Медична фортеця Львова: за рік війни тут пролікували 515 тис. пацієнтів, з них – 350 поранених дітей

Уже 365 днів точиться кривава повномасштабна війна РФ проти України.

Ми стримуємо ворога, який не знає меж у своїй жорстокості, бо разом із військовими гинуть і зазнають тяжких поранень цивільні люди, діти.

Ворог веде бойові дії, нехтуючи всіма правилами ведення війни. Саме цей факт вражає всіх у світі, а насамперед – лікарів, які надають допомогу пораненим.

Війна застала заступницю медичного директора з анестезіологічної роботи 1-го ТМО Львова Наталю Матолінець у Стамбулі, де вона з колегами перебувала на стажуванні.

– Коли мені зателефонував син о п’ятій ранку і сказав, що почалася війна, я була шокована, – зізналася Наталя. – Ми одразу ж розпочали свій триденний марафон до Львова.

Спочатку група українських лікарів летіла до Кельна, потім – автобусом до Варшави, а звідти до Перемишля, довго стояли на кордоні, щоб пішки перетнути його. Був мороз, холод, а митниця працювала тільки на випуск біженців з України.

– За цей час, хто тільки нам не радив не в’їжджати в Україну, але ми твердо стояли на своєму, адже там сім’ї і лікарня, яку треба підготувати до приймання поранених пацієнтів.

Їм вдалося повернутися 26 лютого, й одразу – до лікарні. Потрібно було налагодити роботу у нових умовах.

Лікарня Св. Пантелеймона вже 50 років працює як медзаклад швидкої допомоги. Саме сюди привезли понад сотню людей зі Скнилівського аеродрому у 2002 році, коли там на натовп упав літак. Тож лікарі мають неабиякий досвід роботи з масовим надходженням пацієнтів і важкими травмами.

Але такого, що побачили 13 березня, коли Яворівський полігон був обстріляний 30 російськими ракетами, працівники цивільної лікарні іще не бачили.

– Надійшло понад 100 поранених, – згадує лікарка. – Ми із завідувачкою відділення анестезіології сортували їх і розподіляли по відділеннях.

Ось тоді медики Львова вперше побачили, що таке війна: коли пацієнти – без рук, без ніг, з вирваними шматками тіла, коли з ран фонтанувала кров.

– Дуже запам’ятався пацієнт без руки, ноги, і мав 80 відсотків обпеченого тіла й голови. Він вижив, ми зробили максимум із того, що могли. Чоловік готується до протезування, – розповіла лікарка.

Потім пішов потік поранених зі Сходу.

Найбільша лікарня Львова

Перше ТМО Львова – це п’ять повноцінних закладів охорони здоров’я. Лікарня Святого Пантелеймона – найбільша з них. Тут наразі перебуває 1,4 тис. пацієнтів.

Лікарню визначено як друга лінія евакуації. Пацієнтам, які дістали поранення на полі бою, надають першу допомогу в мобільних госпіталях або найближчих великих госпіталях у Дніпрі, Харкові. А потім медичними евакуаційними потягами, реанімаційними автобусами, реанімобілями чи власним транспортом їх доправляють до Львова, який перетворився на справжню медичну фортецю.

– Ми – один із центрів, який приймає цивільних і військових та внутрішньо переміщених, – повідомила Матолінець.

На сьогодні за рік, що минув від початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну, тут проліковано 515 тис. поранених, серед них – 350 дітей. Цивільних переміщених – понад 110 тис.

Це колосальне навантаження на медиків, яке вони з честю витримують. За день можуть привезти 70-120 людей евакопотягом, або 10 – автомобілями швидкої.

У ТМО надають всі види медичної допомоги – від психологічної до важкої травми. Виконують трансплантаційні, ортопедичні та реконструктивні втручання, тут виготовляють і встановлюють протези.

– Ми називаємо наше місто фортецею Львова, фортецею Незламності, – сказала Наталя Матолінець.

Незламні – Національний центр реабілітації та протезування також працює у складі 1-го ТМО Львова.

