Ідеолог РДК і син режисера “Слуги народу” Василь Кірющенко розповів, чому росіяни йдуть воювати за Україну

Василь Кірющенко — ідеолог “Російського добровольчого корпусу” та син режисера серіалу “Слуга народу” Олексія Кірющенка. З літа 2022 брав участь у бойових діях на Запорізькому напрямку, обороняв Вовчанськ. Учасник перших рейдів “РДК” до Брянської та Бєлгородської областей. Про росіян, як вони воюють, чому “РДК” називає їх “вируссю”, як корпус набирає російських добровольців, і чому вони обирають стати на захист України — він розповів в інтерв’ю Суспільному.

Чому переїхав до України та яка різниця між Україною і РФ

Як Ви потрапили в Україну?

Почнімо з того, що я, скажімо, син покорителів Москви. Мої батьки туди переїхали. Мама, виходить, з Бахмута, батько переїхав із Харкова.

Я свого роду фольксдойче. Річ у тому, що я все життя, починаючи з дитинства, не те щоб жив на дві країни, але так чи інакше, з дитинства я розумів, що є така країна Україна, є така країна Росія. Я мав відчуття кордонів.

І коли у 2014 році відбувся Майдан, окупація Криму, то, звісно, знаходячись там, я сприймав висловлювання всіх у штики. Мені було не дуже зрозуміло все, що відбувається, і чому всі радіють. Для мене сприйняття України тоді, ну і, у принципі, усе моє життя, було таке, що я туди їжджу до бабусі в село.

Чому раптом усі радіють, що в цієї країни відібрали якусь територію і чому з нею треба воювати? І Бахмут узагалі-то в мене з дитинства, це таке квітуче місто, куди я просто приїжджав кожного літа. Тому мені це було не зрозуміло, і відраза в мене була на якомусь політичному рівні. Я не думав тоді про такі категорії, як суверенітет, нація.

Скоріше, думав просто, що в мене внутрішнє емоційне відторгнення конфлікту. А там, дійсно, був фурор, усі дуже раділи тому, що сталося. І от, якраз тоді я почав задумуватися про, власне кажучи, причину конфлікту.

Уже на той момент мені було 20, я, скажімо, підтримував націоналістичні погляди, але це був такий, мабуть, мій власний націоналізм, тому що я ніколи не поділяв імперських позицій. Зараз же війна триває. Чому? Тому що йдеться про втрачені провінції. Тобто в мене ніколи такого ресентименту не було, що я зараз піду “збирати” розпалу імперію, тобто для багатьох це, звісно, до тремтіння. От, у мене такого не було, навпаки, чим більше я їздив в Україну, тим більше бачив контраст із Російською Федерацією, тому що, як для людини націоналістичних правих поглядів, я бачив, що моє рідне місто (усе-таки я народився в Москві) перестає бути слов’янським містом.

Коли Ви приїжджали в Україну, яку різницю Ви відчували?

По-перше, тут завжди люди були дружелюбні. Я не розумів, чому. Потім, до речі, я почав розуміти, що врешті-решт такого соціального напруження, яке викликане закручуванням гайок, буквально тим, що влада в Росії, починаючи з приходу до влади Путіна, усе більше й більше йшла в сторону гіперцентралізації.

Це ж буквально відображається на стані суспільства і кожного його члена. Люди дійсно ставали все більше й більше закритими в собі, щоб тільки не дивитися по сторонах, як би там кому не перейти дорогу, дивитися вперед, і шори змикалися все більше. А в Україні навпаки: це завжди була начебто країна свободи. Люди, скажімо, з активною життєвою позицією себе відчували завжди краще. Тут – навпаки, гірше завжди було тим, хто звик жити за течією та не проявляти ініціативи.

Як все-таки Ви опинилися тут, в Україні, і за який час?

