Під обстрілами в Кураховому за день могла обстежити до 70 хворих і легкопоранених: історія майора медслужби ЗСУ Алли Асауленко

Алла Асауленко — педіатриня, яка в перші дні повномасштабного вторгнення пішла у військкомат. Залишила родину, зробила крок у невідомість. Мобілізована, яка змогла очолити великий і здебільшого чоловічий колектив військових терапевтів Угруповання сил і засобів «Схід» Медичних сил.

Відзначена орденом княгині Ольги за роботу під ворожими обстрілами в Кураховому, де за день могла обстежити до сімдесяти хворих і легкопоранених пацієнтів.

В інтервʼю для АрміяInform Алла Асауленко поділилася своїм цивільним і військовим досвідом, розповіла про особливості та інтенсивність служби, і, звісно ж, поділилася мріями та планами на життя після завершення війни.

«Я була мобілізована за десять хвилин»

— Якщо направду, то за все моє довоєнне життя бажання бути військовим лікарем не виникало ніколи. Оскільки я з родини військовослужбовців, у мене батько військовий лікар, то всі труднощі й специфіку життя родини військових я відчула по повній.

Мабуть, через це я обрала для себе найбільш мирну спеціалізацію — пішла в педіатрію. Так, 24 лютого 2022 року я ще працювала у Вінницькому Національному Медичному Університеті на кафедрі дитячих інфекційних хвороб. Але коли полетіли ракети, то перше, що виявилось: мій син (якому на той час не було вісімнадцяти) і чоловік сказали, що не стоятимуть осторонь. Діти взагалі відмовилися кудись виїжджати. Тоді і я вирішила, що мушу не відставати. Тож 2 березня пішла до військкомату.

Там були величезні черги. Переважно там стояли чоловіки, і коли я йшла до якогось кабінету, то вони розступалися, пропускаючи мене. Тому я дуже швидко пройшла всі етапи та була мобілізована, напевно, за десять хвилин. У Військовому медичному клінічному центрі Центрального регіону я, власне, потрапила в інфекційне відділення на посаду ординатора, і кілька місяців служила саме там, надавала допомогу пацієнтам, які прибували етапами евакуації.

«Один із найбільших страхів — не впоратись»

— Багато хто на цьому б зупинився. Та цього госпіталя вам виявилося замало — попросилися на ротацію. Що спонукало до такого рішення?

— Перша ротація взагалі була за бажанням — командир запропонував, я погодилася, бо відчувала, що мої руки там потрібні більше, ніж тут.

Я так це бачила: якщо я вже мобілізувалася, то маю цей шлях пройти повністю.

Так почалася моя перша ротація. Я працювала у складі мобільного госпіталя в Донецькій області, а також за потребою виїжджала на різні етапи евакуації, виконувала обовʼязки в передових хірургічних групах. Після першої ротації повернулась додому, пробула буквально півтора місяця, ну і якось так склалося, що поїхала знову.

Отой другий раз затягнувся найдовше, тому що тоді мій шлях трошки ускладнився. Я була переведена зі штатної посади в тиловому госпіталі, стала начальником відділення в одному з мобільних госпіталів. І вже із цієї посади за девʼять місяців я потрапила до Угруповання сил і засобів, де і працюю тепер, як головний терапевт.

Перша ротація — це був Краматорськ, на той час там були найбільші потоки евакуації. Це були важкі часи, дуже велика кількість поранених, травмованих і хворих. Якщо чесно так згадувати, то для мене тоді один із найбільших страхів був — не впоратись. Тому що не дуже багато часу я мала на те, щоб опанувати взагалі, що таке бойова травма. Довелося дуже-дуже швидко вчитися.

Було мало часу на відпочинок, але навіть ці короткі проміжки часу доводилося використовувати на навчання. Та ті часи я згадую з теплотою в серці, оскільки саме тоді відчула всю силу «колективного розуму», підтримки від колег. Це дуже допомагало, бо практично не було випадків, щоб у разі якихось сумнівів чи вагань не було в кого запитати, або не було кому підтримати. Є такий вислів, який для мене став правилом: одна з найбільших удач взагалі по життю — коли зустрічаєш гарного вчителя. Тож мені насправді поталанило. Командири, які були в мене на кожному етапі, дуже багато чому навчили й підтримували.

— Чим відрізняється робота терапевта у фронтових підрозділах і в тилу?

— На терапевта припадає великий відсоток «легких» поранених. Та й приймання соматичних хворих ніхто не скасовував! І все треба робити дуже швидко!

Були такі дні, коли на етапі працювало чотири терапевти, і за день кожен оглядав від 50 до 70 пацієнтів. Якщо розділити це в часовому проміжку, то виходило до 11 хвилин на пацієнта.

На етапі евакуації їх треба швидко розсортувати, надати допомогу, хворих і поранених мають стабілізувати й скерувати на наступний етап, із більш кваліфікованою допомогою в безпечнішому місці.

