Любомир Левицький: ексклюзивне інтервʼю з режисером

З 2 травня в прокат виходить документальна стрічка українського режисера Любомира Левицького Ми були рекрутами. Фільм розкриває історії бійців Третьої окремої штурмової бригади.

В ексклюзивному інтервʼю Фактам ICTV Любомир Левицький детально розповів про свій новий проєкт, а також поміркував про те, яким має бути кіно у війну, чи є у глядача попит на реальність та як нам виховувати дітей, щоби в майбутньому позбавити Україну від російської агресії.

Про стрічку Ми були рекрутами

– Коли я побачила трейлер до вашого фільму, мені спочатку здалося, що це буде художнє, чи, як кажуть, ігрове кіно. Проте всі герої у вашій картині – реальні люди в реальних обставинах, чи не так?

– Я не є режисером-документалістом, я приєднався до лав документалістики з початку повномасштабного вторгнення, оскільки цього вимагає час. Але мої роботи все одно затягує в художню форму, я не можу з цим нічого зробити.

Тож я вирішив зупинитися на популярному в США форматі – мокʼюментарі. Українською це можна перекласти як псевдокументалістика.

Я розповідаю реальні історії про реальних людей, але в художній формі. Це мікс художнього і документального кіно, який для нашого глядача буде чимось новим і, можливо, навіть колись замотивує продовжувати робити такі проєкти.

– Розкажіть трішки більше про сюжет, що там побачать глядачі? Для кого ви робили цей проєкт? Чому його варто подивитися

– Головна місія – відкрити наших воїнів з іншої сторони, щоби люди в тилу розуміли, хто стоїть за зброєю, хто стоїть за подвигами. Я показую воїнів як філософів, як людей з крутими сімʼями, людей з класними поглядами, з освітою, із суперським інтелектом. Друге – це надання статусу елітарності воїнам.

Я хочу їх поставити на такий постамент, щоби вже ніхто звідти не зміг їх ніколи зрушити. Я роблю це, показуючи ціну того, що вони проходять та проживають, але так, щоби глядачу було легко дивитися. Це кіно не про страждання, а про мотивацію.

В Україні сьогодні народжується неймовірна та унікальна мілітарна культура, яка відображає те, чим люди живуть сьогодні, чим вони пишаються. Військові, які подивляться цей фільм, переконаються в тому, що вони зробили правильний вибір – вони на своєму місці. Одразу скажу, що я не романтизую війну, але вона, крім трагедії, стала каталізатором важливих речей, зокрема нового сторітелінгу, що зароджується. Гадаю, цей фільм стане цеглиною в побудові нової архітектури, в побудові патріотизму.

Про попит на реальність

– Якщо, оцінити кіно, що знімається зараз, візьмемо для прикладу той самий Netflix, то помітно, що доволі багато проєктів, створені саме за мотивами або на реальних подіях. Війна, через яку проходить Україна, теж сповнена таких сюжетів, що не кожен сценарист вигадає. Що ви думаєте про такий тренд? Ви помічаєте попит на реальність у глядача?

– Ми саме вивчаємо, що може бути цікаве іноземцям про війну і що може бути цікаве самим українцям. Дійсно є великий попит на правду, й ось такі мокʼюментарі проєкти можуть бути цікавішими, тому що ми ще в процесі війни.

Зараз ми самі можемо створити інтерес до нас, щоби зацікавити Голлівуд і пояснити, хто такий український герой.

Netflix сьогодні керується виключно статистикою – дивляться люди, чи ні. Він навіть 20 днів у Маріуполі взяв лише після того, як стрічка отримала Оскар. Можливо, це допоможе змінити статистику.

– За кордон плануєте просувати Ми були рекрутами?

– Обовʼязково, бо в ньому заховані також місії й для закордону. Насамперед я хочу, щоби Захід побачив, що гроші його платників податків працюють, бо іноземці спираються на картинку. Вони побачать, що в нас є люди, є зброя, є техніка, і все це застосовується у військових справах, а не так, як каже російське ІПСО, що все крадуть і ховають.

