«Думав, що виплюнув зуб, а то був уламок гранати»: полювання ФСБ, поранення та двічі втрачена Луганщина. Історія воєнкора АрміяInform

…2014 рік. Луганськ. Молоде подружжя Марченків лише рік як побралися. Придбали квартиру, планують ремонт. Молоді амбітні журналісти будують довгострокові плани на майбутнє. Але російська повзуча окупація, котру вони спостерігали не один рік до цього, приходить в Луганськ вже фізично: з обстрілами та триколорами на вулицях міста. Марченки покидають обласний центр, але не покидають журналістику…

…2022 рік. Молоде подружжя Марченків працює в Сіверськодонецьку, на рідній Луганщині. Обожнюють кота Теда — на хвилиночку, корінного сіверодончанина. Саша — продюсер філії «Суспільне.Донбас». Разом із колегами робить якісну журналістику. Але з початком широкомасштабного бере в руки рюкзак з документами, переноску з Тедом і вдруге з дружиною покидає рідну Луганщину.

А далі — мобілізація до ЗСУ, навчання з напрямку військової розвідки, командування розвідувальним взводом мотопіхотного батальйону 30 окремої механізованої бригади, поранення під Соледаром, — і повернення до журналістики, але вже військової.

Це невелике інтерв’ю зі старшим лейтенантом Олександром Марченком — лише маленький пазл портрета мого колеги: журналіста і військовослужбовця, який в ці дні виконує свій конституційний обов’язок на Донеччині. Але зізнається, що мріє зробити нудний матеріал про… посівну та збір урожаю. Як колись…

«Мене формувала, в тому числі брехня, в яку я не вірив»

— Олександре, що формувало твій ментальний хребет в юному віці? І чому так сталося, що чимало твоїх однолітків стали до лав так званої «армії ЛНР», а ти залишався україномовним луганчанином?

— Я тривалий час був російськомовним: навчався в російськомовній школі та університеті, хоча на той час вже були вимоги до навчання державною мовою.

Так, певний час я був під впливом російської пропаганди і їхніх наративів, наприклад, про Голодомор, розпад СРСР тощо. Всі ці думки тоді циркулювали в моєму середовищі і я не мав альтернативи. Але потім в мене почали виникати певні питання, зокрема щодо того ж Голодомору я почав дивитися і читати більше.

У нас була дуже класна викладачка української мови в університеті — дослідниця Голодомору на Луганщині, вона свого часу створювала фільм про Голодомор. Це перше.

Потім я почав питати своїх родичів, наприклад, бабусю. І вона розповідала такі речі, які в мене не вкладалися в голові та дуже сильно резонували з тим, що відбувалося навкруги. Так само мені стала цікавою історія тієї ж УПА і чому їх, зрештою, так демонізували.

Вплив, напевне, мало також і те, що я народився і жив у Луганську, а мої родичі — в області, в україномовних селах. І я там дуже багато проводив часу. І це теж викликало питання: чому так? Чому коли від’їжджаєш 10 кілометрів від Луганська — лунає українська мова, а приїжджаєш Луганська — і одна російська?

Так у мене це все формувалося: спочатку виникали запитання, а я намагався шукати на них відповіді.

— Як все починалося в Луганську у 2014 році?

— Російська агресія почалася не у 2014 році. У 2008-2009 роках, коли я лише прийшов у журналістику, вже відчувалися певні моменти. Наприклад, почали проводити акцію «георгіївська стрічка», постійно якісь гості з москви приїздили, «донскіє казакі»… Довелося тоді ще й шукати відповіді на запитання, що ж таке та георгіївська стрічка.

Восени 2013 року Луганськ також приєднувався до Революції Гідності, був свій Євромайдан. Але дуже багато було й антимайданівців — так зване місцеве «кізячество», якісь «дружини»… Також в Луганську дуже багато було побудовано на адміністративному ресурсі — це великі підприємства, які контролювалися «партією регіонів», наприклад. Їхніх працівників постійно «накачували» антиукраїнськими наративами. І залучали до різних акцій та протестів.