За чотири місяці до війни я переїхав до України. Це був жовтень 2021 року. Я доволі довго, десь з 2019 року, думав на цю тему, як сюди перебратися, тому що батько вже був тут. Також при цьому всьому я в цілому непогано себе почував у Москві. Є така компанія – щось як місцеві “Розетки”. І я там був керівником по центральному адміністративному округу Москви. Тобто в мене все було дуже добре.

Але я почав розуміти, що відбувається в країні: усе більше й більше відходить від того образу майбутнього, який для мене хоча б приємний. Тому що, як не крути, але коли етнокультурний баланс змінюється настільки, що, скажімо, я жив у районі, який поруч із центром. І навіть там, уже з ЖЕКу, який обслуговував мій будинок, у 2019 році звільнилися останні слов’яни.

Ти дійсно розумієш, що живеш у такому дуже незвичному місці, в якому колись народився, але яке перестало бути твоїм. У жовтні 2021 року я переїхав сюди. І в той момент, коли почалася війна, я зрозумів, що те, від чого я пішов, те, від чого я поїхав, воно йде за мною, зокрема за тими людьми, які не хочуть жити так, як собі бачать у Кремлі.

Пропаганда та повномасштабне вторгнення РФ

Чи бачили Ви маркери, перебуваючи тоді в Москві, перед початком великого вторгнення в Україну, що буде велика війна?

Ні. Я навіть більше скажу, що зрозумів перші пропагандистські прояви десь через місяць після того, як я сюди переїхав. Тому що цей конфлікт тлів усі ці вісім років, і всім було абсолютно все одно. Ну і я, мабуть, не збрешу, якщо скажу, що тут теж багато кому було все одно. Як сприймалися тими людьми, які хоч якось цікавилися темою Донецька, Луганська, ті їхні частини, які були окуповані, вони сприймалися як такі малозрозумілі придатки.

Тобто, якщо навіть говорити про патріотичну публіку (патріотичну в російському розумінні цього слова), вона сприймалася як такі умовно відсталі і молодші брати. Тобто, здавалося б, що вони для них якісь браття, але додому їх пускати не дуже хочеться, і всім розповісти про них – теж. Тому що по-хорошому, якби дійсно хотіли б якось цим регіонам з тої сторони допомогти, як вони заявляють, то вони б, мабуть, просто всі заводи, шахти розібрали йперевезли б туди, усіх людей б перевезли і територію дали, але ні.

Тому всім в якийсь момент, року після 15-го, стало абсолютно все одно на те, що там відбувається. Усі про це забули. І, коли майстерно почали підігрівати суспільство, що ось, а ось ми забули, а ось дивіться, а ось там що відбувається, а ось люди досі гинуть і щось там…

Хоча я пам’ятаю, коли тільки-но підходило до форсування збитків з боку РФ, коли вони признали як би незалежність ось цих квазігосподарських формувань, хтось написав, що за 2021 рік на лінії боєзіткнення загинуло людей менше, ніж за рік, ніж від наркотиків у Росії за три дні. Тобто яких росіян, від чого ви врятуєте, навіть якщо вони росіяни? Саме тому я був шокований у перші дні війни, тому що, мені здається, що це всім доступна інформація і це всім зрозуміло.

Невже ви серйозно зараз будете це робити? Звичайно, працює російська машина пропаганди. А ще ті люди, які з початку війни присилали гроші, почали просто це робити якось спонтанно, тобто: — “Вам треба?”, — “Нам не треба”, — “Але я все одно пришлю”, – і вони не розуміли, що відбувається. То зараз, після трьох з половиною років, хтось із них уже “зетнувся”, хтось пішов на війну, хтось пішов на війну й помер.

Усі ці люди на початку війни були нейтральними, вони не розуміли, що відбувається. І от цю публіку, яка має сумніви, їм вдалося переконати на співчутливу, і не тільки на співчутливу, але й буквально на своїх прихильників. Ось як працює там машина пропаганди, що їм потрібно буквально лише три місяці, щоб створити ґрунт, щоб почати повномасштабну війну, найбільшу в Європі з часів Другої світової.

