Каннський кінофестиваль: культові фільми, які не перемагали

Каннський кінофестиваль є одним із найпрестижніших кінофорумів у світі та входить до так званої великої трійки.

Уперше його провели в 1946 році, а цьогоріч проводять уже 77-й за ліком кінофест. Форум у Каннах славиться тим, що нагороджує найкращі фільми світу. Ми не беремо до уваги Оскар чи Золотий глобус, адже це трішки інший формат – насамперед йдеться саме про фестиваль.

Та іноді, головні призи отримують фільми, які зникають згодом із поля зору, залишаючи лише згадку в статистиці, що одного разу їх відзначили такою великою нагородою. Тоді як учасники без пальмової гілки стають класикою світового кіно, яку обожнюють кіноглядачі та досліджують студенти на кінофакультетах.

25 травня Канни оголосять своїх лауреатів у 2024 році. Факти ICTV проаналізували переможців та претендентів Каннського кінофестивалю за останні понад 70 років та визначили фільми, які затьмарили переможців та були проігноровані журі.

Сьома печатка

Фільм Сьома печатка Інгмара Бергмана вважається класикою світового кіно та однією із найкращих стрічок усіх часів. Проте на десятому фестивалі в Каннах у 1957 році він не став лауреатом пальмової гілки. Нагороду тоді отримав фільм Вільяма Вайлера Дружнє переконання, про який зараз мало хто чув та дивився.

Назва фільму є відсиланням до розділу восьмого Біблії: І коли Агнець зняв сьому печатку, на небі запанувала тиша приблизно на пів години.

Сюжет фільму розгортається у XIV столітті, коли середньовічний лицар, на ім’я Антоніус Блок (Макс фон Сідов), повертаючись із хрестових походів до Швеції під час чуми, переймається питаннями про Бога, смерть і потойбіччя. Герой, буквально переслідуваний Смертю (Бенґт Екерот), вирушає в подорож, сподіваючись здійснити один значущий вчинок, який міг би принести йому особистий порятунок.

Бергман переймався жахом Другої світової війни та загрозою перегон ядерних озброєнь, тому прагнув передати атмосферу страху та нігілізму, що панувала у світі. Його фільм нагадує певний засіб філософського дослідження, щоб замислитися над власними стосунками з Богом, звільнитися від особистих демонів і примиритися з власною смертністю.

Водночас він також демонструє свою неперевершену режисерську майстерність, створюючи розповідь, насичену символічними образами.

Ночі Кабірії

Того ж року за пальмову гілку змагався і фільм Федеріко Фелліні Ночі Кабірії. Пізніше стрічка була відзначена Оскаром, як найкращий фільм іноземною мовою. А одним зі сценаристів картини був не менш іменитий режисер П’єр Паоло Пазоліні.

Фільм розповідає історію Кабірії (Джульєтта Мазіна), італійської повії, яка на своєму життєвому шляху стикається з безліччю труднощів. Вона шукає кохання і віру в людей, але щоразу наштовхується на обман, зраду або жорстокість.

Кабірія живе на околиці Риму в халупі. Вона мріє про прекрасного принца, але її часто тягне до чоловіків, які її зневажають або гублять. Водночас її незламність – це один із ключових моментів фільму. Попри розчарування, вона не опускає руки, і, можливо, у її образі, дещо наївному та незграбному, є щось більш чисте та світле, ніж можна може здатися на перший погляд.

Ночі Кабірії вважається одним із найкращих фільмів режисера, із нетиповою для нього ноткою меланхолії та навіть трагізму. Майстри кіно рекомендують цю стрічку своїм студентам на рівні з іншими картинами режисера, зокрема такими: Солодке життя, Вісім з половиною, Репетиція оркестру та Амаркорд.

Чотириста ударів

Фільм Чотириста ударів став повнометражним дебютом для Франсуа Трюффо. Саме ця картина вважається багатьма однією з тих, з якої розпочалася Французька нова хвиля.

У 1959 році ця стрічка поступилася головною нагородою Канн роботі Марселя Камю Чорний Орфей, але забрала приз за найкращу режисуру. А дебют Трюффо в повному метрі вражено та захоплено обговорювали режисери та критики з усього світу.

Трюффо майже п’ять років був кінокритиком у Cahiers du cinéma, де нещадно критикував та на друзки розносив французьке кіно. І тоді вирішив сам стати за камеру та зняти фільм, який вдихне нове життя в  кіно: легка камера, різкий монтаж та хуліганська естетика.

Чотириста ударів – це майже біографічний фільм режисера. Він розповідає про підлітка, на ім’я Антуан Дуанель (Жан-П’єр Лео), який потрапляє в десятки пригод. Зображуючи проблемного підлітка, який намагається втекти від нещасливого життя, Трюффо зняв реалістичне та особисте кіно, до якого він закликав інших.

Клео від 5 до 7

Фільм французки Аньєс Варди був серед учасників основної програми, але Золоту пальмову гілку 1962 року тоді отримала бразильська стрічка Виконавець обітниці Анселму Дуарте.

Спочатку критики картину недооцінили, але зараз вона вважається певним досягненням напрямку Нової хвилі у кінематографі Франції.

