Будівельні матеріали м.Ніжин
Новини Чернігова

Погрози від росіян, трибунал у Гаазі, книга Jingle BellZ, виступ на сесії Ради ООН. Інтерв’ю з Олексієм Анулею

Олексій Ануля — один із найбільш медійних колишніх військовополонених з Чернігова. Автобіографічну книжку Jingle BellZ про свій та побратимів досвід перебування у полоні він презентував у семи країнах: Латвії, Естонії, ⁠Литві, ⁠США, ⁠Німеччині, ⁠Нідерландах та ⁠Ізраїлі. Щоб її видати, Ануля декілька разів проходив перевірку, яку організовував Гаазький трибунал. Його представники все одно не могли повірити, що він зміг з’їсти хробаків та пацюка в російському полоні, пережив карцер, катування струмом і спробу зґвалтування.

Нині Олексій вчиться жити з наслідками катувань, розповідає світу правду зсередини російських колоній. Збирає докази воєнних злочинів армії РФ та співпрацює, за його словами, з “небайдужими людьми, які бажають справедливості”.

Його основна мета — встановити всіх російських солдатів та офіцерів, які причетні до катування його та батька.

Про медійне життя після полону, чи є ефективність виступів на міжнародних майданчиках, пошук та розмови з російськими воєнними злочинцями, погрози від росіян, благодійний фонд “Ціна Свободи” та про співпрацю з блогером Володимиром Золкіним Олексій розповів в інтерв’ю Суспільному.

“Я не знаю, яка сила мною рухає, але все саме йде в руки”

— 2,5 роки тому моя колега Ірина Мельник записувала з вами інтерв’ю. Те відео на нашому YouTube набрало майже два мільйони переглядів. Обкладинка тоді була така: “Я хочу подивитися в очі своїм катам”. Що ви для цього робите і коли, на вашу думку, це станеться?

— Уже деяким я ніколи не подивлюся в очі. Їхні очі бачать землю, але все ж таки це не достатня кількість. За іншими, то я слідкую за їхнім життям. Постійно дивлюся динаміку, як вони розвиваються чи деградують. Мабуть, із часом у мене емоції вже стихли до цього. Мені хотілося б трохи фізично відновитися і хотілося б такого “батьківського ляща” дати кожному. Те, що вони створили. Хотілося б якусь таку, мабуть, сучасну помсту. Але завдяки законодавчим міжнародним механізмам я розраховую все ж таки їх виловити. І, можливо, вони десь зроблять помилку. А вони їх роблять, і це дуже добре.

— У своїх соцмережах ви писали про те, як знайшли російського генерала, який вас допитував у перші дні полону, уродженця Донецька — Євгенія Поплавського. Ви говорили, що він був без балаклави, тож змогли роздивитися його генеральські погони. Розкажіть, як ви знайшли його та решту російських офіцерів.

— Я не знаю, яка сила мною рухає, але все саме йде в руки. Єдине, що цього генерала я почав шукати в перший день, як приїхав до лікарні, як мені тільки видали телефон. Я одразу почав вишуковувати інформацію. Я бачив обличчя, бачив погони і не знав ні імен, ні прізвищ. Потім я його все ж таки знайшов. Він мене не катував, але він давав команду на катування. І саме в катівню до Вишневого ми приїхали з його наказу.

Також із його погодження застрелили людину, яка була на вулиці. Взагалі з його погодження застрелили не одну людину. Причому, що це робилось без допитів, а хаотично, для залякування інших.

— Ви маєте доволі багато інформації про російських командирів та солдатів, які знущалися з вас. Що вас найбільше дивує, коли переглядаєте інформацію про них із відкритих джерел, соцмереж?

— У їхній поведінці, в принципі, нічого не дивує. Я розумію, що їхній моральний рівень досить низький.

Вони навіть цими картинками, які в соцмережах публікують, показують, що вони аморальні люди взагалі. Але в них є діти. Тобто зло продовжує розмножуватись.

І саме таке виховання їхні діти отримують. Це мене засмучує, тому що я розумію, що моїм дітям, мабуть, доведеться зіткнутися з їхніми дітьми. Але ті діти вже з самого початку свого народження не мають іншого вибору, як освіта і навчання від таких батьків, які шокують людей, постійна якась аморальщина в голові. Найголовніше, що вони в людях не навчились бачити людей, нашого духовного походження. Тобто це роботи-варвари ростуть.