Тоді я не розумів масштабів. Спочатку думали, що то місцеві представники влади, так звані «еліти», намагаються втримати контроль над регіоном. Хоча контроль вже взяла росія — але тоді це ще не було зрозуміло.

В інформаційному полі тривалий час Луганщина жила якраз в інформаційному полі росії, не України. Ти вмикаєш телевізор, і всі перші канали — російські. А, наприклад, у 2014 році влітку, здається, було рішення відключити мовлення абсолютно всіх російських каналів. І коли росіяни захопили обласну телерадіокомпанію, на якій я працював, то перше, що вони зробили, — ввімкнули всі російські канали та вимкнули українські.

Тому, відповідаючи на питання, а що ж мене формувало, — в тому числі брехня, в яку я не вірив і намагався розібратися, що відбувається.

2014 рік: «Взяли з собою документи й трішки одягу»

— Пам’ятаєш, коли ти вперше на вулицях рідного міста побачив триколор?

— Коли були перші зібрання антимайдану — багато хто вже приходив з прапорами росії. А коли над ОДА підняли прапор російський, то в цьому якраз брали участь росіяни, які приїхали чи то з бєлгородської, чи то з ростовської областей.

— Ти двічі покидав рідну Луганщину: власне Луганськ і Сіверськодонецьк. Що було для тебе найскладнішим у цих двох випадках?

— З Луганська ми поїхали наприкінці липня 2014 року. 4 липня на бусику приїхали озброєні люди та вигнали нас із роботи. Оточили будівлю, пройшлися по кабінетах, всім сказали вийти до прохідної, і — до побачення.

Потім ми ще якийсь час залишалися в Луганську, намагалися працювати, бо у нас залишався сайт і ми його наповнювали. І саме наш сайт в липні 2014 року був чи не єдиним джерелом інформації, і ми працювали до останнього: поки була можливість і поки дозволяла безпекова ситуація.

На той момент місто вже досить часто обстрілювалося зсередини, ставало досить небезпечно, активно тривали бої за Луганський аеропорт, чимало прилітало.

Останньою краплею став день, коли пролунали два вибухи та вікна полетіли на балконі. Тоді й вирішили з дружиною їхати з міста. Було складно із залізницею, ми їхали спочатку до Бердянська, потім до родичів… Чи було важко? Вперше — все важко. Не знаєш, що взяти з собою, лише ремонт у квартирі затіяли… Зрештою, взяли з собою документи та трішки одягу.

А на початку 2015 року мені написала керівниця, що планується відновлення мовлення в Сіверськодонецьку. Це був той час, коли підписали перші Мінські угоди та було більш-менш якесь затишшя, ще не існувало пунктів пропуску, лише блокпости й ми вирішили заїхати в Луганськ, забрати деякі речі.

Коли їхали в Сіверськодонецьк, то їхали, по суті, в нікуди. Так, нам сказали, що планується відновлення мовлення, але поки лише на паперах. Навіть приміщення не було. Я їхав у місто, в якому був один раз у своєму житті у відрядженні. Житла немає. Ми просто приїхали. Першу ніч ми жили в дитячому таборі за містом, наступного дня вже шукали квартиру.

Для роботи нам дали кімнату пресцентру в обласній адміністрації, ми якийсь період просто приходили туди зі своїми ноутбуками, сідали та працювали на колінах. Все робили повністю з нуля.

Згодом таки отримали приміщення. Це була будівля інституту хімічної промисловості, яка до цього сім років не використовувалась. За одним винятком: під час окупації Сіверськодонецька там базувалася банда «прізрак». Хоча по відчуттях те приміщення наче не використовувалося не сім років, а 27: старі стіни, відсутня каналізація…

2024 рік: на блокпосту ФСБшники питали «де Марченко?»

