Одна соборна Україна навіки: як УНР та ЗУНР об’єдналися і провели свято під носом у більшовиків

106 років тому 22 січня 1919 року у Києві на Софійській площі сталася історична подія – було проголошено Акт злуки Української Народної Республіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

Офіційного статусу свята Дня Соборності цей день набув 1999 року за указом президента. З приходом різних президентів свято перейменовували та скасовували, а потім знову повертали. Та хоч там як, історію скасувати неможливо, хоч її й намагалися переписувати різні божевільні. Це вже відбулося.

Факти ICTV поспілкувалися з істориком і директором Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства Віталієм Скальським про передумови Акту злуки, як відбулося проголошення та його значення.

Передумови до об’єднання ЗУНР і УНР

Український національно-визвольний рух із новою силою розгорнувся на початку XX століття. Цьому посприяли розвали імперій після Першої світової війни, зокрема Австро-Угорської та Російської, у складі яких тоді перебували українські території.

Обидві українські держави виникли впродовж одного року. УНР зі столицею у Києві проголосили незалежною державою 22 січня 1918 року, а у листопаді була створена ЗУНР зі столицею у Львові. УНР майже відразу розпочала війну з радянською Росією, а ЗУНР – із Польщею, оскільки поляки вважали, що Галичина має бути польською.

– Відповідно склалася така ситуація: до 1917 року не було жодної української держави, а у 1918 році – вже дві українські держави, які водночас воювали проти своїх сусідів. Постійно виникали питання, чому б нам не об’єднатися, чому б нам не бути разом. Тим паче, що ця ідея соборності, єдності всіх українських земель була ще з кінця XIX століття. Вона постійно озвучувалася, – каже Віталій Скальський.

Гетьман Павло Скоропадський за час короткого перебування при владі не поспішав порушувати питання державної приналежності Галичини, зазначає історик, оскільки Австро-Угорщина була союзником. Тому це питання намагалися “трішечки відкласти десь на майбутнє”.

Але з приходом до влади Директорії питання актуалізувалося, а Австро-Угорщина на той момент вже розпалася. 1 грудня 1918 року представники ЗУНР Дмитро Левицький і Лонгин Цегельський приїхали до Фастова, де підписали попередній договір про об’єднання. Від імені Директорії підписантами були Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Опанас Андрієвський і Федір Швець.

– Фактично це декларація, що обидві сторони не проти нібито об’єднатися в одній державі. Загалом цей процес об’єднавчий тривав весь грудень-початок січня, можливі переговори, були достатньо складними, адже, попри загальне прагнення до об’єднання, в обох сторін були не те щоб противники злуки, але свої політичні цілі вони переслідували, – каже історик.

Тоді ЗУНР, на відміну від УНР, мала потужніший політичний бекграунд. Приміром, Євген Петушевич не просто був в австрійському парламенті, а й брав активну участь у його діяльності. Це ж стосується Костя Левицького, Івана Кивелюка, Лонгина Цегельського та інших.

Скальський зазначає, що “це люди, які були достатньо досвідчені у політичних іграх”. На противагу їм УНР поставала такою собі “селянською”, стихійною республікою, хоча там були інтелігенти, вона мала свою політичну еліту, а ось політичного досвіду їй бракувало.

– От з погляду Києва – що таке Галичина? Це один із регіонів країни, дуже важливий, який варто враховувати. Є ще Слобожанщина, Південь, Поділля, Волинь – і в кожного з цих регіонів були свої проблеми. Щодо Бесарабії, там потрібно було якось розмежовуватися з Румунією, був Крим, який потрібно було якось інкорпорувати, з яким потрібно було якось домовлятися. Була Кубань, значною мірою проукраїнська, і в цьому переліку є й Галичина.

Тоді як для Галичини Київ – це завжди був центр. Вони завжди говорили про Наддніпрянщину як про велику Україну. Тобто, вказує історик, “вони більше, так би мовити, взорували на Київ”, та водночас колишні політичні зв’язки були набагато сильніші з Віднем.

