Наймолодшій жительці — 68, найстаршій — 87: як живуть у селі Великий Ліс на Чернігівщині, де залишились 4 жилих хати

У селі Великий Ліс, що на Чернігівщині, наймолодшій жительці — 68 років, найстаршій — 87. Нині там живуть четверо людей. Ще декілька час від часу навідуються до своїх домівок, а влітку приїздять дачники.

Ганна Волевач живе через кілька хат від Валентини Онос. Будинки вже нежилі, тому жінки вважають одна одну сусідками. Жінки ходять одна до одної в гості та, коли треба, допомагають по господарству.

“І нам так ловко. Тихо. А ви знаєте, колись пісня була «Тут все моє». От ідеш і думаєш: «Тут все моє». Колись же хатки у кучі були, щоб курка не ступила, щоб межі не різонути. А тепер іди, що хочеш, роби: співай, кричи, матюкайсь. Ех! Городити не треба, бо ж ніхто не зайде. А лисиця хоче — нехай іде”, — каже Валентина Онос.

За словами жінок, лисиці тут часті гості. Одна задавила у Ганни Волевач двох курей та півня. Хоч Великий Ліс офіційно є селом, місцеві називають себе хуторянами.

“Ой, у нас хутір красивий був, скільки було людей. Ще баба була молодою, скільки хлопців їздило — з усіх сіл. У нас же село яке — приблуди всі. Здебільшого ніде людям було будуватися: іваньківці тут, і розливці, і радичівці. Тоді ж людей не випускали з села. Паспортів же не давали. Це, може, у 1970 році почали давати паспорти, то повиїжджали”.

Раніше в цьому селі, кажуть жінки, була і робота.

“У нас же, не думайте, у нас ферми були тут. І млин у найперших. Не було ні в Іванькові, ніде — у нас, і електрика у нас, і все у нас. А скоту: і коней, і корів, і свиней. Завод у нас цеглу виробляв”, — каже Ганна Волевач.

Зараз зв’язок зі світом у Великому Лісі — діти, які приїздять в гості, та телевізор з газетами. Хоч село після децентралізації стало належати до Понорницької громади, місцеві продовжують виписувати газету з колишнього райцентру — Коропа, бо, як кажуть, звикли.

“І за Короп хочеться дізнатись, і після Коропа. А воно ж мало пишеться. Мало. Раз на місяць тільки привозять. І чекаєш. І школу хочеш побачити, й інше. А вони в інтернет повиставляють, і все… Для нас треба, щоб у газеті більше було”.

Ганна Волевач каже: торік газету не виписала, то читала сусідчину.

“Я там усе прочитаю. А це кажу, на цей рік, буду чи не буду, а «Нові горизонти» та «Вісник» виписуй. Гроші грошима. Нахріна вони? То не гроші, що лежать, а що біжать”.

Від думок про війну відволікаються роботою, розповідають місцеві жительки.

“То ж робиш, себе сам задурюєш. Особливо у цей час, то не можна лежати — що попало в голову лізе, там те, там те, а то працюєш, ходиш. Гарбузів багато насаджуємо, картоплю. Поки повибираємо, поки натягаємо, заготівлю на зиму робимо”.

Їхати з села, кажуть жінки, нікуди не хочуть.

“Мене забирають двадцять разів. Учора були, то тільки поїхали. Поутепляв усе чисто поросяті, дров нарубав, вікна повставляв. Будем тут, поки вже не подужаємо”.

Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube, WhatsApp, TikTok.