У Львові вже встав на ноги боєць, який погодився на реампутацію стопи заради нормального протезу

Три місяці тому він тримав у руках автомат, а тепер – свою первістку Раду. Бавить її у Національному реабілітаційному центрі Незламні.

За першими місяцями життя донечки 31-річний командир роти Володимир Рудковський спостерігав з екрану телефона – в коротких перервах між боями.

– Коли дружина скидала відео з донькою, я розумів, що не день, вона дорослішає, з’являються якісь нові емоції, а я – не поряд. Оце тяжко, – згадує боєць.

Сам Володимир з міста Сарни на Рівненщині. Там працював в пресслужбі міськради, популяризував спорт та займався доброчинністю. У ЗСУ вступив добровільно, коли дружина вже була вагітною.

– Я думав лише про те, що це історична битва, ми з ними воюємо не 100, не 200 – 300 років, і якщо доведеться, загину з честю, – зовсім без пафосу каже Володимир.

Володимиру випало бити ворогів на Запорізькому напрямку, там, де вони, в прямому сенсі, закопались у нашу землю.

Під час штурму укріплень росіян Володимир і зазнав важкого поранення.

Тієї ночі не до сну було не лише бійцю на позиції, а й його дружині та донечці  в далекому тилу.

– Ми лежимо, нас обстрілюють з мінометів і раптом від Юлі перший раз приходить повідомлення: “в тебе все добре?”, – згадує Володимир.

Юлія розказує, що саме в ту ніч вони з донечкою не спали – у малої була істерика, мама не могла зрозуміти, що з дитям. Такого ніколи не траплялося. Чомусь захотілося написати коханому. Юля каже, що оце розповідає, а в самої мурашки по шкірі.

Він відписав, що все добре. А вже за кілька годин, рятуючи побратима, потрапив під ворожий вогонь.

– З цього місця дуже- дуже високо летіла кров. Як у фільмах Тарантіно, – намагається у присутності дружини жартувати чоловік.

Побратим, якого рятував Рудковський, вже повністю одужав. А от на долю Володимира випало дві ампутації.

Хірурги після поранення відрізали Володимиру частини стопи. А коли чоловік приїхав на реабілітацію та протезування до Львова – у Центр Незламні,  – йому запропонували провести повторну ампутацію.

Керівник напрямку хірургії Центру Незламні Гнат Герич каже, що через це, на жаль, проходить кожен другий воїн із понівеченою стопою.

– Інакше – нормального протезу, на якому справді можна впевнено ходити, встановити неможливо. Можна лише той, який прикриває косметичний дефект, – пояснює лікар.

Багато поранених через психологічний стан не погоджуються на додаткову ампутацію.

Володимир, для якого було надважливо лишиться після поранення активним і у житті, і у спорті – погодився.

Після реампутації не пропускав жодного заняття з реабілітації, бо дуже хотів чим скоріш отримати і опанувати штучну кінцівку.

Відвідував не лише обов’язкові тренування, а і всі додаткові – приміром, йогу.

– У мене день розписаний з 9 ранку до 5 вечора. Я вже за два тижні почував себе, як з двома ногами, – говорить Володимир.

За кілька тижнів після операції він отримав протез, ще за кілька – ходив на ньому вже без милиці.

Його відновлення блискавичне і вже підходить до завершення. Весь цей шлях з ним поряд його дівчата – дружина Юля і донечка Рада.

На своєму протезі гордовито носить по вулиці свою малу, а дружина розчулено за ними спостерігає.

Фото: Незламні