Тар (2022) – рецензія на фільм Тодда Філда

Третій за 21 рік фільм актора та режисера Тодда Філда Тар є одним із претендентів на головну статуетку від Американської кіноакадемії. Його перша повнометражка У спальні вийшла у 2001 році, а друга драма – Маленькі діти – у 2006-му. І попри такий невеличкий доробок, за його плечима шість номінацій на Оскар.

Його нова стрічка не дає простих відповідей або моральних уроків, а центральною героїнею історії постає перша жінка-диригент Берлінського філармонічного оркестру Лідія Тар. Цей персонаж вигаданий, але неперевершено втілений Кейт Бланшетт.

Зараз дивляться

Філд створює тонкий погляд на cancel culture, або культуру скасування. Це своєрідна сучасна форма остракізму, коли під тиском суспільного резонансу певна особа стає небажаною у соціальних та професійних колах через нейприйнятну, на думку певної групи суспільства, поведінку.

У Тар режисер змінює структуру руху MeToo, зосереджуючи увагу на нарцисичній жінці-диригенті. Своє існування Лідія будує на нескінченному підтвердженні власної геніальності. Вона – протеже геніального Леонарда Бернстайна – започаткувала стипендію, спрямовану на виховання диригентів-початківців і разом з оркестром у Берліні планує записати живе виконання П’ятої симфонії Густава Малера. А ще у неї планується вихід книги.

Картина починається з тривалої дискусії на сцені між Адамом Гопником, реальним автором колонок для The New Yorker, який у лютому взяв інтерв’ю у Бланшетт, та Лідією Тар. В одному з моментів він її запитує, чи настане день, коли митців перестануть ділити за статтю.

— Ми живемо в еру фахівців. Мені дивно, що людям важливо замінити слово маестро на маестру. Я маю на увазі, ми ж не називаємо жінок-астронавтів астронавтками, – відповість Лідія.

Цей момент з інтерв’ю у фільмі – своєрідна преамбула українських реалій, яку можна віднести до суперечки борців за і проти фемінітивів. Кілька років тому сама Бланшетт підтримала рішення Берлінале відмовитися від гендерних призів в акторській категорії і просила називати її актором, а не акторкою.

Але повернемося до сюжету Тар. Після інтерв’ю Лідія проводить майстер-клас у Джульярдській школі, де гостро нівелює претензії студента, який каже, що не любить Йоганна Себастьяна Баха через те, що той був білошкірим та “наплодив” 20 дітей.

Лідія живе у Берліні разом зі своєю партнеркою, скрипалькою Шерон (Ніна Госс) у розкішній квартирі. У них є усиновлена донька-школярка Петра. І хоча героїня Бланшетт може здатися холодною, особливо у відносинах зі своєю помічницею Франческою (Ноемі Мерлант) чи Шерон, вона демонструє зворотне ставлення до Петри.

Але перші тріщини її сконструйованої влади починають з’являтися, коли стає відомо про самогубство молодої жінки Крісти Тейлор, яка колись була диригентом-стажером у програмі Лідії. Її смерть засмучує Франческу, до якої Тар ставиться дещо егоїстично.

Натомість у неї помітна слабкість до молодої віолончелістки Ольги (Софі Каур). Її готовність скористатися владою та ім’ям для просування сексуальних намірів врешті стануть причиною її падіння. Згодом стане очевидно, що Кріста була черговим “трофеєм” Лідії.

Персонаж Бланшетт наділений рисами поведінки, які більше асоціюються з маскулінністю – від поверхових, як-от одяг або макіяж, до більш очевидних, на кшталт сексуальності та використання влади. У міру того, як розгортається фільм, він починає нагадувати радше документальну, а не художню історію.

Більшість сцен у фільмі починаються, коли дія вже відбувається, і закінчуються перед завершенням. І хоча фільм триває 2,5 години, не в останню чергу саме цим прийомом, окрім гри Бланшетт, режисер ще більше заохочує глядача до перегляду.

Тар ще можна назвати класичною фаустівською історією про музичного генія, який піддається спокусам слави та влади. Хоча героїня Бланшет не продає душу дияволу, вона показує, що талант – це одне, а мораль – зовсім інше. Цю стрічку “зробила” Кейт Бланшетт, як свого часу Ґері Олдман у фільмі Темні часи. Вона неперевершено втілила жінку-маніпулятора, майстерно вибудувавши характер, і не менш майстерно показала її крах.

Єдине запитання після фільму – чи обійде Бланшетт в оскарівських перегонах Мішель Єо за її роботу у Все завжди і водночас.

Фото: Focus Features