Анатолій Шкуліпа: 75 років життя й творчості

2 вересня відзначає свій 75-й день народження член Національної спілки письменників України, лауреат Чернігівської обласної літературно-мистецької премії імені Михайла Коцюбинського, лауреат міжнародної премії імені Івана Кошелівця, письменник і поет з Ніжина – Анатолій Григорович Шкуліпа.

Про це повідомляє NIZHYN.CITY за інформацією Володимира Іващенка.

Не один рік стежу за творчістю Анатолія. Частенько знайомився з його віршами чи публіцистичними статтями в Ніжинський міськрайонці, коли він працював у ній, і пізніше, коли перейшов на інші життєві орбіти. Приємно усвідомлювати на зрізі різних держав і соціально – економічних формацій, що Анатолій Шкуліпа – майже незмінний у своїх поглядах. Бо базуються вони на людській порядності і патріотичності. Лише досвіду додалося й професійна майстерність виросла. Сільська, навіть хутірська, а відтак – обмежена в доступах до світової цивілізації дитина, він зумів використати це на благо своєї творчості, бо дивиться на світ незаангажованими очима. Залишається чистим і справжнім, що рідко кому вдається – надто тим, хто спробував хваленої – перехваленої цивілізації. Дитинство мав бідне, бо повоєнне, але неймовірно багате на красу природи і людських взаємин. Та й коли підріс і став учитися – то в Козелецькому зооветтехнікумі, то в Ніжинському педінституті чи під час служби у війську, даремно дні не марнував. Допомагала спостережливість і допитливість. Вони й були отим паливом, яке не давало зупинитися моторові. Лише й біди, що багато творів Анатолія Шкуліпи виявилися не до часу. Проте й через десятиліття актуальність їхня не втрачалася, бо стрижневою віссю в них була художність.

На хліб насущний заробляв у ніжинських: редакції міськрайонної газети, агентстві «Союздрук» (після реорганізації – підприємство «Преса», в училищі культури і мистецтв імені Марії Заньковецької, а згодом – у тій же самій редакції, тільки вже на посаді редактора. А з травня 2012 року – знову заступник директора того ж училища (коледжу), потім викладач).

Читаючи його твори, проймаєшся радістю хорошого, змістовного спілкування і цінність його виростає розуміння того, що письменник живе не десь там, а серед нас. Тихо і скромно. Сам він нікуди не набимається, а як запросять, то, як правило, не відмовляє. Читаючи, дивуєшься «Як же так?» Ходить одними й тими ж вулицями, пройнятий такими ж проблемами, а помічає такі нюанси, які залишаються поза увагою тисяч і тисяч людей! Він серцем відчуває, наскільки це важливо бути українцем на своїй землі. Так склалося, що Шкуліпа – письменник залишається в тіні. Хоч це не лише його біда. Це біда нашої літератури, нашого суспільства, яке катастрофічно втрачає свою духовну висоту, підмінивши культуру видовищами й попсою. Література, що завжди була основою духовності, витіснена на задвірки. Але це не означає, що її не існує. І художня творчість Анатолія Шкуліпи – яскраве тому підтвердження. Його слово глибоке і вистраждане, написане непоспішливим пером чітко, колоритно змальовані характери. Висловлюючи жорстку правду про літературних героїв, він їх не принижую, а намагається зрозуміти. В його творах немає чорної безпросвітності. Інколи зло бере гору, але це не значить, що воно перемагає. Дуже прикро, що визначний художній доробок Анатолія Шкуліпи залишається в тіні. Належно не прочитаний.Реклама:

Автор поетичних збірок: «Звернення до радості, «Право на взаємність», «Отава», вибраного «Навскізь», драматичної поеми- легенди, «І знов являється княжна», роману «Будемо живі», роману у віршах «Берест», художньо- публіцистичних повістей «У лісі, під озерцем, або Там, де купається щастя», і «Від Полісся до Алтаю, або Я – українка!», книги памфлет есе «Синдром горобця». Книги «Озноб» і книга «Де, гуляв козак Пручай».

Це лише не повний перелік написаних ним творів. Письменник – це насамперед стиль. І якщо виходити із цього загальновизнаного постулату, то творчість Анатолія Шкуліпи є одним із самобутніх явищ нашого письменства. Йому притаманне загострене бажання і відчуття найпекучіших проблем нашого національного буття. Особливо на його болісних історично – часових зламах. Завдяки своєму таланту Анатолій Шкуліпа посів у вітчизняній літературі власний простір, створив свій світ, який не перетинається ні з чиїм іншим. Всі нитки його світу тягнуться до єдиного материка – рідної землі! Він з усмішкою, теплими сердечними фарбами малює людей того середовища, з якого вийшов сам і стає зрозумілим: «Для нього немає нецікавих людей, кожна людина для нього є особливою».

Анатолій Шкуліпа не ганяється за сенсаціями, він не прагне здивувати казна- чим, а показує наше злободенне життя. Свої твори він пише по-різному. То блискавично швидко – під враженнями чогось надзвичайно сильного, то навдивовижу повільно – десятиріччями. Його твори сповнені непідробною любов’ю дорідного краю. Духовна біографія українця, яка ненав’язливо постає з творів Анатолія Шкуліпи – це щось значно важливіше, ніж сухі рядки анкетного життєпису кожної людини. Письменник не чекає подяк і нагород і ніколи не підлаштовувався під них. Він просто працює, виконує свій громадянський обов’язок. Можливо, й покинув би , та належить до тих особистостей, хто не може не писати. Як мені здається, він один із небагатьох у сучасному літературному процесі, кому по-справжньому вдалося побачити живого українця в іще живій (як співається в Гімні) Україні. Трохи перефразуємо відомий вислів: «Стався до держави так, як ти хочеш, щоб вона до тебе ставилася». Отоді й зрушення дадуть про себе знати.

То ж хочеться завершити своє коротке слово рядками самого ювіляра:

Далечінь неземна…
Феєрверки чуттів….
У моїх небесах розгойдалася ватра.
Я родився у час найбагатших садів,
Щоб зі мною зростала і віра у завтра.

Як повідомляв MYNIZHYN, у середині XIX століття питання охорони здоров’я у провінційних містах України стояло особливо гостро. Маленькі громади часто опиралися на приватні пожертвування або обмежене фінансування земств. Ніжин не став винятком. Саме тому 2 вересня 1885 року губернське земське зібрання ухвалило важливе рішення – передати приміщення лікарні при Богоугодному закладі Ніжинському повітовому земству для розбудови земської лікарні, що функціонувала з 1860-х років. Планувалося щороку виділяти на утримання майбутньої лікарні 5 тисяч рублів, що було значною сумою для того часу.