Мрію, щоби війна закінчилася за нас: Дмитро Суржиков про рідних у Маріуполі та зміну професії

Український актор Дмитро Суржиков в ексклюзивному інтерв’ю Фактам ICTV.Life зізнався, чи думав про зміну професії, як ставиться до мовного питання та про що мріє найбільше.

Також Суржиков розповів, як працює російська пропаганда та чи залишився хтось з його рідних в окупованому Маріуполі.

А з 30 вересня на телеканалі  ICTV2 стартує показ іронічного детективу Коп з минулого: глядачі побачать прем’єрні 3 і 4 сезони проєкту. Головну роль поліціянта Олега Доліна, що вийшов з 20-річної коми і знову почав ловити злочинців, зіграв Дмитро Суржиков.

Про акторство і серіал Бандерівське смузі

– Розкажіть, над чим зараз працюєте як режисер? У яких проєктах задіяні як актор? 

– Як режисер зараз не працюю. Як актор – граю у моновиставі Про що мовчать чоловіки, або Дикун Forever. Також я задіяний у проєкті АТП Рапід, у мене там невеличка роль.

– Незабаром прем’єра нових 3-го і 4-го сезонів Копа з минулого. Розкажіть, що станеться з вашим героєм – копом Доліним? Кажуть, Долін шукатиме своє щастя, але ж і в попередніх він також шукав свою любов…

– З моїм героєм відбуватиметься багато цікавого, але я не стану розповідати, бо буде нецікаво дивитися. І так, він знову шукатиме своє людське щастя, адже так часто буває: людині здається, що вона вже знайшла своє кохання, а несподівано, років за сім, виявляється, що шкарпетки не там лежать, борщ не солоний і таке інше.

Так, мій герой знову порине у пошуки, а от чи знайде – подивимось. Він не дуже пристосований і до життя, і до особистих стосунків… Але по секрету додам: у Доліна все буде супер! Подробиць не викладатиму – дивіться нові епізоди.

–  Дмитро, а чи плануєте продовження іншого інформаційно-гумористичного серіалу Бандерівське смузі, що ви знімали у 2022 році  Чи задоволені реакцією глядачів на цей проєкт?

– Дуже задоволений реакцією глядачів. Проєкт Бандерівське смузі – це моментальна реакція, рефлексія на те, що відбувалося в Україні. Ми робили це для того, щоб, по-перше, тримати себе в тонусі, не з’їхати з глузду. І, по-друге, щоб підтримати українців. Ми взагалі не сподівалися на таку реакцію, але коли отримали фідбек – зраділи, це було круто. 

Це історія про громадське протистояння на початку війни. У той час люди на телефон знімали геть усе, але ніхто не знав, що можна викладати, а що – ні. Зв’язку не було, інтернету не було, хто де – невідомо. Певний час був своєрідний інформаційний хаос. Це вже потім з’явилися певні правила. 

Продовження цього серіалу не буде, принаймні у тому форматі, у якому він існує зараз. Можливо, буде якийсь апгрейд, переосмислення, тому що війна не закінчилась, вона трансформувалась. Багато всього змінилося, і дуже багато людей ми втратили.

Проте задоволені результатом: ми людей підтримали, і вони нас. Коли висміюєш ворога, то стаєш внутрішньо сильнішим, зникають страхи. Це дуже сильний маячок, поштовх до конструктивної спокійної боротьби.

Про пропаганду РФ і мовне питання

– Нещодавно на фестивалі у Венеції представили пропагандистський фільм Росіяни на війні, який відбілює окупантів, які воюють в Україні. Чому, на вашу думку, у світі допускають до показу такі фільми?

– Думаю, що це робиться за гроші, як і купівля цілих крил політичних партій у Європі, які транслюють російські інтереси. Росіяни вкладають у пропаганду гроші, бо для них це життєво необхідно. Вони із самого початку Радянського Союзу вкладали дуже величезні суми в кіно. Вони дивилися німецькі стрічки, робили копії і возили ці пропагандистські фільми всіма фронтами на усіх війнах. Вони прекрасно розуміли, що пропаганда – це те, куди треба вкладати гроші, і подивіться на результати цієї пропаганди. 

Ще один приклад – мовне питання. Я народився в Радянському Союзі й навіть не знав, що існує українська мова. Ніхто в Маріуполі нею не розмовляв. Коли вперше приїхав в Київ, побачив якісь вивіски українською мовою, надписи, почув українське радіо.

Пам’ятаю, як у третьому класі ми почали вивчати українську мову і літературу – а це було у 1989-му році в Маріуполі – читали оповідання. Його автора, на жаль, зараз не пригадаю, але текст починався зі слова “ранок”. Так ми на перерві усі перебилися, бо сперечалися, що означає це слово.

І вчителька почала просто читати й перекладати, і каже: ранок – утро. Ми всі були вкрай здивовані, тому що ніхто не вгадав. 1989 рік, третій клас, це нам було по 8-9 років, – це також результат пропаганди. Росіяни до останнього будуть вкладати гроші в пропаганду.

– Проте ви вивчили мову і зараз вільно розмовляєте. Скажіть, чи задумувалися ви під час війни про зміну професії? Чимало акторів зізнавалися, що мали такі думки…

– Думки були, але поки що не змінив. Якщо буде треба, я з радістю зміню професію і буду працювати тим, ким мене назначить доля.

– Чимало акторів з початку війни долучилися до лав Збройних сил. Чи були у вас думки піти на фронт? 

– Я долучений до допомоги Збройним силам, я в Україні й жодного разу не виїжджав за кордон. Я роблю все, що можу, з тими людьми, хто працює на фронт. Але піти особисто – не маю можливості.

Про скандал із Цимбалюком і рідних у Маріуполі

– Нещодавно ваш колега Тарас Цимбалюк потрапив у скандал через прослуховування російської музики. Як ви ставитеся до цієї ситуації? Чи вважаєте нормальним толерування російського контенту в інфопросторі?

– Не можу ніяк коментувати, тому що ми не знайомі з Тарасом і не знаю деталей цього скандалу. Я думаю, що для подібних випадків є закон, і все.

Єдине, що можу сказати: війна триває, зокрема, за мову. Мова – частина цієї війни. Подивіться, що росіяни роблять, коли захоплюють якийсь населений пункт. Вони міняють назву і знищують все українське. Тому мова – це невіддільна частина нашої незалежності, нашої ідентичності.

– Чи залишився хтось із ваших рідних, знайомих в Маріуполі?

– З рідних у Маріуполі вже ніхто не залишився, є знайомі, які там перебувають. Хтось виїхав, одні мої близькі знайомі перейшли сухопутним коридором минулого року, коли там ще працював перехід. Є батьки моїх знайомих – це інше покоління, вони трохи старші, якось там живуть.

– Скажіть, чи плануєте своє життя? Про що ви мрієте? 

– Зараз я точно нічого не планую. Я хочу, щоби війна закінчилася нашою перемогою. Це єдиний план. Не розв’язавши головного питання, неможливо щось планувати, ростити дітей, будувати країну і щось далі думати.

Нам потрібен стабільний мир, і тоді зможемо будувати, планувати й про щось мріяти. Тоді всі будуть подорожувати, робити такі речі, про які ми навіть не мріяли й не знали, що спроможні на такі дива.

Але головне, про що я мрію, так це про те, щоб ця війна закінчилася за нас, а не за наших дітей. І закінчилася нашою перемогою. Тому що дуже не хочеться, щоби вона переходила на їхні плечі й вони жили у війні…