Той документ, який я створив у вигляді своєї книжки, він якраз і дає можливість мені маркерувати щодо спільних знаменників соціум у Росії. І я розумію, хто проти, хто за, а хто готовий допомагати. І тому ті люди не почуваються в безпеці, бо вони не можуть зрозуміти, хто з їхніх сусідів уже читав їхні прізвища у моїй книзі.

— Ви збираєте свідчення про всіх, хто причетний до катування вас та вашого батька. Куди передаєте зібрані докази та з ким співпрацюєте з цього питання?

— Зі своїми людьми, які до цього дотичні, дружимо (сміється, — ред.). Але доходить уся інформація безпосередньо до Гаазького трибуналу (мова про Спецтрибунал, — ред.). Я контактую з ними і постійно готовий надавати, розповідати інформацію. Як вона здобувалася, чому вона важлива та як може бути корисна в майбутньому. І як завдяки одній одиниці можна вибудувати цілу низку послідовних подій.

Я не знаю, як воно так іде. Аби не виходило, я, мабуть, давно зупинився б. І книга дала такий поштовх у цьому.

— Щоб збирати інформацію про всіх причетних російських військових до скоєння воєнних злочинів, треба співпрацювати або мати зв’язки зі спецслужбами. Чи є у вас такий досвід? Розумію, що, можливо, не все можна розповідати, але хоча б у загальних рисах.

— Мабуть.

— Розумію, що, можливо, не можна все сказати, та хоча б трошки для наших глядачів у загальних рисах.

— Знайомий із тими людьми, яким не байдуже та які так само бажають справедливості, які вміють це робити, а я вмію це знаходити. І цей симбіоз, мені досить приємно, що в нашій країні є люди, з якими ми дивимося в одному напрямку.

— 23 березня, коли ми записували репортаж про вашого батька Юрія, який загинув у Лукашівці в березні 2022 року, ви розповідали, що в Гаазі зустріли російського офіцера, який навчався з вашим батьком, і він запитував про нього. Розкажіть про ту розмову.

— Розмова була 2,5 години. Вона була про те, що людина почала мені ніби сповідатись, не виправдовуючись. Потім, у кінці розмови, почав свій негативний досвід чомусь виправдовувати. Але він сказав, що навчався разом із моїм батьком на одному курсі. І так ми розійшлися і, в принципі, ніхто ні з ким контакт не підтримував, але моя книга потрапила до них у частину. І він побачив моє прізвище й почав читати. Йому просто знайоме прізвище, а потім він згадав і знайшов в архіві фотографії зі служби з моїм батьком. І тому він мені сказав, що йому, як офіцеру, це дуже боляче, він би ніколи цього не пробачив.

І почав розповідати, як вони заходили в Україну, як у них були навчання в Білорусі, куди їх узагалі готували, як вони опинилися в Україні і як швидко змінилися в них усі завдання. Що він бачив уперше, коли вони заходили. Звісно, що інформації я отримав дуже багато, а що робити з нею, не знав.

Потім він сказав, що здався, що готовий дати свідчення. Коли я приїхав до Гааги і спілкувався зі слідчим, то мене попередили, що це дуже небезпечна людина. Вона все життя вбивала, це відчувається просто навіть із розмови з ним. Мені порадили з ним не зустрічатись, а якщо й зустрічатись, то в їхній присутності.

— І більше ви з ним не зустрічались?

— Ні, в мене ще навіть немає часу відповісти на всі ці повідомлення його, але він дуже хоче.

— Пише вам?

— Так. Хоче мати дружбу, а я йому не можу цієї дружби дати. Я йому кажу прямими словами те, що думаю, він це не виправдовує, а каже: “Ти — солдат, я — солдат, нам ділити нічого”. У трибуналі кажуть, що він хоче виправдання й тільки після цього давати якісь свідчення.

“Лікарі кажуть, що з цим треба навчитися жити”

— Розкажіть про реабілітацію після полону. Ви розповідали раніше, що вам ледь не ампутували ноги, ви перенесли численні операції, втратили тоді 40 кілограмів ваги. Що нині у вас зі здоров’ям?