— Тобто, вдруге покидати Луганщину, вже у 2022-му, було легше?

— Було розуміння, що робити, як робити, що брати, що не брати. Так, не було розуміння куди їхати, — але це вже не вперше.

Ми виїжджали в перші дні. До вторгнення готувалися: і я, і родина, і компанія. Ми збиралися на початку 2022 року і пояснювали колективу ситуацію. Я точно пам’ятаю, що на нараді на початку січня я всім казав: якщо росіяни реально підуть дуже великими силами, то швидкість, з якою вони дійдуть до Сіверськодонецька, може бути настільки висока, що у нас може не бути часу зібратися і виїхати. Чимало колег казали, що не будуть виїжджати. Я попереджав: якщо припече — виїдуть всі. В принципі, майже так і сталося.

23 лютого ми видали людям трудові книжки. Пам’ятаю, як о 5-й ранку 24 лютого мені подзвонила Іра Цибух. Того дня, 24 лютого, в Сіверськодонецьку вона мала презентувати свій фільм.

І тут дзвінок. Ще темно. Іра запитала, чи збираюся я кудись. Я запитав, чого б мені кудись збиратися о 5 ранку. Вона відповіла, що летять ракети й почалося вторгнення.

Згодом ми виїхали з друзями. Це був довгий шлях: Дніпро, Умань, якесь село біля Хмельницького… У руках я мав найважливіше: в одній — рюкзак із документами, в іншій — переноска з котом Тедом.

— Розкажи детальніше про випадок на блокпосту, коли ФСБшники питали, «де Марченко?»…

— Деякі наші колеги покидали Луганщину через деякий час після початку широкомасштабного вторгнення — вже з окупації. Маршрут пролягав через територію рф у країни Європи. Один із колег так і виїжджав. Перед початком дороги він почистив телефони. Та на кордоні перевіряли ФСБшники: розпитували, перевіряли телефони в тому числі вони, начебто, мають програму, яка все відновлює в телефоні. І під час цієї перевірки вони запитували за мене і за мою колегу. Чому така прискіплива увага? Тому що, можу припустити, ми були, по суті, керівниками філії.

Розвідники, як і журналісти, працюють з інформацією, але є нюанси…

— Розкажи, коли ти опинився в лавах Сил оборони?

— Я військовозобов’язаний. Закінчував військову кафедру під час навчання в Луганську. Коли із Сіверськодонецька виїхали на Львівщину, то пішов ставати на облік. Пройшов ВЛК, отримав бойову повістку, але сказали, що на мою авіаційну спеціальність запиту немає. І так тривало протягом усього 2022 року: я у військкомат ходив як на роботу, з багатьма там вже перезнайомився. А мені просто перевиписували повістку.

Так тривало до початку 2023 року. Я перепройшов ВЛК і за декілька днів мені сказали готувати речі, бо запит є. Але на іншу ВОС. Як потім з’ясувалося — військова розвідка. Трошки мене це здивувало: де я, а де розвідка. Але ну що: їдемо так їдемо. Далі було навчання у Військовій академії м. Одеса, фактично на березі моря, курорт… І потім я очолив після цього взвод.

Чому я так вчинив — став до лав Сил оборони? Як казав мій земляк у нещодавньому інтерв’ю: «Треба — так треба».

Навіть не те що треба… Це мій обов’язок і мої переконання, тобто я ж міг залишитися в Луганську, плюнути на все і сказати: «Ну і ладно, головне — вижити, тому пристосуюся до цього і все».

Але в мене є переконання, що я хочу жити в Україні — незалежній, вільній, яка інколи робить дивні вибори періодично (сміється — ред.). Але ці вибори має робити Україна, а не хтось замість неї.

— Ти із цивільної журналістики потрапив у розвідувальний підрозділ. Що, на твою думку, полегшувало цю адаптацію?

