Не зрадила собі: Наталія Бабенко про росіян, заробітки і думки піти на фронт

У національний прокат виходить стрічка БожеВільні режисера Дениса Тарасова. Вона розповідає про українців, яких тоталітарна радянська система намагалася зламати та перевиховати завдяки своєму диявольському винаходу – каральній психіатрії.

Life. Факти ICTV поговорили з акторкою Наталією Бабенко, яка у фільмі зіграла дружину головного героя. В ексклюзивному інтервʼю вона розповіла, чому такі картини на часі, згадала, як російські колеги в один момент перетворилися на пособників тероризму, поміркувала, чого не вистачає акторам в Україні, та поділилася особистим.

Наталія Бабенко про вживання в ролі

– Розкажіть про свою роль у фільмі БожеВільні, що виходить у національний прокат.

– Моя героїня – це жінка, якою рухає любов! Яка перебуває між двома вогнями. Між батьком, який є частиною тоталітарної системи, та між чоловіком, який є дуже прогресивним і волелюбним. Вона працює в театрі, шиє класний сучасний одяг, стежить за міжнародними тенденціями. Ця жінка своєю любов’ю прирікає коханого до страшної долі.

Вона в бажанні захистити його та родину зробила неправильний крок, тим самим ненароком посприяла тому, що він опинився в психіатричній лікарні, де зазнав тортур і знущань від радянського тоталітарного режиму.

Взагалі це дуже важливий фільм, який на часі. Тема дуже болюча та актуальна нині. Те, що відбувається зараз на наших окупованих територіях, це тільки маленький відсоток тих катувань, знущань та звірств, які показано у фільмі.

Бо вони – нелюди, вони завжди ними були та залишаються як у радянські часи, так і зараз!

– Коли ви вживалися в роль паралімпійки Оксани Ботурчук, то займалися за системою професійних спортсменів. Для БожеВільних довелося вдаватися до чогось подібного?

– Мені – ні, тому що це вигаданий персонаж і я мала змогу втілити його так, як відчувала. А у хлопців була можливість спостерігати за психічнохворими людьми, можливо, щось взяти для образу персонажів. Вони мали таку змогу, оскільки ми знімали у справжній психлікарні. І у фільмі навіть знімалися люди з психічними розладами.

– Просто пацієнти, так?

– Так, їх залучили до знімального процесу, були акторами масових сцен. Мені здається, що для них це був цікавий досвід.

– На що екстремальне ви готові заради ролі – схуднути, набрати вагу, накласти важкий грим?

– Вже було і схуднути, і накласти важкий грим (сміється). Я взагалі дуже відкрита до пропозицій. Мені цікаво опановувати щось нове. Я б дуже хотіла знятись в історичному кіно, де потрібно скакати на конях, із задоволенням пройшла б спецвишкіл, навчилася б якимось трюкам. Так само мені цікаво було б зіграти якусь байкершу. Таку, знаєте, відірвану, шалену! Я вчилася катати на байку, але війна внесла свої корективи, треба все це поновлювати.

Проте я дуже відкрита до пропозицій, мені цікаво вчитись чомусь новому та втілювати це в життя. Актор – це ж як пластилін, такий само гнучкий, або як губка, якій цікаво всмоктувати в себе все більше і більше.

– У вас дуже цікава зовнішність і багато фотосесій, зокрема й відвертих. Для чого зірки постять такий контент і як на нього реагують прихильники? Чи є хейтери?

– Мені пощастило з моїми підписниками, в мене немає хейтерів. От правда. Для чого я це роблю? Певною мірою для того, щоби режисери та продюсери бачили мене різною.

У мене насправді дуже універсальна зовнішність. Я можу зіграти як 35-річну, так і 20-річну дівчину. Через те, що в мене така гнучка зовнішність, я можу мати різножанрові та різнопланові ролі. І це певна перевага.

Щоб це підкреслити, звичайно, мені потрібні фотосесії. Це такий гачок на майбутнє, щоби побачили, що я можу бути різнотипажною.

Щодо відвертих фотосесій, то в мене були проєкти, де мені довелося зніматися ню і повністю оголеною. Один з таких – це короткометражний фестивальний фільм Miracles (Дива) режисера Івана Невесенка.