— Реабілітації як такої не було. Були операції та відновлення після них — рік і дев’ять місяців без пауз. З лікарні до лікарні. Але мене прооперували від а до я. Єдине, що не все вдалося повернути на свої місця, але я вже навчився з цим жити. Намагався навіть боксувати, але в мене травма руки. Мені дуже боляче щось натиснути, навіть ручку на дверях. Тобто я можу на себе щось тягнути, але мені боляче на щось натиснути або підняти.

Усе правою рукою роблю, хоча я лівша. Сподіваюся, що воно пройде. Ще в мене травма шиї. Бувають дні, як сьогодні наприклад, що повертаю голову і воно так “стріляє” в спині. Коліна прооперовані, плечі, але коліна так само дають про себе знати. Воно, в принципі, все дає про себе знати, нема того здоров’я, що раніше, але я не уявляю, що було б, якби я його не беріг до цих 28 років. Що було б зараз зі мною.

— А що вам лікарі взагалі кажуть, прогнозують?

— Кажуть, щоб займався щодня, але щодня в мене немає часу займатися. Сухожиллями займаюсь, бо вони не займають багато часу, але повністю приводять у тонус м’язи. Поки я займаюся, проходять ці болі. Але коли я їду, наприклад, у відрядження, дороги, то одразу тонус падає. Лікарі кажуть, що з цим треба навчитися жити. Ці шурупи нікуди ж не дінуться. Колоти уколи треба щороку та плавати треба багато.

— Бачила у вас в інстаграмі, що ви з донькою їздили на Голубі озера. І там ви написали, що давно хотіли, але не виходило, і що донька вам допомогла цю мрію знову здійснити.

— Я дав слово, що повезу їх із подружкою. Подружка в останній час відмовилась. І це був час нам провести з донькою удвох. Це був чи кінець вересня, чи жовтня. Але я після полону холодної води не відчуваю. Тому мені було нормально. Завжди, якщо в мене є така можливість, то я намагаюся поплавати, бо одразу відчуваю покращення свого тіла. Це єдині вправи, які я роблю без фізичних навантажень на свій організм.

— Як адаптуватися після повернення з полону до цивільного життя, та ще й такого насиченого, як у вас?

— Мета, мабуть. Якщо в людини вона є, тоді людина завзята, вона не бачить нічого периферійним зором, вона бачить мету, до якої йде. І так ви зацікавлені, ви про це говорите, ви завжди знаходите на це сили та час. А якщо людина цю мету для себе не визначить — це прірва. Це буде алкоголь, депресія. Звісно, перші кілька місяців у вас ейфорія, а далі ви розумієте, що ви нікому не цікаві, ваші болі так само нікому не цікаві.

Зараз у нашому суспільстві в кожного свої сльози, хтось у полоні або хтось загинув. І коли ви зрозумієте, що не треба скиглити, ви самі формуєте своє життя і вам ніхто нічого не винен, тоді вам буде набагато легше.

Тоді ви вже зрозумієте і своє місце в цьому світі, і зрозумієте, що не треба від когось чекати, треба розраховувати на себе.

І коли ти бачиш результат, наприклад, тих сімей, яких вдається підтримати, коли я бачу результат, що по той бік фронту відбувається. Людей, яким хочу допомогти, дедалі більше, а тих, кого треба виловлювати, дедалі менше, то, звісно, це мотивує. Але хочеться передати цю естафету. Я шукаю кому.

“Зараз я виступаю тільки там, де бачу результат”

— У 2024 році ви стали одним зі співзасновників благодійного фонду “Ціна Свободи”, який допомагає полоненим та їхнім родинам, а також дітям загиблих захисників. Чим зараз може похвалитися фонд та за які надходження він існує?

— Це досить доречне питання. Він існує за кошт надходжень та презентації моєї книги. Донати, в принципі, ми ніколи не збирали. Також — за кошт подарунків, які мені відомі люди дарували, а потім ми розігрували їх на аукціонах. Олександр Усик подарував рукавиці, їх ми розіграли за кордоном і всю суму спрямували на фонд (6 000 євро, — ред.).

Також у межах фонду ми підтримуємо дітей на Різдвяні свята, Великдень. Від цього також є якась користь. Найголовніше, щоб вони розуміли, що про них не забувають, що ми все ж таки на все життя одна родина. І хоч буде їм усім 18 років, допомагатимемо, їх у чомусь підтримуватимемо. Ще дитячі табори, які ми організовували в Італії. Була й допомога зібратися дітям до школи, на Новий рік подарунки.