— Під час навчання в Академії я спілкувався з викладачем, і він розпитував, чим я досі в житті займався. Я відповів, що був у журналістиці — а потрапив у військову розвідку, і висловив здивування, як таке взагалі могло трапитися. На що викладач мені відповів: «У журналістиці з чим працюють? З інформацією. Розвідники теж працюють з інформацією. Хоча є нюанси».

Але я не перший і не останній, хто опинився в такій ситуації. І нічого: навчаються, рухаються вперед. Головне — мати бажання, хотіти освоїти щось нове, прагнути бути ефективним. Бо якщо ти не будеш ефективним, ти не будеш потрібним. Я ж хотів бути максимально корисним: ходив на всі заняття. У нас були дуже класні викладачі з розвідки. А ще разом з нами були сержанти з бригад ДШВ. Вони виконували обов’язки командирів розвідвзводів і потрапили на курси, аби потім отримати офіцерське звання. Це хлопці з 25, 95, 81, 79 бригад. З величезним бойовим досвідом. Вони дуже багато чому навчили. Тому можу сказати, що нам пощастило.

В останній день свого навчання, коли ми склали іспит, я дізнався, в який підрозділ я потраплю — це була 30-та окрема механізована бригада. На той час вона стояла на Бахмутському напрямку.

Я заїхав до свого підрозділу, який мав очолити — він там вже виконував завдання значний час. Розпитували мене хто я і звідки, який мій бойовий досвід. Я ж їм чесно відповів, що бойового досвіду не маю, і що буду орієнтуватися на них. Бо зацікавлений в тому, щоб ми нормально виконували завдання, без втрат або з мінімальними втратами. І для цього мені потрібен якраз їхній досвід.

Такий підхід більш-менш спрацював: вони мені реально допомагали, чимало розповідали, не було якихось відмов від виконання завдань чи якихось масштабних скандалів.

«Виплюнув не зуб, а ворожий уламок гранати»

— 20 жовтня 2023 року на Бахмутському напрямку ти був поранений. Розкажи, будь ласка, за яких обставин?

— То був штурм наших позицій росіянами. Ми знали й очікували, що він буде. Напередодні вночі пілоти проводили розвідку переднього краю і побачили, що прибула якась група росіян. Ми придивилися і побачили, що вони знімають свої мінні загородження — аби там змогла пройти техніка.

Нас одразу ж посилили — тобто ми, в принципі, були готові. 20 жовтня росіяни намагалися спочатку одну позицію захопити, потім заходили з іншого боку. Ми ж пішли на допомогу одній з наших рот — їхні позиції ворог дуже сильно «потріпав».

Ми заходили на ті позиції не на техніці, а двома групами пішки. Без втрат. Пам’ятаю, що ми йшли, я дивився туди, куди ми йдемо — а там все вибухало, горіло, стрілкотня, трасери, постійні прильоти. І я собі подумав: «Господи, це останнє місце на землі, куди треба йти, але ми туди йдемо». Сказати, що не хотілося, це ні про що не сказати. Але ми знали, що там багато поранених, усвідомлювали ризик захоплення цієї позиції ворогом, і розуміли, що треба йти на допомогу. Дійшовши, побачили, що майже всі на тій позиції були пораненими, дехто був важким, з ампутаціями кінцівок, на жаль, загинув…

Ту позицію росіяни намагалися зрівняти із землею — в хід йшло все одне за одним: міномет, артилерія, АГС, і так по черзі. Потім «Град», потім танк. Через деякий час позиція просто перетворилася в кашу. Врятувало те, що там був один бліндаж під асфальтом, і його не пошкодили ворожі обстріли. Хоча він був дуже маленьким і поміститися там могли не всі…

Згодом почав працювати нічний дрон зі скидами та саме він нам приніс найбільше втрат. Так, наші дрони теж контролювали ситуацію, нас прикривали наші АГСники — вони нам, до речі, теж врятували життя, бо росіяни до нас дуже близько підійшли в один момент.

