«Якщо я стану янголом, хочу, щоб у мене були білі крила» – історія загиблого захисника з Чернігова
Спостережливий, добрий, веселий у колі рідних і дуже дбайливий – саме таким запам’ятала загиблого Героя Олександра Парталу його дружина Катерина. Чернігівець боронив країну у 2014-2015 роках і став на захист рідного дому на початку повномасштабного вторгнення.
Пише сайт pechera.info
Історію розвідника, снайпера, а також вірного друга та турботливого сім’янина розповідаємо далі.
«Як розвідник за усіма спостерігав, підмічав усі деталі»
Якось у 2005 році 17-річний юнак із Прилук приїхав на відпочинок у санаторій неподалік Чернігова. Саме там він зустрів свою долю – 19-річну вожату. Вони настільки припали одне одному до серця, що згодом стали парою. Паралельно з навчанням та роботою хлопець регулярно їздив з Прилук до Чернігова, аби побачити кохану, порадувати її квітами чи подарунками, провести разом час. Дівчина також не раз приїжджала до юнака. Саме так розпочалася історія кохання Олександра та Катерини Партали, яка, на жаль, трагічно обірвалася у 2022 році.
У 18 років хлопець пішов в армію, а після служби переїхав до Чернігова, аби будувати власну сім’ю.
В нас не так багато часу було разом, – ділиться Катерина. – Спочатку ми жили в різних містах, тому бачилися нечасто. Коли він приїжджав, то намагалися якомога більше гуляти, спілкуватися. Коли він приїхав сюди жити, одразу знайшов роботу. Ми робили ремонт у квартирі, працювали, я ще навчалася в університеті. Ввечері вдома зустрічались і просто проводили разом сімейні вечори.
Катерина згадує Олександра як романтика, навіть пропозицію зробив відповідно – на «Казбеку». Втім, стороннім людям чоловік не поспішав відкриватися. Жінка розповідає:
З першого погляду він здавався дуже серйозним, суворим. Зі сторонніми він був доволі закритою людиною. Як розвідник за усіма спостерігав, підмічав усі деталі. Тільки з близько знайомими людьми він відкривався, був веселим, активним. Характер у нього був сталевий.
Олександр завжди поспішав друзям на допомогу. «Він міг віддати останнє, аби допомогти близьким», – зазначає Катерина. Жінка згадує свого чоловіка як хорошого сім’янина, котрий завжди намагався забезпечити родину, та порядного сина. Попри відстань, час від часу Олександр навідувався до батьків і обов’язково допомагав їм, зокрема,фізичною працею.
Я не зустрічала у своєму житті людей з такими правильними принципами, життєвими установками й моральними цінностями, які були в Сашка. Він є взірцем дружби, вірності та відданості. Всі, хто його знав, згадують як найкращого брата, найкращого друга, найкращого сина. Я – як найкращого чоловіка, – ділиться чернігівка.
Чоловік працював монтажником-висотником у Києві: встановлював скляні фасади. Подружжя виховувало доньку Вероніку, проводило разом вихідні, будувало плани на майбутнє, аж поки у 2014 році не розпочалася війна.
«Я жила від дзвінка до дзвінка»
2014 рік. Повістка. Навчання. Війна. Впродовж року Олександр Партала у складі 1-ї окремої танкової бригади виконував бойові завдання в Луганській та Донецькій областях. Іловайськ, Волноваха, Слов’янськ, Щастя – де тільки не доводилося бувати чернігівському розвіднику.
Цей рік був дуже важким для всіх — для його батьків, сестри, для нас із донькою. Ми ще не розуміли, що і як. Я жила від дзвінка до дзвінка. Коли він виходить на зв’язок – нібито видихаєш, трішки функціонуєш. Тільки він не виходить на зв’язок добу чи більше – все. Постійно думаєш: а раптом щось сталося. Або коли він дзвонить, і в слухавці чуєш вибух…
Чоловік намагався вберегти дружину від хвилювань.