Наскільки в мене є можливість, бо я дійсно 90% часу цим займаюсь, то стараюсь, щоб ці подарунки були корисними. Якщо дитина займається футболом — щоб це була форма з Німеччини. Мені допомагають партнери, ми в колаборації іноді зі США. І, звісно, що звертаються військові щодо автівок, генераторів, приладів нічного бачення.

— Олексію, ви представляєте фонд на міжнародних майданчиках, зокрема виступали на сесії Ради ООН із прав людини. З вашого досвіду, як нині світ реагує на свідчення про воєнні злочини Росії?

— Це вже було два роки тому. У той час російська ракета влучила у клініку “Охматдит” (8 липня 2024 року, — ред.). Але світ реагує по-різному. Якщо вони не бачать у цьому свого болю, то досить тяжко до них “доторкнутися”, до їхнього серця. Але були країни, економічно розвинуті, представники яких самі після виступу підходили і мені ставили запитання. Але це ж не питання мого досвіду, що мене били-били і не вбили в полоні. Що я там, унікальний? Я зібрав свідчення, фотодокази, відеодокази. І коли це показуєш візуально людям, це зовсім по-іншому впливає. Тим паче, коли вони бачать у тобі живу людину, яка це все пройшла.

— Чи взагалі ефективні такі поїздки та виступи? Бо після повномасштабного вторгнення довіра до міжнародних інституцій сильно похитнулася.

— Зараз я виступаю тільки там, де бачу результат або його передбачаю. Там, де це просто поговорити, я не беру участі. Але кожна така подія — це можливість, нехай для двох людей, але зацікавлених, які повернуться до України та почнуть діяти. І вони почнуть це розповсюджувати серед свого оточення.

Дають результати розмови в кулуарах, зацікавлені очі, розмови тет-а-тет, і вже в цих неформальних обставинах вирішують, на мою думку, більше, ніж офіційні заходи.

— З вашого досвіду виступів на міжнародному рівні, як тиснути на Росію та хто на неї має найбільший вплив?

— Нещодавно я вважав і був упевнений у тому, що це країни Близького Сходу, які через систему PEP мають важелі впливу. Також це Туреччина. Вони вміють торгуватися.

Китай має зараз найбільший важіль впливу. Якщо з Китаєм домовлятись — це робити дистанцію від США. Але Китай — це дійсно та країна, яка стоїть за всіма конфліктами, і в неї спокійна експансія. І я впевнений у тому, що Китай усе може закінчити швидко і ввійти в історію як та країна, яка має геополітичний вплив.

“Слово в слово, ні більше ні менше, ніж я хотів сказати”

— У 2025 році за підтримки уряду Латвії вийшла ваша автобіографічна книга Jingle BellZ. Щоб підтвердити правдивість ваших слів, у Латвії перед написанням книги ви пройшли низку експертиз, зокрема медичні обстеження. Розкажіть детальніше про цей шлях.

— До цього я пройшов два рази контррозвідку, яку організовував трибунал. Вони ж мають представництво, в принципі, у кожній країні, і я на той час перебував у Латвії. Ще на реабілітації вони надіслали до мене двох співробітників. Це відбувалося в присутності голови реабілітаційного центру. А через три дні вони повернулися, бо не могли повірити, що це може відбуватися (мова про катування у полоні, — ред.).

Ще треба було дочекатися та працювати над тим, щоб свідчення дали хлопці, яких треба забрати з полону. Потім — вмовити їх, щоб вони приїхали, дали свідчення. Далі медичні експертизи, де кожен шрам заміряють, усі травми. І хлопців так само. Щоб перевірити збіг слів та травм. І вже потім, коли мені не треба було виправдовуватись за кожне слово, за підтримки міського голови міста Огре (Егілс Хельманіс, — ред.), який створив усі умови: проголосували депутати, і книгу фінансували з їхнього бюджету. Саме тоді я зміг поїхати в Латвію, мені виділили будинок, щоб у мене була тиша та всі умови для того, щоб я тільки писав. І моя дружина, сім’я мене не чіпали.

— Скільки часу пішло на все це?

— Мені встановили умови — три місяці. Видавець думав, що книжечка буде хоча б до 500 сторінок, а вийшло — 916.