Розумієте, я – акторка, я маю бути гнучкою. Тому я можу і роздягнутися, якщо це важлива, невідʼємна частина сюжету та сценарію.

Наталія Бабенко про акторство в Україні

– Багато хто думає, що акторська професія – це червоний хідник, слава, романи та гроші. Наскільки, якщо казати про заробітки, акторство – прибуткова справа в Україні?

– В Україні це не дуже прибутково, якщо порівнювати з Європою чи з Голлівудом. Там актори отримують не тільки високі гонорари, а ще й роялті – відсоток від прокату стрічки. Скільки б не пройшло років, вони отримують роялті від прокату стрічки в кіно, на стримінгових платформах тощо…

У нас немає такої системи, на жаль, взагалі. Ми зобов’язані підписувати контракт про відмову від авторських прав. Виходить, у режисера є права, у продюсера є права, в оператора є права. А в актора, що віддає своє обличчя, голос і персонажа, якого він створив, – ні. Це дуже сумно, і хотілося б, щоб наша система в цьому плані колись змінилась.

– Якщо порівнювати ситуацію до повномасштабної війни й зараз, заробітки впали чи ні?

– Так, звичайно впали. Багато хто на цьому спекулює, мовляв, в нас же війна. Так, на жаль, у нас війна. І ми всі це знаємо.

Але водночас у нас дуже піднявся долар. Ціни виросли. Всі ходять в магазин. Потрібно платити за комуналку, за оренду житла, комусь треба виховувати дітей, навчати їх, вдягати, годувати.

Я дуже сподіваюся, що ми будемо рухатись до того, щоби в нас була взаємоповага і гідна оцінка нашої праці.

Наталія Бабенко про дружбу з колегами та росіян

– Чи дружите ви з кимось зі своїх колег за стрічкою і взагалі з українськими акторами?

– Звичайно, є такі проєкти, коли ти знаходиш у них своїх людей. Після проєкту Брати по крові в мене з’явився друг Федя Гуринець. Після проєкту Пульс ми дуже здружилися з Дашкою Баріхашвілі. Це мої такі дуже рідні люди.

У БожеВільних ми з Сергієм Калантаєм працювали вже не вперше. Він вдруге зіграв мого батька. До цього ми з ним працювали пів року, коли знімали майже стосерійні Таємниці. І тут, коли ми зустрілися з ним у повному метрі, було дуже приємно. Взагалі дуже приємно працювати з тими людьми, з якими вже є теплі стосунки та спогади.

– А як склалися стосунки з колегами-росіянами? Адже раніше ви доволі часто знімалися у проєктах, де були задіяні й вони.

– Я вам так скажу, я особисто нікому з них не писала, не дзвонила, в мене одразу “ні, табу, все, до побачення”, але зі мною зв’язався один колега – Кирило Кузнєцов.

Він писав: От, нам так прикро, пробач, я не знаю, як це взагалі, що це. На початку повномасштабної він писав оце “Ні – війні”, перші два тижні дуже активно підтримував саме українців, але потім зник.

Я не стежила, бо для мене це: окей, молодець, ти не підтримуєш агресію, підтримуєш нас, так мали б робити всі адекватні люди, але вони мені все одно не цікаві.

Через певний час мені інша акторка-колега скидає цього хлопця і каже: Слухай, це ж той, з яким ми знімалися? Дивись, каже. А він оце на першому російському їхньому каналі співає на 9 травня, потім така пропагандистська промова.

І я думаю, мені все зрозуміло. Це просто безнадійні люди. Це люди, з яких тут просто здували пилинки, а вони після того дозволяють собі приїхати туди й казати, як їх тут ненавиділи, як їх тут ображали, як їх тут недооцінювали.

Це просто, знаєте, манія величі, яка вкладається їм, напевно, з самого малечку. Най собі там живуть, як хочуть, борсаються у своєму болоті, просто не лізуть до нас. Це їхні справи, мені вони не цікаві.

Наталія Бабенко про війну

– Ви родом з Енергодара, що нині в окупації. Що відомо про ситуацію в місті? Що кажуть місцеві, яка інформація до вас доходить?

– Люди кажуть, що там повністю випалений ліс, бо росіяни бояться, щоби не підступилися ЗСУ. Замінований повністю весь периметр міста, починаючи від атомної станції, закінчуючи виїздом з міста і повністю всією прибережною зоною.