Він завжди казав, що все добре, не хвилюйся, – продовжує Катерина. – Він ніколи не сказав, що йому страшно, щось болить, холодно, ніколи не розповідав погані речі. Він беріг нашу нервову систему, а якщо щось розповідав, то це якісь приколи з бліндажів. В нього було дуже хороше гостре почуття гумору.
Після року служби Олександр повернувся додому. Чоловіку знадобилося чимало часу, аби відійти від жахів АТО. Втім, війна все ж таки подарувала йому дещо цінне – справжніх друзів. Побратими часто зустрічалися в цивільному житті, разом працювали і навіть встигли породичатися. Друзі по службі й досі час від часу навідуються до родини Партал.
«З сином він дозволяв собі трішки подуркувати, а з донькою був обережним татусем»
Після служби Олександр продовжив працювати на колишній роботі, але згодом змінив її. Чоловік понад 5 років був далекобійником, а потім знову повернувся до ролі монтажника-висотника. За цей час у родині Партал сталася чудова подія – народився хлопчик Тимур.
У дітей 9 років різниці у віці – це достатньо багато. Ми хотіли другу дитину, але все відкладали. Я вирішила й сказала, якщо ми в цьому році не народимо, то я вже потім не захочу, мені буде важко. І ми народили Тимурчика. Чоловік дуже любив доньку, але хотів і сина. Він був щасливий, що це хлопчик. Але коли син народився, його не було поряд,бо якраз поїхав у рейс. Він побачив сина тільки через 2 тижні.
Катерина зізнається, що дітям бракувало батька через його роботу. Втім, вихідні чоловіка завжди перетворювалися на свято для доньки та сина. Попри суворий характер, татусь постійно балував малечу. Щоразу Олександр приїжджав додому із солодощами та подарунками для дітей і не забував квіти для дружини.
Чоловік багато працював, щоб забезпечити дітям хороше майбутнє. Але знаходив час і для ігор. Катерина розповідає:
З сином він дозволяв погратися в чоловічі ігри, наприклад, бокс — і це при тому, що Тимуру було 4 роки. Чоловік дарував йому боксерську грушу, рукавиці, машинки, іграшкову зброю, вони могли жартома побитися. З сином він дозволяв собі трішки подуркувати, а з донькою був обережним татусем, аби в жодному разі її не зачепити фізично чи емоційно.
Попри брак часу, влітку родина відпочивала разом на морі або біля річки, водойми з наметами. Також при нагоді сім’я навідувалася до батьків Олександра. Але головною відрадою для чоловіка стала дача неподалік Чернігова.
Майже всі вихідні ми їздили туди. Якщо в мене не виходило, він все одно їхав, проводив там час. Він займався садом, завів невелику пасіку, хотів відновити будинок, альтанку, басейн. У нього було дуже багато планів на цю дачу, – ділиться жінка.
Здавалося б, війна залишилася в спогадах, сім’я побільшала, будинок будується – все налагоджується. Аж ось росія знову змінює життя родини. І цього разу — назавжди.
«Це був останній раз, коли ми бачились, – 13 березня 2022 року»
24 лютого Катерина прокинулася від вибухів, а Олександр – від дзвінка дружини, адже в той день якраз був на роботі у Києві. Чоловік якнайшвидше зібрався та вирушив у Чернігів. Жінка згадує:
Він буквально за дві години приїхав. Я зібрала трохи речей, і він відвіз нас до моєї сестри в приватний сектор, а сам зібрався і поїхав у Гончарівське. У нас навіть не стояло питання «не йди», ніхто нічого не обговорював.
У перші дні повномасштабного вторгнення команда побратимів, яка працювала разом у 2014-2015 роках на Сході, знову об’єдналася у складі 1-ї танкової, але цього разу для захисту Чернігова. Один з чоловіків навіть приїхав з-за кордону.
Спочатку подружжю вдавалося зідзвонюватися, та згодом ситуація погіршилася.
