Кому потрібна наша історія: стаття М. Куриленка про Густинський монастир

Сьогодні, коли Україна знову переживає непрості часи, пам’ять про власну історію стає особливо цінною. Густинський Свято-Троїцький монастир – символ духовної стійкості й культурної спадщини нашого народу, який протягом століть вистояв попри руйнування та заборони.

Матеріал підготували журналісти MYNIZHYN завдяки співпраці та на основі архівних матеріалів Українського музею в Австралії, де зберігається лист Миколи Івановича Куриленка з проханням не лише надрукувати історію Густинського монастиря без радянської цензури, а й ознайомити українців Австралії з історією цієї святині.

9 листопада 1990 року Куриленко Микола Іванович написав листа до далекої Австралії з короткою історією Густинського монастиря. У цьому листі він наголошував, що Густиня – це справжнє архітектурне диво України, віддзеркалення історії багатостраждальної Батьківщини, її славетний літопис. Без Густинського монастиря, на його думку, неможливо уявити історію України. Найголовніше ж те, що він вважав Густиню центром духовної історії та архітектурної культури нашої держави.

Фото: Лист Миколи Куриленка до Австралії. Авторка: Тамара Іонова

Автор листа прагнув, аби навіть у далекій Австралії нащадки українців мали змогу дізнатися про ще одну трагічну сторінку своєї матері-України. Цікаво, що сам Микола Іванович за фахом був будівельником, проте душею й серцем належав історії. Йому було важливо, щоб у світі пам’ятали про минуле нашого народу, щоб його не спотворювали й не забували.

У той час його найбільше турбувало одне: цензура. Він боявся, що його статті можуть «порізати» чи змінити, а цього він аж ніяк не хотів. Єдине його прагнення полягало в тому, щоб історія подавалася чесно – на основі архівних матеріалів і правдивих свідчень. Наприклад, замітка про Густинський монастир вийшла друком зовсім під іншим заголовком, ніж він планував. І тоді Миколу Івановича не полишало болюче запитання: «Кому потрібна наша історія?»… Запитання Куриленка перегукується з долею самої Густині. Тому сьогодні важливо пригадати історію монастиря, який упродовж століть був хранителем пам’яті й віри.

Густинський монастир був заснований ігуменом Афанасієм та ієромонахом Іосифом у травні 1600 року у верхній течії річки Удай. Зводити його допомагали жителі навколишніх сіл і міста Прилуки. За часів ігумена Ісаї було споруджено монастирські стіни та другу церкву. У 1620 році обитель відвідав єрусалимський патріарх Феофан, який надав їй патріарше благословення. Цікаво, що літописець монастиря зафіксував: через два роки після цієї події стався землетрус, що зовсім не характерно для нашої місцевості: «… тоді і земля трусилася на день Іллі».

Фото: Густинський монастир. Літографія кінця XIX століття. Джерело: Вікіпедія

Завдяки підтримці прилуцького козака Желізняка, який прибув із Січі та передав кошти, було зведено церкву Успіння Богородиці й укріплено монастир міцними мурами. 15 серпня 1622 року на честь храму відбувся великий ярмарок. Проте доля обителі була непростою: у 1636 році вона постраждала від пожежі, а вже через два роки була зруйнована шляхтою. Відродження монастиря почалося у 1640 році за підтримки московського царя Михайла Федоровича, молдавського господаря Василя Лупула та київського митрополита Петра Могили.
У 1671 році знову сталася пожежа, яка знищила майже всі монастирські будівлі та храми. Але й цього разу святиню відбудували. На її місці постала велична соборна п’ятикупольна Троїцька церква, а навколо – кам’яна подвійна огорожа з церквами на воротах. З південного боку монастир був захищений річкою Удай, а з інших сторін – широким і глибоким ровом, який у разі небезпеки наповнювався водою.

Наприкінці XVIII століття Густинський монастир вважався одним із найбагатших в Україні та в народі звався «другою лаврою». Йому належали навколишні урочища та села Маціївка, Боршна, Красляки, Варва, Піддубівка й інші. Монастир забезпечував Київську духовну академію борошном, маслом, сиром.Реклама:

Мирне життя обителі було перерване указом Катерини ІІ від 10 квітня 1786 року. У 1793 році монастир закрили: частину майна передали до Міністерства державного майна, а ризницю, церковний посуд, архів-бібліотеку та два дзвони вивезли до Чернігова. А монастир перетворили на Приходсько-Троїцьку церква.

Лише 15 травня 1844 року за сприяння архієпископа Гедеона Густинський монастир було знову відкрито. Тоді ж розпочалася боротьба за повернення його цінностей. У вересні 1886 року частину святинь дійсно вдалося повернути, але їх було лише 11: кілька книг, хрести та Євангеліє.

Фото: Густинський Свято-Троїцький монастир. Джерело: Вікіпедія

У подальші роки монастир став одним із духовних центрів Лівобережної України. Тут зберігалася відома «Густинська хроніка», важливе джерело з історії України XVII століття.
На початку XX століття Густинський монастир залишався духовним і культурним осередком Прилуччини. Тут діяли бібліотека, зберігалися стародавні рукописи, ікони та святині, продовжувалося чернече життя. Проте трагічні події революцій і встановлення радянської влади поставили монастир під загрозу.

У 1920-х роках більшовицька влада закрила обитель, а її територію передали під сільськогосподарські потреби. Значна частина майна була розграбована або знищена, унікальні ікони та рукописи втрачено. Чернечу братію розігнали, частину ченців заарештували. Святі храми занепадали, а деякі будівлі використовувалися не за призначенням.

Під час Другої світової війни богослужіння вдалося відновити лише на короткий час, а вже у післявоєнні роки вони були припинені радянською владою. Велична Троїцька церква стояла напівзруйнованою, але завдяки місцевим жителям, які таємно берегли пам’ять про святиню, вона збереглася.

У 90-х роках активна робота зі збереження монастиря набула нового поштовху, і в цьому процесі важливу роль відіграли небайдужі люди, серед яких був Микола Іванович. Його заклик «Настав час не словами, а ділом допомогти збереженню цієї історичної пам’ятки» підтримав однодумців, і завдяки спільним зусиллям Густиня отримала друге життя як духовний та культурний осередок.

У 1993 році Густинську обитель було повернуто Чернігівській єпархії. Сьогодні Густинський Свято-Троїцький монастир продовжує функціонувати, сюди приїздять паломники з усієї України. Попри те, що його сучасна церковна належність іноді стає предметом дискусій, головним залишається інше – ця святиня є частиною нашої історії та культурної спадщини, яка потребує збереження й шанування. А час покаже, як розвиватиметься її доля в майбутньому.

І сьогодні, коли українці знову боронять свою державність, постає запитання Миколи Куриленка: «Кому потрібна наша історія?» – і відповідь очевидна. Вона потрібна нам самим, бо без неї неможливо зберегти національну ідентичність і відстояти право на вільне майбутнє. Густинський монастир нагадує, що навіть у найтемніші часи українська культура і духовність мають силу відроджуватися й надихати покоління.

Як повідомляв MYNIZHYN, вулиці Ніжина зберігають пам’ять не лише у фасадах будинків, а й у самій цеглі, з якої вони збудовані. Колись місто славилося своїм цегельним промислом – майстернями, що виготовляли матеріал для шкіл, церков, громадських споруд і приватних будинків. Сьогодні дослідники відділу Музей історії м. Ніжина Ніжинського краєзнавчого музею продовжують вивчати унікальні зразки цегли, клейма на них, технології виробництва та місця розташування цегелень.