В один момент відбулася евакуація поранених — примчала наша медична М113. Вона витримала кілька влучань, але змогла виїхати. На жаль, тоді не змогли вивезти одного бійця, в якого були поламані ноги. І ми вирішили перетягти його ближче до виходу з позиції під накриття. І в цей момент я почув над нами дрон. Намагався по рації спитати — наш чи ні, але майже одразу пролунав вибух.

Зліва відчув потужний удар в обличчя. Я відчув щось у роті — наче тверде і зайве. Подумав, що то зуб вилетів. Ну, виплюнув. Повернувся до бліндажа і дуже захотілося пити. Почав пити, і зрозумів, що та вода в мене десь збоку наче витікає. Кажу до нашого медика: «Док, ану підсвіти, що там у мене». На що він відповів: «Командире, наскрізне: щока пробита». І тут я зрозумів, що кілька хвилин тому я не зуб виплюнув, а уламок.

«Якщо ми не зробимо свою роботу, то її зробить за нас ворог»

— З січня 2024 року ти — кореспондент Інформаційного агентства. Якою, на твою думку, є роль військової журналістики в контексті війни з рф і фізичної, і інформаційної?

— Якщо коротко: ми бачимо, що зараз відбувається з ТЦК, мобілізаційними процесами тощо. І висновок тут один: якщо ти не створиш відповідне інформаційне поле, то його створить ворог. А що може створити ворожа пропаганда — ми всі прекрасно знаємо.

Тому ми маємо робити все, від нас залежне, щоби саме нам панувати в інформаційному полі, а не росіянам. Щоб сприймали тебе, слухали тебе. Важливо комунікувати з приводу всіх проблем. Це важка, але вкрай необхідна робота. І якщо її не зробимо ми — то її зроблять за нас. Бо в інформаційній війні росіяни пустили свої щупальця дуже-дуже глибоко. Тільки з’являється якась шпарина, де вони можуть плодити свої наративи — вони туди пролазять. І це не лише проблема України — чимало країн світу потерпають від таких впливів рф.

— Що для тебе буде справедливим завершенням російсько-української війни?

— Справедлива помста — це коли всі українці відчують, що вони українці. Бо саме цього росіяни й бояться: щоб українці відчували себе українцями.

А ще я хочу, щоб всі росіяни були покарані. Не обов’язково в один момент — а поступово.

Дуже хотілося б повернутися до наших міжнародно визнаних кордонів. Але не ціною життя величезної кількості людей.

— Ти хочеш повернутись в Луганськ?

— Жити? Навряд чи. Чому? Бо я просто знаю, що і як там відбувається. Там сильно змінилося населення, туди багато поприїжджало росіян. Якщо деокупуємо територію, що робити з ними? Можливо, вони втечуть. А може й ні. Я не хочу з ними жити поруч. А от приїхати й пройтися вулицями рідного міста — можна. Працювати деякий час — також.

— Про що ти мрієш понад усе?

— Я мрію про те, щоби перестали гинути наші люди. Я дуже хочу повернутися до того життя, яке було. Хоча розумію, що це нереально. Цивільна журналістика буде дещо іншою… Але я хочу повернутися до своєї цивільної роботи, справді — мені вона подобається. І хочу знову готувати матеріали про ті теми, які дуже дратували в час умовного інформаційного затишшя. Наприклад, про посівну. Зараз я би залюбки повернувся до цих «нудних» тем: скільки гектарів засіяли, скільки центнерів врожаю зібрали… І щоб не було новин про знищення наших міст і смерті наших людей.

P.S.: 15 листопада 2024 року спецкореспондента Інформаційного агентства Олександра Марченка відзначено орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

Фото Олени Худякової і з особистого архіву Олександра Марченка

Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
2025-02-16 06:55:00