Були моменти, коли він добу-півтори не виходив на зв’язок. Нам теж не завжди вдавалося, бо пропадало світло, інтернет, в підвалі погано ловить. Бувало, що він дзвонить і не може додзвонитися ні до кого. Ми були на околиці, але ще не знали, що за сотні метрів уже стоять танки. Там так валило, через нас все летіло, поряд приземлялися снаряди, руйнувалися будинки. Ми дивом вижили, і на зв’язок виходили за можливості.
Іноді чоловіку вдавалося вирватися до сім’ї, але це були рідкісні моменти. Ранок 8 березня видався відносно спокійним. Олександр та його побратими знайшли в одному з магазинів квіти, і поїхали вітати своїх дружин та доньок зі святом, а потім знову вирушили обороняти місто.
Катерина з дітьми 17 днів просиділа у підвалі під обстрілами, але згодом здалася вмовлянням чоловіка та виїхала з Чернігова. Жінка згадує:
Родичі, друзі, з якими ми були, хотіли виїхати раніше. Але ж вони були разом, їм нікого чекати. Я не могла кинути чоловіка й поїхати. Він довго мене вмовляв, і вже питання стало так, що всі кажуть: «Ми їдемо, тут небезпечно залишатися». Ми з Сашком десь добу не могли зв’язатися, щоб дізнатися, чи безпечна дорога. Я знайшла на горищі покриття, і вдалося додзвонитись. Кажу йому: «Всі хочуть їхати». А він мені: «Їдь! Обов’язково їдьте, бо далі буде тільки гірше».
Ввечері того ж дня чоловік вирвався до родини, щоб провести хоч трішки часу разом, а вже зранку провів їх за місто.
Ми виїжджали колоною, яку організовували баптисти. Сашко та його побратими їхали попереду своєю машиною через блокпости, відкривали дорогу, контролювали. Коли доїхали до Анисова, вони вийшли з машини, але нам не дозволили вийти. Ми просто проїжджали повз. Помахали одне одному — і все. Це був останній раз, коли ми бачились – 13 березня 2022 року, – ділиться спогадами чернігівка.
«Може його поранено? Може в полоні, а ти боїшся мені сказати?»
Жінка з дітьми виїхала на Тернопільщину, а її чоловік залишився обороняти Чернігів. Коли місто звільнили, Олександр об’їхав родичів, допоміг усім, чим зміг, а згодом відправився на Донеччину. Коли саме – Катерина не знає, адже чоловік продовжував оберігати її від поганих новин.
Часто Олександр не мав можливості зателефонувати дружині. Жінка згадує:
Це було жахливо, тому що завдання іноді тривали 2-3 дні, і він не виходив на зв’язок. Ти кожен день просто вмираєш тисячу разів.
21 квітня 2022 року розвідник, снайпер Олександр Партала загинув поблизу села Времівка Волноваського району Донецької області. Того дня він та ще троє побратимів вирушили на завдання. На зустріч чоловікам виїхав російський БТР та розстріляв їх. Олександр загинув одразу, він отримав поранення в черевну порожнину, несумісне з життям. Разом з ним загинув чернігівець Павло Лут та ще один військовий з іншого міста. Четвертий побратим вижив, але отримав багато осколкових поранень.
Забрати тіла вдалося лише через добу, коли росіяни припинили обстріл. 22 квітня його побратим, а також друг сім’ї Максим впевнився, що Олександр загинув, і повідомив трагічну звістку дружині.
Він загинув у чистий четвер, незадовго до Великодня. Зранку ми ще переписувалися, а вже за 1-2 години він загинув. Нас у Чорткові, під Тернополем, запросили місцеві, і пригостили пасками. Ми вже несли їх додому, щоб у неділю посвятити, саме підходили до будинку, і зателефонував Максим. В мене був його номер, але він ніколи не дзвонив. Я не хотіла брати слухавку, бо вже зрозуміла: щось сталося. Коли він повідомив, звісно, я не повірила. Я не вірила майже добу, передзвонювала, казала: «Може, його поранено? Може, в полоні, а ти боїшся мені сказати?»
