Майже у 9,5 раза більше, ніж до початку повномасштабного вторгнення: скільки на Чернігівщині проживає ВПО

Близько 70 тисяч внутрішньо переміщених осіб проживають на Чернігівщині станом на грудень 2025 року. Це майже у 9,5 раза більше, ніж до початку повномасштабного вторгнення. Про це Суспільному повідомив радник начальника ОВА Андрій Подорван. За його словами, станом на 1 лютого 2022 року їхня кількість становила близько 7,5 тисяч. Це були, зокрема, переселенці з Донеччини та Луганщини.

“29 тисяч – це ті, хто переїхали до Чернівської області з інших регіонів України. Решта – це ті, хто переміщується, переїжджає з громади в громаду, з прикордоння до Чернігова і так далі. Найбільша кількість людей переїхали до Чернігова, майже 13 тисяч. Серед громад – Куликівська, Новгород-Сіверська і місто Прилуки”.

У січні та вересні 2025 року найбільше людей евакуювалось з Семенівської та Новгород-Сіверської громад.

“Інтенсивні обстріли в січні 2025 року Семенівки й Новгород-Сіверського. І тоді дуже багато людей виїхали з сім’ями. З початку вересня ворог почав прицільно бити «Геранями» по Новгород-Сіверському. По центру, по лікарні були прольоти, по школах місцевих”.

Проте, за словами Андрія Подорвана, відслідкувати всіх, хто переїжджає, неможливо.

“Ми бачимо людей, які виїжджають з прикордоння і переїжджають на інші місця проживання, стоять на обліку для отримання допомоги або для отримання соціальних послуг, або потребують житла. Наприклад, у модульних містечках, модульних будинках. Якщо людина просто виїжджає, сама винаймає житло, не потребує жодної допомоги, то, звісно, інформації про таку людину в нас просто не буде”.

Переїхала з Семенівки до Чернігова разом із сином та донькою

Кристина Кушнерьова — переселенка з прикордонної Семенівки, міста яке розташоване за 12 кілометрів від російського кордону. До модульного містечка у Чернігові вона переїхала разом сином Еміном та донькою Аміною, їм по п’ять років.

“На початку повномасштабної війни ми були в окупації два місяці. Після окупації, як вже війська нас звільнили, було більш-менш. Нас начебто не чіпали, але дуже страждали села. А останніх пів року взагалі жах. Зараз майже щодня FPV-дрони, артилерія. Люди сидять по укриттях або по підвалах, не виходячи. Прилітає і по селах, і по будинках, і просто по вулиці. Адмінбудівель цілих не залишилося. Розбито майже все. І лікарня, і поліцейський відділок, і відділення банку, і школа”, — говорить Кристина Кушнерьова.

За словами жінки: перше, що спонукало її до переїзду, це відсутність повноцінного навчання для дітей.

“Якщо школярі ще на дистанційному навчанні, то діти до дитячого садочка не ходять, ви розумієте, і не розвиваються. Якщо дитині три роки, можна й дома якось так, в якісь ігри пограти, наприклад, інтелектуальні. Але ж уже п’ять років моїм дітям, і, може, через рік до школи. Їм треба соціалізація в нашому суспільстві”.

Наприкінці листопада 2025 року від обстрілів був пошкоджений і її будинок.

“Я прокидаюся о десятій вечора, тому що чую над головою свист. Я розумію, що, мабуть, це гради. Я навіть не встигла нічого зробити. Все, що змогла, я поклала дітей на підлогу і накрила ковдрою.Тому що, думаю, якщо полетить скло, щоб діти не постраждали. Перше полетіло дзеркало із шафи та розбилося. Потім люстра в метрі від нас упала. Мені трохи порізало ноги. Я ж розумію, зараз хвилин десять і буде друга хвиля. Все, що встигли, це вкутати в ковдри дітей і сховатися до підвалу”.

Кристина каже: вранці ухвалила рішення — терміново переїжджати.

“Діти тут заспокоїлися. Якщо вночі там вони прокидалися від якогось шуму звичайного, бо вже думають, що щось летить, тут хоча б заспокоїлися. Ну, і запропонували тут психолога, щоб попрацював із дітьми. Оформлюється садочок, підготовлюють документи, зробила собі статус ВПО. Поки що тут, у модульному будиночку. А там, звісно, планую знайти роботу, покращити якось рівень життя. Бо тут добре, але ж, розумієте, дітям треба своя кімната”.

“Хочемо жити в Україні”

Леся Ігнатенко родом із Чернігівщини, де навчалась і прожила більшу частину свого життя. Ділиться, чому її сім’я наважилась на переїзд.

“У серпні 2023 року був приліт у драмтеатр. Ми дуже близько до нього жили. Слава Богу, що для нас це закінчилося лише однією вибитою шибкою. Потім у готель ракетний приліт був у Чернігові. Ну і воно отак, бачите, і ракетні прильоти, і постійні атаки «шахедів», тому тяжко було. У 2024 році чоловік вирішив піти служити й вийшло так, що я залишилася сама з двома дітьми в Чернігові. Малому на той момент було десять років, доньці було чотири роки”.

Леся розповідає, чому вони обрали саме Івано-Франківськ.

“Для мене було важливо, щоб це було подалі від кордону із Росією, Білоруссю. Щоб це була вже Правобережна Україна. Ну, і також не останню роль відігравала україномовність міста. Я розумію, що регіон, до якого ми переїхали, це відносно безпечний регіон. Абсолютної безпеки зараз немає, оскільки війна, однак якщо порівнювати те, що було в Чернігові й те, що відбувається тут, то, за відчуттями, це значно-значно спокійніше. Тому що твоє життя не настільки сильно прив’язано до цих тривог і обстрілів, як це було в Чернігові”.

Каже: дітям було складно залишити друзів у Чернігові.

“Син не дуже хотів переїздити. І в нього адаптація проходила дещо довше, ніж у доньки. Але все ж таки я так бачу по дітях, що їм подобається в цьому місці. Декому, я розумію, може бути спокійніше, якщо ти на своїй батьківщині маленькій, у своїй рідній домівці. Тобто це все індивідуально залежить від людини. Але, я вважаю, що, якщо вже є така думка, що можливо переїхати, то варто над цим працювати”.

Наразі Лесиному сину Теодору одинадцять — він ходить до місцевого ліцею, а донці Мії — п’ять, вона відвідує садочок. За словами жінки, статус ВПО вони не оформлювали, а одразу придбали в Івано-Франківську житло.

“Ми хочемо жити саме в Україні. Тим паче чоловік служить, то не часто, але все-таки час від часу ми з ним бачимося. Виїзд за кордон ми взагалі не розглядаємо. Я люблю Івано-Франківськ”, — каже Леся Ігнатенко.

Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube, WhatsApp, TikTok.