Також я вважаю за важливе гуманізацію наших військових, щоби у європейців не складалося враження, що ми небезпечні.

Наприклад, один з воїнів, що знявся у фільмі, це вже легенда Третьої штурмової – Тоха, прийшов на фронт зі спорту. Він показує дуже круті результати на штурмах, водночас в нього є родина, він може вигулювати свою собачку й опікуватися нею, якщо вона захворіє. Це люди, які люблять світ, які люблять мир, але зараз змушені робити те, що вони роблять.

– Це вже друга ваша документальна стрічка. Перехід від ігрового до документального кіно – відчутний процес для режисера?

– Це дуже відчутно. Це відрізняється взагалі на рівні логістики проєкту. Коли ми робимо ігровий фільм, то все плануємо заздалегідь: ми маємо сценарій, робимо сторіборди, кожен знімальний день розписаний по пунктах. У документальному кіно, тим більше, коли ти працюєш з армією, все не так.

По-перше, ти не маєш сценарію і до кінця не розумієш, що буде відбуватися. Взагалі, якісь вищі сили хотіли, щоби ми зробили цей проєкт, бо дуже швидко вирішувалися найскладніші ситуації. По-друге, як режисеру мені доводилося працювати з реальними військовими, а не акторами, проте у них все виходило, включно з репліками, що потрібні були для склейок.

Мені пізніше в роботі з художніми фільмами, з акторами це стане в пригоді, бо я змінив повністю підхід до розʼяснення сценічних завдань. Тут не було часу працювати до знімання, тому довелось шукати форми як передати меседжі максимально коротко, чітко і зрозуміло.

Про готовність піти на фронт

– Зараз багато митців змінили сцену, камеру чи мікрофон на зброю. Ви готові піти на фронт? Чи ходили ви до ТЦК?

– Я вже майже другий рік працюю виключно з армією. У мене було багато розмов, куди б я хотів піти, якщо доведеться. Скажемо так, наразі мої хлопці, що готові мене прийняти, стримують мене, бо бачать, скільки я роблю і вважають, що армія знизить цю ефективність. Але я міркую над тим, куди б я приєднався.

Якщо стане так питання, то я готовий без вагань. Я постійно тренуюся на полігонах, працюю над фізичною формою, над тактичною підготовкою. Я взагалі великий фан зброї з дитинства. Це все – близька мені тема, але поки є місія, яку я хотів би втілити, та низка проєктів, які хочеться реалізувати.

До слова, я маю можливість зробити бронь як творча людина, але я її не маю і навіть не шукаю. Я дуже захоплююся тими, хто сьогодні перебуває на реальному фронті, зокрема Олегом Сєнцовим та іншими хлопцями. Велика їм шана!

– Як ставитеся до того, що відомі люди допомагають у тилу, збираючи кошти для ЗСУ або ж підтримують дух військових?

– Ця практика працює в усіх країнах, де є серйозні воєнні дії. Я взагалі не проти того, щоби кожен був на своєму місці, якщо це потрібно. Головне, щоби не шукали так для себе прикриття. Нам сьогодні треба підходити з розумом до мобілізації, нам потрібні мотивовані люди, адже зараз інша війна – війна технологій і артилерії. Треба думати, як нам триматися купи.

До речі, ми разом з організацією Гальт запускаємо цікавий соціальний проєкт Дякую за службу! Дякую за підтримку! Дякую за захист! Це будуть три ролики на дві хвилини про те, наскільки важливо цивільним, волонтерам і військовим бути одним механізмом, як це працює, і повернути віру в нашу єдність.

Треба позбуватися вакууму між цивільними та військовими, й водночас свідомо підходити до мобілізації, дивитись на ефективність.

Якщо людина генерує гроші, які віддає, то не треба ламати цю схему. Так само в армії є ситуації, коли хлопці були крутими операторами дронів, мають власні, а в них забирають техніку й кажуть, що треба в окоп, і людина вже не може бути такою ефективною.