Іноді траплялося так, що у командирів підрозділів виникали сумніви щодо необхідності госпіталізувати бійця, що не мав очевидних ознак серйозного недугу. Завдання військового лікаря — повернути захисника у стрій. Але якщо я бачила, що військовослужбовець насправді потребує серйознішого лікування, то докладала максимум зусиль, щоб все-таки переконати військову частину відпустити такого бійця. Зрозуміло, якщо була якась можливість все-таки скоротити термін надання необхідної допомоги, лікування і повернення вустрій, на це також доводилось іти.

Ми всі розуміємо, що на певних ділянках оборони є нестача в бойовій силі. На жаль, нічого із цим не вдієш, і доводиться працювати на спільний результат, заради якого всі ми тут.

«Найпоширеніші скарги військовослужбовців — патології нервової системи й опорно-рухового апарату»

— З якими хворобами звертаються захисники найчастіше?
— Найпоширеніші скарги військовослужбовців — це різноманітні патології нервової системи й опорно-рухового апарату. Навіть люди з належною фізичною підготовкою не витримують повсякденного носіння засобів захисту. А якщо врахувати, що середній вік військовослужбовців нині 45+, то постійне навантаження на хребет та суглоби викликає дорсалгію та ще низку хвороб, і, на жаль, тут мало чим можна допомогти.

Напевно, я навіть не знаю, в кого немає такого діагнозу. І більшість пацієнтів із проблемами опорно-рухового апарату потребують терапевтичного лікування, протинабрякової, протизапальної терапії. Найголовніше — дати тілу спокій та уникати фізичних навантажень. Утім, самі розумієте, це неможливо.

Тобто виходить замкнене коло: людина доходить до якоїсь межі, коли неможливо нормально рухатися і виконувати завдання за призначенням. Потрапляє в госпіталь, отримує терапію, стає легше, виписується, повертається в підрозділ. І все повторюється по колу. І, на жаль, від цього нікуди не подінешся.

Серцево-судинна патологія в нас на другому місці, і тут теж важливу роль відіграє вік військовослужбовців. Усі гіпертоніки повинні регулярно приймати ліки і вести здоровий спосіб життя. Та дуже часто це є неможливим у бойових умовах, тому відбувається погіршення у вигляді термінальних, ургентних станів — трапляються гострі коронарні синдроми, гострі порушення мозкового кровообігу. Цей відсоток зростає і надалі зростатиме.

— Керівництво всіма терапевтами збільшує відповідальність у десятки разів…

— Звісно. Якщо проаналізувати весь мій шлях у військовій службі з того моменту, як я переступила поріг першого місця служби, й по даний час. То дуже часто доводилося виходити за межі комфорту, весь час доводиться вчитися чомусь новому. Коли я стала провідним терапевтом в УСІЗ, це передбачало лікувально-евакуаційне забезпечення по всій зоні відповідальності. Тобто довелося дуже швидко розуміти: як, звідки, куди, чому і хто їде, кого скеровувати, в яких обсягах. Я маю цим керувати, тобто знати сили й засоби на кожному з етапів. Тобто я маю чітко розуміти, скільки фахівців якої категорії потрібно на кожному етапі, і проводити щоденний аналіз відповідно оперативної обстановки.

Якщо трапився якийсь перекос, ми маємо швидко перегрупувати підрозділи або змінити шлях евакуації. Я раніше із цим не стикалась, тож довелося досить швидко вчитися, здобувати ці навички. Навантаження зростає постійно.

Та коли стає геть зовсім важко і погано, я собі кажу: стоп, є люди, яким набагато гірше за нас, — наші бійці, які на позиціях в окопах. Ми маємо робити максимум для того, щоб захистити їх і зберегти! У цьому мені завжди було на кого покластися.

Тобто колектив підбирався завжди такий, який розумів мене, а я слухала його. Ми були на одній хвилі, якщо доводилося вчитися чомусь разом — ми так і робили. Поки що це вдавалось, можливо, не завжди ідеально.

Але ми насправді старались, і надалі продовжуємо це робити для максимальної ефективності, максимального зменшення часу евакуації постраждалих, від моменту поранення до надання кваліфікованої медичної допомоги. Звісно, не все від нас залежить, багато залежить від того, як спрацьовують медики у бригадах, наскільки є можливості швидко вивести бійця з позиції. Чи наявна броньована техніка для евакуації, а її, на жаль, недостатньо в підрозділах.

«У середньому сплю чотири години»

— Яким є ваш звичайний робочий день?

— Бувають дні гірші й дні кращі, у середньому сплю чотири години, може навіть іноді, що буває дуже зрідка, шість. Але щодня я повинна прокидатися о четвертій годині ранку. Тому що перший звіт, який я маю надати командуванню, має бути відправлений не пізніше ніж о 4:30.

Та і до цього не факт, що я спала, тому що евакуації відбуваються переважно в нічний час. І особливо якщо на етапах якісь складні пацієнти, то одна з моїх форм діяльності як провідного фахівця стосовно терапевтичної патології — це надати допомогу лікарям, які на етапі. Лікар там може бути, наприклад, також нещодавно мобілізований, він може не мати фаху щодо бойової терапевтичної травми чи ургентної патології. Тож мій обов’язок — зорієнтувати, допомогти поставити діагноз вчасно і швидко.