Інтелігенція та діячі ЗУНР їздили туди, жили, хтось мав бізнес або нерухомість. Історик зауважує, на противагу Відню, Київ був символічним містом. Якихось тісніших контактів фактично не було, тому й злука доволі важко просувалася.

– Серед політиків ЗУНР сформувалося два таких табори. Один намагався повністю приєднатися до новоствореної держави, без жодних умов, інша сторона, навпаки, прагнула зберегти якусь автономність для Галичини. Відстоювала якісь особливі права для Галичини, – вказує він.

Остаточний текст Акта злуки було затверджено після опівночі 22 січня 1919 року. Навіть уночі підписанти висували певні ультиматуми, погрожуючи не підписати документ, але врешті дійшли згоди. Універсал Директорії про злуку підписали, після чого вдень 22 січня відбулися урочистості на Софійському майдані.

Як відбувалося проголошення

В урочистий день на площі біля Софії Київської зібралися тисячі людей. До цього дня готувалися завчасно й оголосили його народним святом, тож державні та приватні підприємства й установи не працювали. Будівлі Києва святково прикрасили національними прапорами, символами та декораціями.

Особливо гарно декорували будівлі на Софійській площі та сусідніх вулицях. Українське телеграфічне агентство, описуючи атмосферу, зазначало, що на балконах були розміщені портрети і бюсти Шевченка, а тріумфальну арку при вході з Володимирської вулиці на Софійську площу було прикрашено старовинними гербами України й Галичини.

Церемоніалом свята завідував актор і режисер Микола Садовський, який був членом Генерального секретаріату уряду УНР. Близько 12:00 пролунала команда куреня почесної варти та одночасно на Печерську ударили гарматні постріли. Паралельно пролунали дзвони Софійського собору, а з брами вийшла церковна процесія.

Церемонію розпочав віцепрезидент ЗУНР Лев Бачинський, який заявив, що “відсьогодні Західна Україна лучиться навіки з Великою Україною в одне нероздільне тіло, соборну та суверенну Українську державу”.

Після цього посол ЗУНР Лонгин Цегельський оголосив вірчу грамоту Української Національної Ради, Галичини, Буковини та Угорської України. Її він передав голові Директорії Володимирові Винниченку, який також усіх привітав зі злукою.

– Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка і Наддніпрянська Велика Україна… Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка, – оголосив Федір Швець від імені Директорії Універсал від 22 січня 1919 року.

Коли на площі запанувала тиша, Винниченко та Бачинський потисли один одному руки, а люди вибухнули гаслами: Слава! Слава Україні! Слава галичанам! У своїх спогадах Цегельський зазначав, що “оце слава покотилось дальше і дальше аж до краю площі. Був це як шум моря у бурю: щось могутнє і незабутнє”.

Далі на площі відбувся молебень за Соборність українського народу. Тоді й стався досить цікавий епізод, який так і залишився таємницею. Є знімок, де Петлюра та Винниченко, які були антиклерикалами, зняли головні убори під час молебню. Але нічого не відомо, чи поцілували вони хрест, який їм підніс священник.

– Вони були соціалістами, тому, звісно, присутність церкви дещо дисонувала з їхніми політичними переконаннями. Насправді це була така велика інтрига. Але священник, який підносив хрест, зробив дуже, напевно, мудрий крок. Він своїм тілом прикрив цей момент і фактично ніхто не помітив, що там насправді відбулося. Чи був цей поцілунок, чи ні, – розповів історик Віталій Скальський.

Після молебню присутні на площі люди стали свідками військового параду придніпрянської кінноти та галицького Легіону січових стрільців, за якими через площу покотили польові гармати, важкі мортири, гаубиці та панцерники. Парад приймав полковник армії УНР Євген Коновалець, а командував ним засновник Пласту Іван Чмола.