Я вклався в термін. Написав її за два з половиною місяці, але працював по 16–17 годин на день. Максимально було 19 годин. Єдине, що я не встиг усе вичитати, я вже здав текст і, повернувшись в Україну, одразу, замість того щоб проводити час із сім’єю, день і ніч вичитував. І буквально за три дні я вичитав повністю увесь текст, щоб зрозуміти, що це саме той текст, який я хочу дати. І там — слово в слово, ні більше ні менше, ніж я хотів сказати. І це зовсім не те інтерв’ю, яке я давав три роки тому.

І в цій книзі я порушую багато соціальних питань, саме через цей досвід у полоні, про який я там почав задумуватися. Я зрозумів, що задумуватися про глобальні питання можна тільки тоді, коли в тебе немає метушні. У нашому ритмі життя ви про це ніколи не задумаєтесь.

— Розкажіть, як вам було емоційно їздити у місця, де вас катували? Наприклад, у Вишневе?

— Я там сів і дійсно намагався, але це відчуття, ніби всі повернулися, хто там був: вбиті, закатовані, і там росіяни ж були вбиті. І ніби вони поряд, такий вітер, осінь, листя це сухе, і воно вже шелестить на вітерці, і ніби вони тут прямо літають. І ті, хто повернуться, будуть бачити, що я написав. А якщо я тут хоч десь у бік України або в бік Росії необ’єктивно розповім, як воно було, то це передусім вони вийдуть (має на увазі військовополонених, — ред.), мені руку не потиснуть. Це перші люди, які будуть для мене критиками.

— Що вам говорили ваші головні критики?

— Вони запитували, як я це зміг запам’ятати. Бо вони багато чого вже забули, але коли читали, в них це прямо відновлювалося в пам’яті. Я думав, що всі так, в принципі, запам’ятовують. І зараз думаю, я дійсно це точно пам’ятав, але коли написав, почав уже трохи забувати. Я боявся це забути, поки не виконав.

І жоден мені не сказав, що я щось там набрехав чи виставив себе героєм. Це книга не про героїзм. Вона дійсно про ту правду, яка була, та долі людей моїми очима. Це не про мене книга.

— Книга вийшла російською мовою. Чому саме російською, коли буде український примірник?

— Написав російською, по-перше, для того, щоб сама Латвія мала можливість книжку перекласти на латиську і щоб її прочитали країни Балтії. Плюс самі урядовці кажуть, що в них велика кількість країн і “ждунів”. І це не латиші. Це люди, які з України, Білорусі, Росії, з усього колишнього Радянського Союзу. Вони ніколи не прочитають латиською. Їм треба ця книга саме російською.

Стратегічно було сплановано, що книгу будуть розповсюджувати до Росії з країн Азії та Кавказу. Мені також було важливо, щоб росіяни і білоруси самі, своїми руками, завозили її у свої країни. Не я їм казав купити книжку українською і якось перекладати через Google, а щоб ця можливість була саме в них. Бо так влаштована психіка, що ти читаєш книгу, асоціюєш себе з головним героєм, за нього переживаєш і розумієш, що тобі, ці моральні цінності головних героїв збігаються з тобою або не збігаються. Росія і Білорусь це ж не можуть контролювати. І це головне, а в Білорусі багато хто мене знає. Я там жив, виступав на змаганнях, у мене там була справа невеличка. І там дуже поляризація суспільства.

— До речі, чи є у вас свідчення, що та книжка є вже і в Білорусі, і в Росії?

— Так, мені офіцер ОСАМ (спецпідрозділ прикордонних військ Республіки Білорусь, — ред.) написав, який прочитав мою книжку. Він не перший, хто прочитав її в Білорусі. І він намагався потрошку давати її своїм підлеглим солдатам. І вони його здали. Він каже, що ці ж солдати потім катували його на дисбаті. Я ризикував, але ми побачились, і він сказав, що для нього це було відкриття. Йому завжди було цікаво, що в Україні, бо він ніколи там не був, бо їх, військових, не випускали.

