Тут надія тримається за кожне ім’я: в Ніжині відкрили Алею Надії

Сьогодні, 27 листопада, в Ніжині відкрили Алею Надії. Ще до офіційної церемонії ми стоїмо з Олександрою Козинець – ініціаторкою створення Алеї, біля Собору Всіх Святих. Саме тут, неподалік Алеї Героїв, з’явився новий простір. Тихий, але наповнений голосами тих, чиї рідні ще чекають на повернення.
 

Алея, яку збудувала надія

Підходять люди, хтось обережно торкається портретів, гладить рукою знайомі риси, хтось просто стоїть осторонь і дивиться на стенди, ніби чекає, що той, хто на портреті зараз зʼявиться, підійде, обійме, скаже: «Я повернувся. Тепер все буде добре».

Олександра говорить неквапливо, в очах — блиск, від якого важко відвести погляд. Це очі людини, яка довго йшла темрявою і все одно навчилася тримати світло.

— Олександро, коли ви вперше відчули, що маєте щось зробити?

— Коли зрозуміла, що сама вже не впораюся. Мій чоловік зник безвісти… Я шукала його всюди, куди тільки могла достукатися. Але в якийсь момент стало очевидно: одна людина не прорве всі ці двері.   Сімнадцять місяців… Довгі 17 місяців, коли життя розділилось на «до» і «після». Спочатку було найважче, майже не було поруч тих, хто розуміє, як це — чекати й нічого не знати.

Тому я почала шукати інших, хто живе з тією ж раною. І знайшла… тепер ми – велика родина.

– Відомо, що ви разом з іншими рідними зниклих безвісти спочатку організувала мирні акції підтримки?

— Коли ми тільки почали виходити на акції, людей ставало все більше. Нам потрібен був хоч якийсь символ нашої віри в повернення. Спочатку зробили один прапор — там було близько шістдесяти портретів зниклих героїв. Потім другий, на сорок. Зараз уже в процесі третій… На жаль, зниклих безвісти стає більше. І нас — тих, хто чекає, тримається й не здається — теж більшає.

(Вона замовкає на секунду, вдихає глибше і продовжує – Авт.)

— У якийсь момент ми зрозуміли: цього недостатньо. Нам потрібне місце, яке буде з нами щодня, а не лише під час акцій. Місце, яке підтримає нашу надію. Яке говоритиме кожному: ми не забули, ми чекаємо, ми боремось.

Так і з’явилася перша думка про Алею. Якщо такі простори відкриваються в інших містах — чому Ніжин має мовчати?

(Вона опускає очі, і голос стає тихішим. – Авт.)

— Було багато розмов, багато страхів. На цих портретах — наші рідні, і ми не знаємо, де вони: в полоні, десь у неволі, чи просто недоступні нам. Ми боялися зробити щось неправильне. Але зрештою вирішили: Алея потрібна. Бо наші зниклі безвісти — це теж Герої. І про них треба говорити вголос.

– Ви особисто подавали петицію до міськради?

— Так. Майже за добу назбирали сто підписів. Можете уявити? Це як ковток повітря. І відповідь нам дали швидко — Алеї бути. Я тоді плакала… Але то були сльози полегшення.

Кожне фото, кожен підпис — через мої руки. Я сама обирала фон для фото, узгоджувала написи, стежила за редагуванням. Дзвонила кожній родині. Хтось плакав у слухавку, хтось дякував, хтось мовчав… А я просто тримала цей зв’язок, бо знала, що більше ніхто за нас це не зробить.

На Алеї чотири великих стенди. На кожному — по 18 портретів. Без дат. Лише обличчя та імена.

Ми не ставимо дат, бо наші хлопці ще можуть повернутися. (І ці слова зависають у повітрі, мов щось дуже крихке – авт.)Реклама:

Суть Алеї Надії в тому, що це символічний простір, створений на честь безвісти зниклих та полонених захисників, який є місцем пам’яті, віри та надії. Це місце, де родини та громада вшановують героїзм зниклих безвісти, підтримують тих, хто чекає, та висловлюють віру в їхнє повернення.

— А якщо хтось повернеться?

(Вона злегка усміхається, вперше за весь час по-справжньому тепло – Авт.)

— Вони підходять і самі знімають свій портрет. Уявляєте? Ота мить… вона безцінна. А якщо, не дай Боже, когось привезуть на щиті… тоді портрет знімаю я. І передаю рідним. Це моя відповідальність перед ними.

«У кожного з нас — свій біль і своя робота»

Олександра каже, що в Ніжині досі немає людини, яка могла б допомагати родинам із документами – Авт.)

«Тому я сама це роблю. Пояснюю, даю зразки заяв, інколи навіть пишу й відправляю зі своєї пошти. Головне — не дати людині залишитись самій» – говорить Олександра.

Вона розповідає про роботу, яку взяла на себе: петиції, документи, пояснення, дзвінки родинам, узгодження макетів. Про те, як обʼєдналися  190 родин. Про те, як вони разом збирали допомогу для передової — навіть під час повітряних тривог.

«Ми завжди збирали допомогу на передову. Продукти, гігієна, ліки, газові балони. Все, що могли. І навіть коли тривоги, навіть коли мокро, холодно, ми стояли… Бо хлопці там за нас стоять. Ми самі фасуємо, клеїмо наші маркування: “Від родин безвісти зниклих та військовополонених”. Це як наш спільний підпис під тим, що ми пам’ятаємо – розповідає Олександра.  – Передаємо  все до Собору Всіх Святих і через отця Сергія наша допомога вже відправляється на фронт. В нас у кожного свої обов’язки. Хтось друкує маркування, хтось фасує продукти, хтось пише сценарії акцій. Усі зайняті. Бо всі хочуть наблизити той день, коли не буде більше потреби ні в акціях, ні в Алеях… коли всі повернуться».

Навіть деталі символів вони продумували разом: синьо-чорні стрічки, брошки, чорно-білі знаки полону.

«На акціях ми носили синьо-чорні стрічки — символ трагедії зниклих та полонених. Вони були незручні, тож я знайшла в тіктоці ідею брошок… І ви знаєте, родини підтримали, замовляли по кілька одразу – говорить Олександра – ми навіть зробили чорно-білі: знак полону. Символи теж лікують. Це маленькі речі, але вони тримають. Бо коли маєш символ — маєш опору».

Вона говорить про своїх помічниць — Аліну і Таню і каже, що сама без них би не впоралася.

Коли розмова завершується, вона тихо каже:

«Поки ми тут — наші рідні з нами. І поки ми чекаємо — вони повернуться. Алея Надії – символ нашої віри в це».

***

Тихо падає дощ. На портретах з’являються перші краплі. Тріпочуть прапори, ніби вітер перегортає сторінки ще ненаписаної історії.

Історії, яка тримається надією — тією, що не зламати, історії тих, хто молиться, сподівається і вірить.

Наталія Рульова
Фото Майніжин та з архіву Олександри