Через підрив Каховської ГЕС водосховище майже висохло. Тобто від міста практично нічого не залишилось, окупанти все руйнують.

Вони де живуть, там і с*уть. Це люди, яким байдуже на все, на все живе. Їм байдуже на людей, їм байдуже навіть, здається, на себе, тому що адекватні люди такого не роблять. І штовхають оці наративи, що вони прийшли рятувати. Але вони вміють лише нищити. Таке враження, що їх програмують змалечку: навчають ненавидіти, бити, знущатися.

– Зараз багато творчих людей змінили звичну справу на службу в ЗСУ. Є серед них і акторки. У вас не було думки піти служити?

– Знаєте, мені здається, я б не змогла. Я настільки буваю імпульсивна та нерозсудлива, коли мені щось не подобається. Я просто в певний момент не змогла б, мабуть, стримати себе. Я б просто десь пішла і одразу загинула. І це така беззмістовна смерть – ти й нікому не допоможеш, і помреш.

Тому я вважаю, що я корисніша тут. Дуже хочеться саме через мистецтво говорити про важливе. Тому що культура на часі. І саме через те, що нам не розповідали, приховували, перекручували історію і культуру, зараз відбувається те, що відбувається.

Моя місія – тут! Говорити про важливе, обурюватись, коли спілкуються російською. Я не агресивна в цьому плані, але мені дуже болить. Мені дуже не подобається, коли я в Києві скрізь чую російську мову, коли підлітки спілкуються російською.

– І що з цим робити?

– А тут в мене питання до батьків. Звісно, вам так легше, ви так звикли, але ж ви маєте бути свідомими. І перше, що робити – це навчитись говорити зі своїми дітьми українською, щоби вони потім вже своїх дітей навчали українською.

Нам не потрібна ця москальська мова. Бо в нас є наша – прекрасна, гарна, з такою історією. Вона така болюча, вона така багатостраждальна. Скільки разів її намагалися знищити. І от саме через це ми зараз мусимо підтримувати і культивувати нашу українську мову, щоби ніхто, ніколи, нізащо не зміг її знищити, як би вони не намагалися.

Дуже хочеться, щоб люди почали вивчати нашу історію. Почитали про Розстріляне відродження. Не хочете читати? Подивіться фільм Будинок слова, БожеВільні – про радянську каральну психіатрію. Сходіть у театр, подивіться вистави, послухайте альбом МУР Ти [Романтика].

Ну, це ж те, що нам зараз потрібно. Хочеться, щоб в українців зʼявилось трішечки більше свідомості!

Наталія Бабенко про особисте

– Свого часу ви завершили тривалі стосунки і тоді казали, що вам комфортно самій. Вам досі комфортно чи поруч вже хтось зʼявився?

– Зʼявився, але це особисте і я його дуже не виставляю напоказ.

– Це людина мистецької професії, це колега?

– Ні, це не колега.

– А ви взагалі могли б зустрічатися з актором?

– Так, в мене були стосунки з акторами. Тут все залежить від людини. Для мене найголовніше, щоби, по-перше, мене приймали такою, яка я є, і в жодному разі не було оцих, знаєте, дурнуватих заборон на професію. Типу, Боже, ти ж там ні з ким не цілуйся.

Я – особистість. Я – самостійна одиниця, яка якось будує своє життя. Так само й інша людина. І коли просто дві людини сходяться між собою, головне, щоби вони одне одного підтримували і їм було комфортно та добре разом.

– Що для вас є найбільшим викликом під час війни та як ви це долаєте?

– Найбільший виклик – це не бачити рідних. Ну, і звісно, сидіти без роботи. Бо коли на початку повномасштабного вторгнення ти сидиш і не розумієш, чи будуть ще колись зйомки чи ні, починаєш замислюватись про щось інше.

Але я завжди відганяла ці думки та вірила, що моє місце у творчості. Тому я перечекала цей період, і, слава Богу, почались проєкти. І ти радієш, що не зрадила собі, що дослухалась до свого серця і що ти на правильному шляху. Просто потрібно прислухатися та довіряти собі й вірити, що все буде!

Фото: Наталія Бабенко