Про культуру та кіно у війну

– Яка, на вашу думку, роль культури у вихованні патріотичної нації. Якщо ми подивимося, що робить ворог на окупованих територіях, то він починає саме зі знищення культури. Мова, література, історія – це те, чого вони бояться, і те, чого хочуть нас позбавити. Як нам виховувати майбутнє покоління, щоби українцям більше ніколи не доводилося битися з росіянами за власну ідентичність?

– Це питання турбує мене вже років двадцять. Коли я у 2005 році знімав свій перший фільм Штольня, то моя мотивація полягала в тому, що це кіно мало бути зняте українською мовою.

Пізніше, коли я продовжував надавати нашому кінематографу голлівудського вигляду, мені казали, що я роблю “американщину”, а російське кіно при цьому називали “вітчизняним”. Уявляєте, наскільки спотвореним було наше бачення.

Тому ця проблема дуже серйозна. Ми, поки що, на цьому полі бою програємо. Нам потрібно брати себе в руки й працювати над цим.

Культура грає велику роль, і треба розуміти, які проєкти зараз потрібні. Не треба фокусуватися на трагедії та стражданнях, які ми й так щодня бачимо в новинах. Нам потрібно фокусуватися на наших сильних сторонах і на наших перемогах.

Українці мають зараз два запити – на справедливість і на першість. Всі проєкти, що не про безпеку країни або мотивацію, мають стати в чергу. Нам потрібно зафіксувати й культивувати наших героїв, нові легенди та цінності, щоби не втратити це. Не треба себе накручувати, бо з нами це хоче зробити російська пропаганда, боротися з якою потрібно ігнором.

– Якою має бути культура під час війни, яким має бути кіно?

– Кіно завжди працює на контрасті. Якщо країна живе в драмі, людям хочеться легкого жанру, якщо в спокої – то якийсь екшн чи бойовик. Комедії під час війни не заборонені, це довів ще Чарлі Чаплін, але треба розуміти, з чого можна сміятися, а з чого ні. До слова, бойовик теж би був доречним, якби він був про класну військову операцію, про яку можна говорити, знятий з гумором. Це теж замотивує. Знімати ж комедії, не повʼязані з мотивацією, мені здається недоречним, я б утримався і від жорстких драм.

Про плани

– Яких режисерів поважаєте і, можливо, вважаєте десь прикладом для себе?

– Я звернув би увагу на такого американського режисера як Майкл Бей (Трансформери, Армагедон, Погані хлопці, Перл-Гарбор) і те, як він працює з армією. Його фільми зробили армії США приріст на 30%. Наприклад, стрічка 13 годин: Таємні воїни Бенгазі.

Можна сказати, що Голлівуд сформував американську армію. Мені хотілося б виконувати ту ж саму місію в Україні.

Треба забирати цю нішу й спробувати це робити з нашою армією. Тому що єдиний спосіб сьогодні замотивувати Захід допомагати нам далі – не просити й не казати, як нам погано, а показати, які ми круті завдяки підтримці, які в нас герої. Кожен хоче бути дотичним до героя. Тому треба створювати культ героїзму в Україні.

– Який останній фільм ви самі подивилися?

– Передивляюся серіал Generation Kill (Покоління вбивць). Татуювання з цією назвою має на шиї один з героїв Ми були рекрутами, Тоха. Він сказав, що зробити його надихнув саме серіал. Мені стало цікаво. Це фільм про американських військових, про стосунки, про друзів – це те, що треба зробити нам. Я розумію, чому це так надихає.

– Яка ваша стрічка буде наступною?

– Сценарій фільму будується на документальній історії. Моєю першою документальною роботою стала картина Йди за мною про унікальну рятувальну військову операцію дронами. Вона є на Youtube. Фільм отримав вісім міжнародних нагород і декілька мільйонів переглядів на різних платформах. Тож виникла ідея зняти повнометражний художній екшн-трилер. Ця історія в нас зараз в розробці. Сподіваюся, все вийде. Також є думки зняти серіал про роботу наших спецслужб.

Фото: Любомир Левицький