часі… Уже й не треба. Ми настільки потонули в цій світській бурі, що хапаємо справу за справою, треба то те, то інше, і забуваємо про щось важливе. Кажемо собі: “Сьогодні ні, піду завтра”, – а завтра прилетіла ракета. І все.

Ми живемо в час війни. Будь що може бути знищене за секунди. Людське життя може обірватися в момент.

Тому живіть тут і зараз.

І ще важливе побажання: душевного спокою всім нам!