У газеті Новий час про це писали: В житті кожного народу є події, які стають завершенням його збірних стремлінь. Найвищим збірним стремлінням, до якого всі одиниці живого народу прямують – чи хочуть вони чи ні, чи відчувають вони це ясно чи лише підсвідомо – є власна держава. Інакше народ мусів би згинути.

Святкова подія відбулася у непростий для українців час, адже більшовики тоді вже захопили Харків, Полтаву та Чернігів. Дружина міністра УНР Андрія Лівицького Марія Лівицька пригадувала, що “настрій був підвищений, але вже дуже тривожний”. Наступного дня відбулася ратифікація Акта злуки.

Значення Акта злуки для України

Через кілька днів після проголошення злуки під натиском Червоної армії Директорія залишила Київ, а згодом і майже всю підконтрольну територію УНР. ЗУНР опинилася у не менш складному становищі, адже навесні 1919 року польські війська розпочали наступ на Галичину, а румунські – на Буковину.

Віталій Скальський зазначає, що неможливо за кілька тижнів об’єднати те, що століттями перебувало у складі різних держав. Але контакти практично відразу налагоджувалися, навіть ще до злуки.

– Наприклад, в Одесі сформувався цілий курінь, який поїхав захищати ЗУНР від поляків. Уявіть собі, щоби одесит поїхав до Львова захищати Львів проти від поляків. Це щось неймовірне. Із Галичини в Київ привезли кілька цистерн з нафтою галицькою,бо ж тут була величезна проблема з нафтою – і це допомогло, – розповів він.

Потім військові УНР поїхали в Галичину, де влилися в склад Галицької армії і там уже її очолювали. Делегації їздили одна до одної, щоб фактично якимось чином справді реалізувати Злуку, та це не вдавалося надто швидко.

– Йшла війна на два фронти, ще й внутрішні негаразди тривали. Людей, які мають різний життєвий досвід, не так просто посадити разом. Можна сказати, що вони є в одній державі, але на практиці це досить складно зробити, – додає історик.

Якщо говорити про символічність, то Акт злуки – це дуже важливий крок, бо нарешті українці оголосили про те, що вони є єдиною нацією. Про те, що вони оголосили це на державному рівні, з якимось конкретним рецептом, як це має відбуватися це об’єднання двох українських держав в одну.

– Усі наступні покоління говорили: Ось, у нас був Акт злуки. Ми єдині. Наприклад, той ланцюг єдності, ланцюг злуки, який був у січні 1990 року він зіграв дуже важливу роль під час оголошення незалежності України. Можливо, не так в оголошенні, як у переконанні українців, що це необхідно робити. Відповідно, якби не було 22 січня 1919 року, то навряд чи могло би бути 24 серпня 1991 року, – зауважує Скальський.

У 1920 році Симон Петлюра підписав із Польщею Варшавський договір, за яким частина етнічних українських територій відійшла Польщі. За ними в обмін на визнання незалежності УНР і військову допомогу Петлюра погоджувався визнати українсько-польський кордон по річці Збруч і далі за Прип’яттю до її гирла.

Історик зазначає, що частина галичан тоді Петлюру підтримала, бо фактично на 1920 рік, на момент підписання Варшавської угоди, українські сили не контролювали Галичину – вона була зайнята польськими військами.

– Намагатися утримати те, чого в тебе в руках немає, і намагатися якось замиритися з цією державою, це безглуздя. Тому Петлюра “продав”, в лапках, Україну, але він це пояснив – і частина Галичини це сприйняла, – каже Скальський.

Угода була таємною, її текст оприлюднили роками пізніше, та загальний зміст був відомий і піддавався критиці низки українських діячів. Після відходу Винниченка вся влада в Директорії перейшла до Петлюри. Але, попри військовий союз із Польщею, йому не вдалось успішно протистояти військам Червоної армії. І з середини 1920 року Петлюра разом з урядом УНР виїхав за кордон.