Обличчя сучасного воїна: історія чернігівського командира «Живчика» – Відео

Щороку Україна вшановує тих, хто боронив і продовжує боронити її свободу та незалежність. Це не лише День пам’яті, а й нагадування: війна триває, і щодня хтось віддає себе заради нашого мирного завтра.

Серед таких — уродженець Чернігівщини з позивним Живчик, командир танкового батальйону 32-ї окремої механізованої бригади. Він – один із тих, хто сьогодні тримає стрій і щодня наближає перемогу.

Пише Челайн

«ВІЙСЬКОВИЙ ШЛЯХ»

«Колись ще у 2008 році, як усі 18-річні хлопці, призвався на рік строкової служби, у 2009 році звільнився. Потім у 2014 році, коли всі мої друзі відбували службу, повертались із пораненнями, вирішив піти також. Одразу був призваний за мобілізацією, але не потрапив до штату, нас, деяких військовослужбовців, повернули. Ми стали на облік у військкоматі, я певний час ходив до військкомату, мені запропонували контракт, у мене тоді був дуже піднесений патріотичний настрій. Я бачив, як усі повертаються з пораненнями, а мені було прикро, що я не там із ними, а сиджу вдома з жінкою, ходжу на роботу, а не там із ними. Підписав контракт наприкінці 2014 року, пройшов підготовку у Десні на командира танка.

Як зараз пам’ятаю, що 4 лютого я був у місті Волноваха, у складі 72-ї бригади, поставили мене на посаду командира танка, так і почав свій шлях солдатом, командиром танка, провоював там кілька років, отримав на той час первинне – після року службу став головним сержантом роти, потім дослужився, пройшов курси підготовки у Львові в академії Сухопутних сил імені Петра Сагайдачного, отримав первинне офіцерське звання – молодший лейтенант. Уже на посаді командира взводу прибув під Авдіївку, де воював у складі свого взводу, звісно, що батальйону, але виконував задачі окремо, як взвод. Тоді була необхідність, нас застосовували в Авдіївці, нас прикомандировували до піхоти, там отримав поранення, потім лікування, потім славнозвісна історія – потрапив за ґрати.

У 2022 році 26 лютого ми, кілька військовослужбовців, звільнилися з Менської виправної колонії, нас було десь 40 осіб, яких випустили. Вже як вийшли, почали виконувати якісь завдання, одразу це було порахувати ворожу техніку, потім уже серйозніші, де нам дали зброю, це була вже розвідка. З часом потрапив вже до Чернігова, через сім днів приєднався до підрозділу «Кліщі», і отак повернувся до військової служби і понині проходжу службу у лавах ЗСУ»,- Живчик – командир танкового батальйону 32-ї ОМБр.

ГЕРОЙ У СУЧАСНИХ РЕАЛІЯХ – ЦЕ….

«Я поставив би такий образ сьогодення, реальні герої – це піхота. Це звичайний піхотинець, той дідусь, який сидить в окопі, або молодий хлопець. Немає значення. Піхота, звичайні стрілки, ті, хто потрапляє на передній край, хто виконує завдання. Це такі хлопці, які справді герої, кожен із них. Тому що сьогодні завдання в піхоті виконувати настільки складно, тяжко, і ті, хто може з ними впоратися, той достойний бути героєм. Я їм усім присвоїв би звання Героя, може, народних. Але це хлопці конкретні, це образ героя сьогодення в Україні»,- Живчик – командир танкового батальйону 32-ї ОМБр.

ІСТОРІЯ, ЯКОЇ НЕ ЗАБУТИ

«Один із бійців, тобто екіпаж, виконував завдання, їздили на штурмові дії до населеного пункту Піщане, були підбиті, покинувши танк, бігли до найближчих наших позицій, там були перші наші позиції в тому районі. Бігти потрібно було метрів 700, а за ними гналися fpv.

На жаль, один із членів екіпажу не встиг, він добіг вже до окопу, впав і там його наздогнав fpv, від якого він загинув. Так склалося, що тіло, на жаль, із передових позицій на сьогодні неможливо було одразу забрати, всі, хто до цього дотичний, знають, як важко евакуювати тіло. Він там лежав, піхота нам допомогти не могла, тому що у них у самих приблизно десятеро своїх було на тих позиціях, яких вони не могли евакуювати. Коли дійшов час, я з командиром батальйону спланував операцію, щоб були сприятливі умови – і погода, і ніч.

Було ухвалено рішення, я очолив цю операцію, і ще зі мною пішов командир його підрозділу, командир роти, молодий лейтенант, також завзятий.Реклама:

Ми пішли, спланувавши цю операцію, все мало бути чітко, але як ми потрапили вже на ротний опорний пункт піхоти, яка допомагала нам в організації, то дізналися від командира роти піхоти деякі моменти, внесли корективи у наші плани, і те, що ми планували, перевернулося з ніг на голову, адже це був зовсім інший план дій. Але таку авантюру ми спробували провести, ми ризикнули, вискочили на пікапі піхоти, вони здійснювали підвезення продуктів, різних речей на позицію. Висадили на крайню позицію, до якої ми могли доїхати.