Перший день повномасштабного вторгнення РФ. Як Ви його зустріли, де це відбувалося?

Я реально за дві тижні до початку війни купував бронежилет. Правда, з плитами третього класу, про що потім сильно пожалів. Усі почали дзвонити один одному, дізнаватися, що робити далі. Чіткої відповіді не було ні в кого, тому що ніхто не сподівався, що воно почнеться саме так. Тобто я про це думав, що, ну, так, дійсно, а що? Так, повномасштабна війна по Гебельсу з ракетами по містах. Тобто “все, як має бути”. Але я не хотів у це вірити. Ну, насамперед пішов гуляти із собакою.

Потім я почав розбиратися з тим, куди відправити сім’ю. Зброя в мене з’явилася достатньо швидко. Як це вийшло, я коли-небудь потім десь напишу.

Але, так чи інакше, на блокпост, де я почав свій, так би мовити, шлях, я прийшов уже озброєним. І спробував із червоним паспортом і з довідкою, що я подався на громадянство, розповісти, власне кажучи, хто я буду і чого хочу. Мене якось доволі швидко прийняли.

Мені було в перші ці тижні так забавно, що я з червоним паспортом стою, значить одягнувся, як балканський партизан. Ну, тобто, в мене ще борода була ось така. Цей шолом дурнуватий, я спочатку думав, що це взагалі страйкбольний чи якийсь.

Тобто в мене ніколи не було військового шолома. Чомусь я вирішив, що треба купити все чорне. Тобто ще до початку. Плитоноска теж була в мене чорною. Я був весь такий собі чорний. Але мав вигляд, звісно, дуже смішний. Я перевіряв із червоним паспортом документи у громадян України.

Ніхто не питав, що за акцент?

Вони до мене звертаються по-українськи, я з ними говорю по-російськи. Я такий думаю, мабуть, так буває. Не один же я такий. І, як виявилося, справді не один. Але у хлопців було трохи динамічніше, тому що вони виявилися на правому березі на початку війни, я був – на лівому. І там у них дійсно був такий, скажімо “двіж”. У мене все було спокійніше.

Там якісь мародери, ще щось. Ну, взагалі…І коли в результаті противника відкинули від Києва, ми зібралися разом і почали думати, що робити далі.

Тому що, звісно, усім тоді здавалося, що війна закінчиться через три тижні, і все, потім будемо на УБД подаватися.

І що трапилося через три тижні?

А нічого. Тобто війна стала тільки розгоратися, і ми, звісно, почали розуміти, що нам треба щось робити далі, тому що ми вже свій шлях вибрали, зброю в руки взяли. Але весь квітень ми шукали, куди би нам податися. Виявилося, що нікому ми не потрібні такі красиві.

Нас на той момент було п’ятеро. А ми стукали буквально в усі “високі” кабінети, до яких могли дотягнутися. Ми взяли в руки зброю, кажемо: “Візьміть нас до себе, будь ласка, хтось. Хоча б ТРО, ЗСУ, хтось, будь ласка”. Ні, нікому ми, як виявилося, не потрібні. У результаті нам пощастило, що в нашого командира були хороші зв’язки в Азовському русі.

І ми відправилися на початку липня 22 року на Запорізький фронт. Тоді вони називалися ТРО “Азов” Дніпро.

Як Ви для себе пояснювали, чому Ви йдете воювати за Україну?

Тому що я розумів (тоді ще не виробив на це ще якихось красивих форм), але внутрішньо розумів, що, як я і сказав, ці люди, були б вони людьми, ідуть передовсім за такими, як ми. Тобто за тими, хто національно орієнтований. Не тільки за українцями. Насамперед, кого вони ненавидять понад усе? “Азов”, “Кракен”, “Третю ОШБр”.

Тих, хто мислять національно. Нас вони ненавидять ще більше. Чого вони бояться в обличчі України? Того, що революція, яка відбулась у 2014 році, піде на експорт.