Самі білоруси, особливо опозиційні, вони все одно намагаються цю книгу розповсюджувати. Тут питання мови як інструменту. Але, найголовніше, я не можу написати: “Стой, убьет” українськими літерами і казати, що це документ, ось так воно і було в оригіналі. Бо кожен переклад — це вже переказ. І він видозмінений. Якщо ми беремо переклад з української на англійську або на французьку, це вже два рази видозмінений переклад. Мені важливо, щоб ця інформація була максимально точна. І потім люди не мали сумніву, а чому тут отак, а тут отак.

— Коли чекати український примірник?

— Це вже питання до видавництва. Вони в друці. Але то світла нема, то обстріли. І від цього такі затримки. Вже понад вісім разів переносили випуск.

— Воєнні дії застали вас не тільки в Україні, а й під час поїздки до Ізраїлю на початку березня. Як ви відреагували на початок воєнних дій на Близькому Сході?

— Почалась двіжуха. Я був у пустелі, це недалеко від Ейлату (місто в Ізраїлі, — ред), і напроти мене був паркан уже в Йорданію. В принципі, були такі думки: може, туди треба йти, бо там аеропорт (сміється, — ред.).

28 лютого Ізраїль і США завдали серію ударів по Ірану, зокрема по столиці країни Тегерану. Це продовження бомбардувань, розпочатих у червні 2025 року. Президент США Трамп звинуватив Іран у фінансуванні та тренуванні бойовиків у Сирії, Лівані, Іраку та ХАМАСі в Палестині й заявив, що метою операції є знищення ракетної промисловості Ірану.

7 квітня Трамп повідомив, що погодився призупинити бомбардування Ірану та відкласти атаку на нього на два тижні за умови, що Ормузька протока буде розблокована. За його словами, припинення вогню буде двостороннім, а іранська пропозиція з 10 пунктів є прийнятною основою для переговорів.

— Але ж ви не поїхали, залишилися.

— Так, я залишився, бо не завершив свої справи. Я розумів, що наступальні операції по землі там неможливі. Єдине, що ці обстріли, балістика і все інше. Я бачив, скільки там літаків, вертольотів летіло в бік Ірану, а не навпаки. Там якась є впевненість, що за Ізраїлем є сила. Вони досить відповідально ставляться до безпеки. І в них є єдність.

Потім я потрапив у Єрусалим, там переховуючись, потрапив у жіночий монастир. Мені там було дуже добре. Одразу якесь блаженство та спокійне відчуття.

— Ви стали лауреатом Премії імені Ігоря Козловського, зокрема за активну допомогу у звільненні українських бранців. За даними президента України на лютий 2026 року, у російському полоні перебуває приблизно 7 тисяч українських військовослужбовців. Скільки з вашою допомогою наразі вдалося повернути військових із полону та чи займаєтесь цим питанням і зараз?

— Займається обмінами суто Координаційний штаб. Ми надаємо допомогу. Десь близько двохсот військовополонених уже вдалося повернути, з якими я був знайомий на різних етапах полону. Всією інформацією, яку мав, я ділився з тими людьми, які безпосередньо в цьому беруть участь. Інформація в мене не складається, вона “йде” тоді, коли треба.

— У вас також був досвід спілкування з російськими військовополоненими з блогером Володимиром Золкіним. В одному з таких відео ви запитували: “Всі зуби на місці? А нігті можете показати?”. Як вам було спілкуватися з ними після того, як ви пережили нелюдські умови утримання в РФ?

— Емоційно мені постійно хотілося помитися. Не знаю, у них якийсь кислуватий запах. Усі смердять. І душ у них є в розпорядженні 24/7. Нема такого, що раз на тиждень. Я навіть почав парфумами користуватися, а до цього взагалі дуже рідко їх використовував. Але цього відчуття, що я їх маю бити, катувати, не було.

Мене дуже сильно обурювало, що вони максимально вільно себе відчувають. Вони знають, що за ними і ООН, і Червоний Хрест. Я також бачив, як починається між колишніми в’язнями та контрактниками конфлікти. Годують їх в Україні добре, телевізор є. Якби нас так тримали в Росії.

— Перед цією розмовою ви розповідали мені, що отримували погрози від росіян через ваше активне розповсюдження історій катувань у російському полоні. Чим саме вони погрожують?

— Пишуть у соціальних мережах. Але в мене є контраргументи завжди. Я знаю, хто це вже пише, де він живе і про що кажуть його сусіди. І тоді вони одразу видаляють. Я вже зрозумів, що це саме хтось був у СІЗО. Зазвичай це акаунти ботів. І дуже часто пишуть жінки з Центральної Азії, які ніколи не були в Росії, але вони прямо проросійські.