Наступного дня родина відправилася до Чернігова, а вже 27 квітня Олександра поховали. Лише побачивши чоловіка в труні, Катерина остаточно повірила, що він справді загинув.
«Все життя він робив добро іншим, і тепер воно повертається нам»
Організація похорону, оформлення документів – з цим дружині полеглого Героя допоміг побратим Максим. Олександр був хорошою людиною, тож жінка не залишилася без підтримки.
Він завжди всім допомагав, був чесним, справедливим, цілеспрямованим, щедрим, мав добре серце. Все життя він робив добро іншим людям, і тепер воно повертається нам. Люди досі пам’ятають Сашка, його вчинки, допомагають, підтримують нас, його батьків. Виявилося, що у нас дуже багато людей, які готові допомогти, – ділиться Катерина.
Вероніка одразу дізналася про втрату батька, адже була біля мами, коли їй зателефонував Максим. 4-річному Тимуру не поспішали розповідати правду. Хлопчик бачив сльози мами та сестри, але не ставив зайвих запитань. Катерина припускає, що син боявся почути гірку правду. Жінка наважилася та розповіла хлопчику про втрату на сороковини. Вона говорить:
Я не знала, як підібрати слова, але здалася в день поминок. Він постійно питав, коли тато зателефонує, приїде, і при цьому дивився на мою реакцію. Було видно, що він не хоче почути реальну відповідь. Коли я розповіла, він не хотів у це вірити, плакав, казав: «Це може бути хто завгодно, але не мій тато». Потім його дитячий мозок переключався, ніби я нічого не сказала, він різко почав гратися. Потім син знову перепитував, знову казав, що не вірить.
«Я досі відчуваю його підтримку, його допомогу»
Життя родини поділилося на «до» та «після». Катерина зізнається, що в перші місяці не рятували навіть діти. Лише через рік жінці почало ставати трішки легше. Вона говорить: час не лікує, лише вчить жити із почуттям втрати.
В пам’яті залишаються тільки найкращі спогади, найкращі думки. Я до нього відчуваю лише любов і подяку. Це людина з великої літери, яка мала велике серце. В нього на могильній плиті викарбуваний напис, який був з 2014-го на іменному жетоні: «Якщо колись стану янголом, то я хочу, щоб у мене були білі крила». Він дійсно янгол, захисник, який захищав сім’ю та країну до останнього, – з сумом говорить чернігівка.
Жінка усвідомила, що відповідальність за дітей тепер повністю на ній, тому вирішила пройти реабілітацію. І Катерина, і Вероніка пройшли тяжкий шлях відновлення за допомогою психолога. Зараз Катерина працює HR-менеджером, діти додатково вивчають англійську, Тимур закінчив курс ментальної арифметики, а Вероніка посилено готується до НМТ. Родина має спільне захоплення – спорт. Іноді їздить на відпочинок у ліс, до річки, катається на конях.
Зовні син дуже схожий на свого тата, а донька – на його рід. Дівчина з 2014 року пишалася тим, що її батько – Герой.
Вероніка дуже патріотична дитина, – зазначає жінка. – В більшості дорослих немає таких думок і розуміння ситуації, як в неї. Вона любить декламувати вірші, до того ж, великі, складні. Вона дуже багато віршів знає про батька, про Україну. Бути донькою свого батька для неї – величезна честь.
Для всіх рідних та друзів Олександра його загибель – це величезна втрата. Всі згадують його як сім’янина, порядного сина та вірного друга. Чоловік був надійним захистом для сім’ї при житті і залишається ним і донині.
Я досі відчуваю його підтримку, його допомогу. Ми навіть зараз відчуваємо його захист. Це про духовну присутність, що залишається в нашій сім’ї, – підсумовує розмову Катерина.
Світлини надала Катерина Партала
Валентина Гавриленко
Раніше ми писали: Жила лише надією: ніжинка Наталія Луценко втратила на війні 20-річного сина
Джерело: mynizhyn.com
2026-01-07 09:53:12