Що вона відбудеться там. А в нашому обличчі вони бачать буквально її першу іскру. Бо ми прямо говоримо про все те, про всі больові точки, які буквально для кожного росіянина, який живе в РФ, вони є щоденними проблемами.

Це про міграцію, соціальні проблеми, про все інше, про свавілля силовиків. І ми, як люди, які це вже розуміли для себе, розуміли прекрасно, що із собою несе “руський мір”. Що це таке? Тому допустити його розширення, що кожен сантиметр землі, який отримує кремлівський режим, чекісти Путіна, перетворять на те, у що перетворили наші міста. Для мене ніякого питання не було. Я прекрасно розумів, що ми просто повинні розбити противника тут, щоб повернутися додому, як каже наш командир, на білому “Абрамсі”.

Про формування “РДК” та їхній перший рейд на територію РФ

Тобто “РДК” – це армія визволення?

Проводити аналогію з РОА — російською визвольною армією Власова, з російським охоронним корпусом, з національною армією Смословського, мабуть, можна було б, але в нас є велика різниця. Справа в тому, що… Це буде поетично, але це буде правдою. Вони, ймовірніше, останні промені сонця, що сідає, а ми перші промені світанкового сонця.

І, мабуть, ми дуже схожі. Але те, що ми несемо за собою, відрізняється кардинально. Їхня боротьба закінчилася розгромом і перемогою більшовицької влади, яка знищувала все національне, яка буквально несла за собою чудовий універсалізм.

Вона ж точно так само, як і українську культуру, знищувала і російську. Та “клюква”, яка нам дісталася після розпаду «совка», це, узагалі-то, не російська культура, це її ерзац. І я би навіть сказав, що в межах того, як в українців вийшло повернути національну культуру, вам пощастило в цьому сенсі набагато більше, ніж нам.

Тому що хребет російського народу зламаний дуже сильно. Буквально настільки, що росіяни готові йти воювати й помирати за свої окови. І ми проти цього, і тоді розуміли, що ми йдемо воювати.

Але коли ми оформилися як підрозділ у серпні 2022 року, зрозуміли, що ми не просто солдати, ми солдати політичні, що в нас є місія. І, мабуть, ця місія дісталася нам не просто. Мабуть, ми дійсно ті, кому пощастило.

Суперечливе для багатьох везіння, але це ж так. Тобто тепер уже, коли нас сотні, а не п’ять людей, як тоді, після практично трьох років нашого існування я можу сказати, що ми як організація досягли набагато більше, ніж уся російська опозиція за весь час її існування.

Яким був перший рейд до РФ під час повномасштабної війни? Що Ви побачили, що відчули, чи спілкувалися Ви із цивільними?

Перший рейд відбувався 2 березня 2023 року. Я брав у ньому участь. Нас тоді було близько 30 людей. Якраз після цієї операції пішов шалений ріст численності. Що я відчував? Чесно хочу сказати, що ми думали: відправляємося на смерть. Є в мене, скажімо, така книжка із записами, і я її, телефон, ще якісь пам’ятні мені речі поклав на подушку в лісгоспі в Чернігівській області, де ми базувалися на той момент.

Це такий мій спадок нащадкам. І відправилися, така просіка була проділена, ми на пікапах неслися. Нас, пам’ятаю, було в кунгі пікапа семеро.

Мені хтось страшно віддавив ногу, до сих пір болить. Ми йшли лісом, тобто ми абсолютно, звісно, не були підготовлені до диверсійної діяльності. У нас був чистий ентузіазм. Ми перейшли кордон, хтось пожартував: “Відчуваєте? Відчуваєте? Запах несвободи”.

І ми чогось перейшли кордон, розбрелися по лісу. Я типу такий, а все, а де всі сейсмодатчики, де, я не знаю, ЦСУ, Альфа, ФСБ, де всі ці чудові люди? А нікого, ну нічого. І ми чуємо машини, що проїжджають, село.