Була ніч, нам треба було пройти пішки з командиром роти, а епічний момент у тому, що карти місцевості знаю напам’ять, де яка позиція, орієнтири, я керую боями кожен день, маю роботу з картами, пам’ятаю все там. Я ще говорив, нам не треба планшет із картою, бо все знаю на пам’ять, ми дійдемо, все буде добре. Ми йшли вночі і банально заблукали. Ми зайшли далеко, ми пройшли позицію, де він лежав, я розумів, що щось закінчуються посадки, я вийшов у поле подивитися, а ніч, нічого не видно. Після прильоту був спалах – і я побачив за спиною у себе той орієнтир і там одразу ця позиція. Я розумію, що ми його пройшли метрів 700-800, він позаду. Я й кажу командиру роти, що треба бігти назад, бо ми були на відкритій місцевості.

Починаємо бігти назад і так склалося, що літала наша «Баба Яга», пролетіла скрізь нас і зупинилася. Вони помітили рух – зі сторони нашого противника бігли двоє у бік наших позицій, вони думали, що це два бійці штурмують наші позиції. Хотіли по нас відпрацювати, я розумів: якби ми в той момент зупинилися, був би скид міни 80. Через те, що ми постійно бігли, вони почали виходити на командирів цих підрозділів, чи є наші люди в цьому районі, а там були всі попереджені. Але до наших пілотів тяжкої авіації інформація не дійшла. Добре, що командир роти, який нам допомагав, вчасно вийшов на них і сказав, що так, то двоє наших. Вони не зробили скид, полетіли далі. Дрон супроводжував нас, я все одно кричав командиру роти, щоб не зупинявся, я розумів, що у ворога немає такого дрона, але момент цей дуже гостро відчувався.

Нам вдалося добігти до позицій, трошки відпочили. Піхота, яка там сиділа, просто була вражена. Вони питають: «Хто ви хлопці?» – «Ну от, танкісти». – «А ви по свого двохсотого?» – «Так». Попросили цигарок, а в мене якраз були повні пачки цигарок, я їм віддав, залишив три цигарки, я знав, що зараз повернуся, а хлопцям там ще сидіти. І вони почали розпитувати: хто ми? що ми? І я ж почав відповідати, що я – заступник командира батальйону танкового, це командир роти. Вони були здивовані: як так? А що, у вас так заведено? Ми точно запам’ятаємо цей момент, що ми сиділи на передовій з двома офіцерами, а ще й танкістами.

Дуже тяжко ми його потім витягували, закріпили на ноші, я розраховував на інше, думав, що ми його зможемо тягнути. Я протягнув 100 метрів, а в мене сили закінчуються. Плюс я не здоровань, мій командир роти також звичайний хлопець. А цей двохсотий, Піроженко, земляк мій, він важив десь кілограмів 110, щоб ви розуміли. І отак по 100 метрів із перепочинком ми його тягнули. Дотягнули до умовної точки, тоді ще хлопці Бармен і Макар погодилися взяти участь у цій операції, вони під’їхали на машині туди, куди вже, наприклад, піхота наша не їздить. Нам тоді дуже допомогла погода, на це і був розрахунок»,- Живчик – командир танкового батальйону 32-ї ОМБр.

ЩО ДАЄ СИЛУ ПРОДОВЖУВАТИ БОРОТЬБУ?

«Найбільша і єдина мотивація на сьогодні, як і на початку війни, – це бажання закінчити її. У мене просто настільки велике бажання це скоріше закінчити, назвемо це умовно – миром, щоб люди повернулися до свого буденного життя, поверталися до своїх сімей»,- Живчик – командир танкового батальйону 32-ї ОМБр.

ЩО ВАРТО ЗМІНИТИ В УКРАЇНСЬКІЙ АРМІЇ?

«Це документообіг. Ми за це говоримо ще з 2014 року, це вже й недоцільно всю інформацію тримати в паперах, запровадив би електронні носії, облік сьогодні ми можемо зробити серверним. Я розумію, що є причини втрати, але ці сервери можна поділити на пріоритети, щоб на одному сервері трималася інформація одного рівня, на іншому – іншого і так далі. Зараз паперовий документообіг настільки ускладнює роботу, особливо ці збирання підписів.

Уявіть, зона бойових дій, а причина банальна – боєць звільняється. Йому потрібно пройти цей обхідний лист, катаючись по різних населених пунктах, областях. Зібрати все та здати. Цей лист піде в архів, потім все одно знищиться. Потроху воно впроваджується, наприклад Армія+, ці електронні рапорти, погодження, але якби воно працювало повноцінно, було б дуже добре»,- Живчик – командир танкового батальйону 32-ї ОМБр.

ЩО ВИ ПЛАНУЄТЕ РОБИТИ ПІСЛЯ ЗАВЕРШЕННЯ ВІЙНИ?

«У мене мрія – створити сім’ю, в якій буду щасливий. Жити вдома, будувати гарні стосунки, в майбутньому виховувати дітей. А цілі… Я вже багато разів про це думав, що робитиму після закінчення війни, що треба і тим займатись, і тим, але через те, що я тут і занурений щодня у воєнні питання, мені це не дає можливості планувати цивільні моменти. Є різні думки, наприклад створити організацію для допомоги ветеранам. Я на власному досвіді знаю, яка в цьому потреба, дуже хотілось би і центр такий відкрити»,- Живчик – командир танкового батальйону 32-ї ОМБр.

Раніше ми псиали: У Ніжині відкрили меморіальні дошки чотирьом загиблим Воїнам