— А що переважно писали?

— Що кислотою обіллють, ножем ударять. Різне було.

— Чи виходили до вас на зв’язок так звані хороші росіяни?

— Так.

— Що кажуть?

— Пропонують допомогу.

— Допомагають?

— Допомагають.

— А в чому допомога полягає?

— У координатах. Тим, чим займаються все життя. Де відвантажується техніка і їде на ремонт у Росії…

“Моїй дружині пояснили, що є місія, у якій я зараз досить корисний”

— Ваш графік розписаний похвилинно, про це ви розповідаєте в історіях в інстаграмі, кажете, що вам навіть треба помічники. Як сім’я та діти реагують, що вас так часто не буває вдома? Чи вони вже звикли до вашого ритму життя?

— Спочатку ні, тому що їм моя популярність заважала. Я, як батько, розумію, і мені це дуже боляче. Але були люди, які приїхали і моїй дружині пояснили, що є місія, у якій я зараз досить корисний і в мене досить успішно все виходить. І треба розуміти, що є речі, які відбуваються поза нашою зоною комфорту, і щоб вона мною поділилась.

Вони сказали, що це все заради України. І це навіть звучить красиво. І такі люди завжди були в історії, які жертвували своєю свободою, життям. Це все заради чогось більшого. І я завжди задавався цим питанням: чому не всі ж повернулися? І якщо ми повернулися, то з якою метою? Спитися чи бути в депресії?

— Раніше ви вже говорили, що найважливіше для вас — це встановити всіх воєнних злочинців, які причетні до катування вас та вашого батька. Коли це зробите, чим будете займатися далі?

— Буду ховати їх, а потім заведу корів (сміється, — ред.). Максимальне спокійне життя.

Я вам кажу, ви мене не побачите вже в публічному просторі. Я розумію, що, можливо, вже всім набрид, але я за цим узагалі не женуся.

Після цього всього я дійсно хочу зайнятися дітьми, будинком, саморозвитком. Мені багато ще є чого вивчати. У мене навіть список є. Зараз я це не встигаю просто.

Буду просто жити своє життя. Але це теж треба навчитись. Бо я вже не звик. Я коли вдома без якоїсь справи, хоча б годинку, у мене відчуття, що я нераціонально використовую час.

Дітей хочу ще. Я розумію, що це потрібно. Я бачив, як в Ізраїлі ця політика побудована, як після Другої світової війни, після Голокосту, як кожна родина розуміла, що це їхня місія — відродити населення. А ми що? Тим паче, яка в нас унікальна генетика, історія.

Мені прикро, що я їду по області й навіть людей не бачу. Вважаю, що я повинен заселити повністю хоча б свою область дітьми.

— Це такі амбітні заяви.

— Я думаю, що можу з цим упоратися (сміється, — ред.). Буду жити своє життя.

Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube, WhatsApp, TikTok.


Джерело: Суспільне мовлення України

Будівельні матеріали м.Ніжин

Композитна сітка – майбутнє армування бетону
Екструдований пінополістирол. Що варто знати?
Альта-Профиль — якісний сайдинг для довговічного фасаду
Клея для плитки: класифікація та сфера застосування
Будівельні матеріали м.Ніжин “Мегабуд”
Як обрати профіль для гіпсокартону?
Як вибрати ідеальний генератор для вашого дому: Основні поради
Таємниці монтажної піни: Що варто знати перед використанням
Сітка рабиця: Чому це оптимальний вибір для огороджень
Покрівельні рішення нового покоління: Чому варто обрати Єврорубероид Світондейл
Що таке базальтова вата?
Водостічні системи Rainway, це ідеальне рішення. Особливості та переваги
Чому варто обрати шифер IFCEM HТ: Переваги волокнистоцементних листів
Характеристики OSB плит: Все що потрібно знати для успішного будівництва
Що таке газоблок Стоунлайт? Технічні характеристики та де купити.
Як обрати найкращий пінопласт для утеплення стін: порівняння марок та щільності
Як правильно вибрати цемент для будівельних робіт?
Гіпсокартон Кнауф: Чому це вибір професіоналів у будівництві
Back to top button