І ми заходимо, причому ми заходимо ланцюгом, виходимо з лісу, і я просто бачу, як там люди такі, ну це було, зрозуміло, 6 ранку, і вони такі: “Ооо”. Я бачу, як просто вони розвертаються і кудись заходять у будинок. Зняли звернення, яке розлетілося по всьому світу.

Єдине, що вони змогли виконати, десь через дві години в те місце підтягнути дві БТР, які там, за два кілометри, спробували по нам стріляти. Вони були абсолютно не готові до цього. І коли ми звідти вийшли, вони почали знищувати цей ліс, вони вже тоді зрозуміли, що відбувається. Там і гради були, і міномети.

І коли ми вийшли, сидимо в цьому лісгоспі об 11-й годині ранку, читаємо новини, нас там досі видавлюють, воюють із нами. Я вже сидів о першій дня в найближчому селищі в піцерії, по-моєму, я все чув, як працюють гради. Читаю новини, вони все з нами воюють, тобто якось дивно. Потім почали приходити новини, що розстріляли шкільний автобус. Ми там почали думати: хто, який шкільний автобус? Потім почали згадувати: “Так, ми жили в Росії, звідки там шкільний автобус?”. Потім чогось якусь вбили дівчину, потім не дівчину, потім не вбили, потім, виявляється, хлопчика, потім поранили. Потім до нього вже приїжджає губернатор, потім хлопчик Федір, потім Федір виявляється Фахедіном, там, одним словом, якась шиза. Видно було, що вони, як би, і ми не чекали такої реакції, і вони не чекали того, що відбудеться щось подібне, тому що в них не виявилося методички щодо цього. Вони просто не розуміли, як на це реагувати

Вони не чекали такого. Ну, і далі, звісно, це дало величезний ефект, тому що в російської пропаганди завжди є якийсь стоп для роботи. Тобто, якщо щось можна замовчати, вони намагаються це замовчати.

Якщо замовчати неможливо, тонамагаються це, відповідно, висміяти, там, представити як якийсь “іпсо-проєкт” чи щось. Не виходить так зробити, значить третій етап: “Ми їх знищували”. Нас “знищували” вже дуже багато разів. Ми буквально, як дім Грейджоїв — “Що мертве, то померти не може”.

Три з половиною роки Ви воюєте на стороні України. Ви вважаєте себе українцем чи ні?

У мене дуже складний погляд на це. У мене взагалі на все складний погляд. Так уже повелось історично. Річ у тому, що мої предки родом із Брянської області, причому із самого кордону. І я дуже далеко знаю свій рід. Буквально на 300 років по чоловічій лінії.

І моїх предків я бачу так: одне покоління Кірющенко, потім Кірющенков, потім Кірющенко, Кірющенков, Кірющенков, Кірющенко. І вони всі, як би, вибирали і не могли визначитися, бо там були козаки, були гусари.

І я просто розумію, що, відомо, я сам по собі такий якийсь похмурий спадкоємець. Спадкоємець цієї похмурої легенди про наш конфлікт у прикордонні. Буквально це поклик крові. Я просто розумію, що це дійсно свого роду така імперська хвороба, навіть прозвучить ліберально. Але ось німецькі народи. Існують порізно: австрійці, німці.

Частина швейцарців – це теж німецькі народи. А чому раптом у східних слов’ян не може бути порізно росіян, українців, білорусів? Чому? Типу просто російські імперці кажуть про те, що… Стрєлков, до речі, казав про те, що поляки взагалі теж росіяни. Це ж шиза. Тому я для себе вирішую свою позицію так, що я котик, який народився в акваріумі і йому дуже прикро за рибок.

Як росіяни ухвалюють рішення воювати за Україну

Ви вже маєте громадянство України?

Я отримав його в листопаді 2022 року. Тому що батько народився в Харкові і, відповідно, я на цій підставі зміг його отримати. Але сьогодні для нас питання громадянства це, скажімо, така дуже животрепетна штука. Нещодавно завдяки нашим зусиллям і взаємодіям із держаними органами в нас вийшло, що тепер не три роки необхідно іноземцю служити для того, щоб податися на громадянство України, а рік.