Нерідко від військових лікарів доводиться чути про розділеність суспільства на фронт і тил, про нерозуміння і напругу, які виникають у спілкуванні із цивільними колегами.

«У відпустці з’ясувала, що не можу спати в ліжку»

— Чи торкнулося це вас безпосередньо?
— Навіть більше вам скажу: на жаль, перші місяці служби в армії мене це надзвичайно пригнічувало. Далі я, можливо, просто до цього звикла. Ви знаєте, деякі люди, з якими я пліч-о-пліч багато років пропрацювала, якось відмежувалися від мене. Навіть якось від одного з моїх цивільних колег прозвучали слова «там у вас». Тобто місце, де я перебуваю, — на війні — багато хто себе з ним не асоціює. Люди живуть поза тим, що відбувається. І хоча живемо ми всі в одній країні, вони вважають, що «це там у вас», і це їх не торкається. Мене це дуже бентежить.

Під час перебування у відпустці є потреба у спілкуванні з людьми поза межами військової медицини. Іноді хочеться повернутися в спокійне довоєнне життя, поспілкуватися про звичайні, «мирські», теми. Але деякі знайомі відмежувалися, і від того стає трохи гірко. Можливо, когось гризе почуття провини, розуміння власних меж і слабкостей…

При цьому мене підтримують багато інших, з якими вдається знайти спільну мову. Але я дивлюся на це з оптимізмом, готую себе, адже все одно колись доведеться повертатися, доведеться звикнути жити з цим. І це дуже яскраво я побачила на прикладі моєї власної родини.

Коли приїжджала у відпустку чи кілька місяців могла працювати неподалік від дому, то виявилось, що я не можу спати в ліжку.

Річ у тім, що коли я потрапила на фронт, місце для сну було дуже тверде. Це просто були реально дошки, на яких лежав дуже тонкий матрац. Я не дуже кремезної статури, у мене на початку були синці в місцях, де кістки прилягають до шкіри. Але згодом я звикла до такої аскези, і коли повернулася додому, не змогла спати в ліжку.

Довелося спати на підлозі, і це було дико для моєї родини. Ще був момент щодо приймання їжі. Для мене зараз це, скажімо так, «закинути паливо». На службі їси швидко, іноді навіть не помічаєш, що ти там проковтнула.

Вдома також довго я не могла змусити себе їсти разом, відчувати смак, повернутися до старих звичок. І коли я спілкуюся зі своїми побратимами, запитую, як у них із цим справи, чи це лиш я така ненормальна, то, власне, виявляється, що в багатьох є ті чи інші відхилення, коли вони повертаються додому, у спокійне цивільне життя.

«Медики на фронті — такі, як я — закінчуються»

— Чи потрібно, на ваш погляд, мобілізувати цивільних лікарів? Скажімо, провести більшість медиків через ротації, щоб вони ставали частиною військової медицини, щоб розуміли, що таке бойова травма?
— Однозначно — так. У наших реаліях це має бути зроблено. Але досить велика частка медиків наразі мають бронь у цивільних закладах охорони здоровʼя, і вже не можуть бути так просто мобілізовані. Ось тут у мене виникають питання — на мою думку, це небезпечно, тому що медики на фронті — такі, як я — закінчуються. Вигорання ніхто не скасовував. І має бути заміна. Однозначно має бути заміна.

— Що б ви змінили, якби мали владу, щоб ліквідувати оцей розкол між «там» і «тут», фронтом і тилом?
— Якби була в мене була така можливість, то, напевно, пропагувала б інтенсивні військові навчання для всього населення країни. Поводження зі зброєю, тактична медицина. Можливо, це якось радикально звучить, але я вважаю, що ми маємо бути готові фізично і морально, а наші діти повинні розуміти, що потрібно ставати воїнами. Мої власні діти бачать мій приклад, і вони проходять військові вишколи. Син, уже студент, бере участь у змаганнях зі стрітболу. Він себе готує.

— Коли закінчиться війна, які у вас плани, мрії, що хотіли б зробити найперше?
— Можна відверто говорити? Ну, напевно, я перший місяць буду спати. Просто висплюся. А далі… дуже скучила, надзвичайно скучила за своєю діяльністю як педіатр. Колись я свідомо обрала цю спеціальність, мій шлях медичний почався не відразу з лікаря. Спочатку працювала медсестрою в дорослих стаціонарах і мала справу з дорослими пацієнтами. Досить швидко зрозуміла, що доросла медицина — трохи не моє. Педіатрія, як на мене, набагато приємніше.

Тож одна з моїх мрій — вернутися нарешті до моїх маленьких пацієнтів. Але це після місяця сну.

А ще, мир для мене — це можливість бачити моїх дітей. Справді торкатися їх, мати можливість обійняти. Цього також дуже не вистачає.

Фото з особистого архіву Алли Асауленко. У співпраці з Станіславом Ясинським

Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
2025-04-13 06:30:00