– Ми відчуваємо позитивні емоції, коли бачимо, як людина, що втратила обидві ноги, стає на протези і робить перші кроки, – сказала Наталя. – Адже попереду повноціне життя.

Встановлено вже 60 протезів. Серед пацієнтів – одна дитина. Такого в нас ніхто ніколи ще не робив.

У кожного був свій особистий розлад

Неможливо передати словами, коли оперують пацієнта з відірваною щелепою, а після операції, коли виправлено всі дефекти, людина має можливість соціально адаптуватися і жити.

– Це те, що спонукає і мотивує, – констатувала Матолінець. – Черпаємо силу від пацієнтів, та й самі передаємо їм упевненість.

І справді, хіба можна розкисати, коли перед тобою 13-річна дівчинка, яка сама зазнала поранення у ногу, але сіла за кермо автомобіля і вивезла чотирьох поранених пасажирів.

– Коли ми отримали від неї вітальні листівки, то відчули таке тепло. Це було так зворушливо, – згадала Наталя.

Та лікарі – люди не залізні, й нерви їхні не сталеві. Вони також можуть страждати.

– Кожен із лікарів пережив відчай і безсилля, кожен мав свій особистий стресовий розлад, який вдалося побороти за допомогою психотерапевтів.

Львівські лікарі працювали командою, підтримували одне одного, щоб постати перед пацієнтами зібраними, впевненими, сильними.

Це надає сил працювати понад норму і жити на роботі.

Чи плачуть лікарі, працюючи з надлюдськими навантаженнями та стикаючись зі страшними травмами: фізичними та психічними?

– Я особисто виплакала все за 48 годин, поки їхала з Туреччини в Україну, – поділилася Наталя. –  Адже не знала, чи застану вцілілою лікарню, чи побачу живою свою дитину.

Зараз лікарня заповнена важкими пацієнтами, хворими переселенцями, які потребують діалізу, хіміотерапії, інсулінів, гормонів, які не можуть жити без медичної допомоги.

– Тож є чим зайнятися, і тут не до сліз, – зазначила лікарка.

Іноземні колеги у захваті

Та все це не було б можливим без допомоги партнерів, колег зі всього світу, волонтерів.

– У перші дні війни були закриті всі склади, заводи, компанії, що постачали ліки та обладнання, і ми вдячні тим, хто тоді привозив гуманітарну допомогу фурами й машинами, де було все необхідне.

Лікарні вижили завдяки цій допомозі.

– Коли все трішечки стабілізувалося, почали приїжджати лікарі, реабілітологи, медсестри, які день і ніч, попри тривогу, працювали разом із нами, – розповіла Матолінець.

Спершу іноземні колеги спускалися в укриття під час обстрілів, та згодом призвичаїлися і не переривали роботу.

Усі допомагали один одному, лікарі виконували роботу санітарів: годували й мили пацієнтів. Це теж об’єднувало всіх людей у білих халатах незалежно від посад.

– Медична фортеця Львова стала світовою, а ми – її частинками, – додала Наталя Матолінець. – Всі іноземні колеги були вражені нашою стійкістю і працездатністю.

Місія американських лікарів- хірургів, які працювали в гарячих точках, констатувала, що з такими травмами їм не доводилося стикатися ані в Сирії, ані в Іраку, ані в Афганістані. І ще  вони зазначали, найгірше в цій війні те, що таких страшних травм зазнає цивільне населення.

Завітав до Львова і корифей тактичної медицини американець Джон Голкомб, який створив систему Tactical Combat Casualty Care (TCCC), що дозволяє врятувати якнайбільше поранених.

Він оглянув площі медоб’єднання, обладнання і запитав, де холодильник із замороженою кров’ю. Але за стандартами у цивільних лікарнях не  використовують цільну кров, тільки її компоненти.

За декілька днів, залучивши МОЗ, львів’яни отримали дозвіл на використання цільної крові за об’ємних її втрат під час надання медичної допомоги.

Разом із лікарем Голкомбом одразу ж було виконане пряме переливання крові пацієнту з геморагічним шоком.

Отже, медична фортеця Львова тримається і вистоїть, а ми – переможемо, впевнені медики.

Фото: 1 ТМО м. Львова