Тобто це насправді психологічна історія. Ми навіть почали тепер це писати на “листопадах”, які ми збираємо на лінії фронту. Переходити на бік України, рік послужите, а там… І переходять. У нас є ті, хто перейшов на нашу сторону, не тільки солдати, офіцери є.

Як це відбувається? Він приходить і каже: я хочу служити за Україну?

Буквально так. Мало того, вони ще і мають своїми діями підкріплювати свої слова. Люди для початку… У нас є хлопець – Ронін, він переплив Дніпро, був на Херсонському напрямку.

Він попередньо вмовив, якщо я правильно пам’ятаю,11 людей здатися в полон. Вони здалися в полон, потім він уже сам перейшов. Є там інші хлопці, яких я не дуже пам’ятаю, вони показують обличчя чи ні, але є такі, хто наводив удари по російських позиціях.

Це люди, які підтверджували свої слова справами. Ми розуміємо прекрасно, що наша боротьба буде тривати довго.

Що для вас незалежна Україна? Ви за неї воюєте, проливаєте кров.

Незалежна Україна? Це Україна в кордонах 1991 року. Країна, яка розвивається завдяки своїй нації.

У цьому сенсі мені дуже подобається ідеологія Азовського руху. Йдеться про інтегральний націоналізм, коли українська нація розуміється як вся сукупність живих, мертвих, ще ненароджених, і що в цій державі люди несуть відповідальність, як перед предками, так і перед нащадками. У цілому це прекрасно.

Як Ви вважаєте, як незалежність України впливає на РФ?

А росіянам нічого ділитися з українцями. Чому вони нас убивають тоді? Вас убивають “росіяни”. І нас убивають “росіяни”.

Я, як уже сказав, росіянин… Знаєте, як у східних народів є таке поняття манкурт. Це людина, яка забула своє коріння, забула свою ідентичність і почала боротися за чужі інтереси й помирати за них. Ми їх називаємо “вируссю”.

Це люди, які буквально вийшли з росіян, щоб стати “росіянами”. Ось це вони. А як вони можуть бути росіянами, якщо вони буквально вбивають інших слов’ян за те, щоб їхню землю віддавали невідомо кому за те, щоб у Росії було два центри прийняття рішень – Кремль і Грозний? Це росіяни? Точно? По-моєму, ні.

По-моєму, це “росіяни”. Homo soveticus 2.0. Це вони.

Про майбутнє України та РФ

У чому сила українського народу, на вашу думку?

Ось тут мені дуже подобаються роздуми Євгена Урядника, він писав якось у себе, я це дуже добре запам’ятав, що ми, українці, не те, щоб великі письменники, філософи, але ми великі розбійники, пірати, диверсанти.

Тому коштом цієї гуляйпільської сили, природної, в українців виходить уже кілька років давати відповідь буквально до східної деспотії, яка у своїй неповоротливості і спробі якось уніфікувати все, до чого вона торкається. Вони не встигають за тим, як себе веде українська нація в цій боротьбі. Тому що національний характер, він же прямо накладається на те, як веде себе армія. Там, оп, щось тут придумали, оп, там теж введення тих же FPV-дронів, які, вочевидь, зроблені там із палок, і чого гірше.

Це ж було лише тому, що треба було якось разом творчо підійти до питання протистояння противнику. Тому я би сказав, резюмуючи, що сила української нації, мабуть, у творчості, у творчому підході до всього. Це таке щось, яке має дійсно природну силу.

Що ви думаєте з приводу того, як воює російська армія? Тому що ми бачимо і нічні обстріли цивільних міст щоночі, і ми бачимо фронт, який він має вигляд. Що це за манера війни?

Ми буквально там були (у Бахмуті на Донеччині, — ред.), у п’яти кілометрах. І я, звісно, бачив ці спалахи там, за Часовим Яром.

І для мене, звісно, це когнітивний дисонанс, тому що в Часів Яр я просто все дитинство їздив купатися. І те, що ці місця, яких я не бачив (останній раз там був у 2012 році), ці місця, які мені запам’яталися як просто квітучий край, перетворилися буквально в пейзаж місяця.

Це, звісно, мене дуже сильно шокувало. І, треба сказати про ведення бойових дій з боку РФ, ну, звісно ж, це можна назвати одним словом – просто анігіляція.

Тобто вони буквально анігілюють територію. Кажучи про те, що вони збираються там когось урятувати, і що там наче буде хтось жити. Вони, звісно, брешуть.

Російські чиновники (це треба взяти за константу) брешуть завжди, коли розтуляють рота. Вони буквально знищують усю цю територію, яку забирають. Тобто це – тактика “випалена земля”.

Ми згадуємо в цьому плані Вовчанськ, який був знищений під нуль, де ми провели, узагалі, достатньо багато часу як підрозділ, але це просто відбувалося на очах. Я згадую, як при заході в Грайворон, там у нас був штаб, це було ще, в принципі, повністю ціле місто. Потім ми встали на його захист, коли вони почали заходити в Харківську область 10 травня 24-го.

Я просто пам’ятаю ті дев’ятиповерхівки, я там сидів зі своїм розрахунком FPV. А потім пам’ятаю, як у жовтні ці дев’ятиповерхівки, це були такі зуби, як стирчать із землі, висотою 1,5 поверхи. І я пам’ятаю, коли вже був захоплений силами РДК і суміжних підрозділів Вовчанський агрегатний завод, як вони намагалися його відбити.

Вони відправили, якщо мене не підводить пам’ять, близько 12 мотолиг МТ-ЛБ із закритими мангалами. До заводу доїхало дві, тому що це буквально був такий дощ із фрикаделі. Вони знищувалися всім.

Вони просто їхали по відкритій місцевості, і їм було все одно. Вони похоронили роту за один ранок.

Не жаліють людей?

А стан справ на Вовчанському агрегатному заводі на той момент, коли ми спілкувалися з полоненими, в принципі, говорив сам за себе. Дистилювали спочатку воду з річки Вовча, а потім те, що вийшло з води, з річки Вовча, коли до річки вже доступу не було. З’їли там усіх котів, щурів. Одного ми жартома запитали, чи пробував людську печінку, а в нього був такий погляд, знаєте, як кажуть, погляд на тисячу миль. Він такий: “Ні”. Ну, кожен подумав по-своєму.

Яким ви бачите майбутнє України?

Я собі бачу, що Російська Федерація поки не збирається нікуди пропадати. І, як би ми не хотіли, прекрасно розуміємо, що перемир’я, якщо раптом воно буде, то для нас воно ж нічого не змінить. Ми перейдемо в режим, який ми точно так само підгледіли в Азова.

Не чекаємо, а готуємося. Тому що нам треба збільшувати численність, збільшувати політичну присутність в Європі, збирати навколо себе еміграцію. Ми розуміємо, що це ми зможемо робити, тільки маючи підтримку України.

Україна сильна, Україна, у якій при владі знаходяться люди, які розуміють загрозу зі Сходу.

А вона завжди буде ця загроза?

Я більше ніж упевнений, що, поки саме наш образ майбутнього неба не опанує там, так і буде. Так і буде.

Тому що зломити оце імперське анігілююче, уніфікуюче, оце жагу всіх зробити росіянами, просто непоборну, з тої сторони можемо тільки ми. Бо більше це, в принципі, нікому й не потрібно. Тобто ні про яку лібералізацію Росії зверху мови бути не може.

Буквально всім, до голів районних адміністрацій у РФ, треба просто вбити зуби в глотку, інакше вони нічого не зрозуміють. І ніхто нічого не зрозуміє. Тому що система дуже сильно пустила там коріння.

І, відповідно, Україна завжди повинна бути готова до війни, поки ми не там.

Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube, WhatsApp, TikTok.