У центрі сюжету – французька співачка Клео Віктуар (Корін Маршан), яка проводить кілька годин, блукаючи вулицями Парижа. Дорогою вона зустрічається з коханим, ходить магазинами, відвідує свою подругу-модель Дороті та заводить короткий роман із солдатом, що проходить повз.

Клео від 5 до 7 був новаторським фільмом, який досліджував феміністичні теми, випереджаючи свій час. Фільм Варди став важливим доповнення до Нової хвилі та французької спадщини кіно загалом.

Смерть у Венеції

Цей фільм Лукіно Вісконті входить до списку найкращих стрічок усіх часів, а газета The Guardian у 2010 році помістила його на 14-ту сходинку в подібному рейтингу.

У Каннах 1971 року Вісконті отримав приз за найкращу режисуру, але головну нагороду тоді віддали романтичній драмі Посередник Джозефа Лоузі.

Фільм є екранізацією однойменного роману Томаса Манна. У центрі історії – композитор Густав фон Ашенбах (Дірк Богард), який приїжджає на морський курорт біля Венеції в пошуках спокою, але не знаходить його. Адже невдовзі відчуває тривожний потяг до 14-річного хлопчика Тадзіо, який уособлює ідеал краси, якого Ашенбах давно шукав.

Герой милується ним здалеку, згадуючи своє життя, втрату дорогих людей, особисті поразки і швидкоплинні щасливі моменти. У розпал епідемії холери Ашенбах заражається вірусною інфекцією та останні миті життя проводить на пляжі, спостерігаючи за Тадзіо.

Мрець

Фільм Мрець Джима Джармуша більшість критиків оцінило як шедевр та нове слово в мистецтві кіно. Картина змагалася за головну нагороду Каннського кінофестивалю 1995 року, але тоді тріумфував Андеграунд Еміра Кустуріци.

У фільмі, дії якого розгортаються у XIX столітті, Джонні Депп грає Вільяма Блейка, бухгалтера, який щойно прибув до містечка на Заході під назвою Машин. Там він дізнається, що місце бухгалтера, на яке його запросили, віддали іншому. Згодом він у розпачі зустрічає квіткарку та стає учасником сварки, коли в спальню вривається її колишній наречений.

Блейк його вбиває, але й сам отримує кулю в груди. Рятуючись, Вільям випадає у вікно. Поранений і на втіках, Блейк зустрічає корінного американця, на ім’я Ніхто (Ґері Фармер). Ніхто намагався, проте не зміг витягти кулю з тіла Вільяма, але він також вирішив, що Вільям є реінкарнацією поета, якого він обожнює, і бере на себе обов’язок мирно провести свого нового друга до смерті.

У цьому фільмі неймовірна гра Джонні Деппа. А сам фільм критики називають метафорою того, на чому була побудована Америка.

Доґвіль

Каннський кінофестиваль 2003 року мав одну із найпотужніших програм. Тоді стрічка Слон Ґаса Ван Сента обійшла таких фаворитів як Таємнича річка Клінта Іствуда та Доґвіль Ларса фон Трієра.

Фільм Ван Сента, натхненний масовою стріляниною у школі Колумбайн, можливо, і викликав обговорення, але під час перегляду дещо розчаровує. Він не такий відомий, як фільм Іствуда, за роль у якому Шон Пенн отримав Оскар, або Доґвіль.

Дія фільму Доґвіль розгортається під час Великої депресії. Особливістю картини є те, що в ній мінімальний набір декорацій, що підсилює висвітлення історії Ґрейс (Ніколь Кідман), яка, тікаючи від бандитів, опиняється в містечку Доґвіль і знаходить там притулок, за який розплачується фізичною працею.

Грейс поступово завойовує загальну прихильність, але згодом прихисток у Доґвілі стає для неї дедалі небезпечнішим. Її систематично дегуманізують і деморалізують. А коли вона отримує владу над Доґвілем, вона обирає помсту, попри те, що насильства вона намагалася уникати.

Олдбой

Фільм Олдбой Пак Чхан Ука був явним фаворитом Каннського кінофестивалю 2004 року, головою журі якого був Квентін Тарантіно. Але він не взяв Золоту пальмову гілку, яка дісталася стрічці Майкла Мура Фаренгейт 9/11 – Олдбою тоді дістався Гран-прі журі.

Історії про те, як журі годинами обговорювало, кому віддати перевагу – Паку чи Муру, стали каннською легендою. І досі кінокритики вважають, що тоді Тарантіно і ко ухвалили неправильне рішення, а присудження фільму Мура головної нагороди ЗМІ називали політичним через тему війни в Іраку.

Фільм розповідає історію О Де Су (Чхве Мін Сік), якого ув’язнили в камері, що нагадує готельний номер, на 15 років. Він не знає ні особи його викрадача, ні його мотивів. Коли його звільняють, Де Су опиняється в пастці змови, адже прагне помститися своєму загадковому викрадачеві (Ю Чжи Тхе). У його пошуках також з’являється романтика, коли він закохується в молоду суші-кухарку Мі До (Кан Хе Чжун).

На цьому синопсисі стрічки варто зупинитися, адже це той максимум, про який насправді треба знати перед переглядом. Ніхто не любить спойлери, та й в цьому фільмі перед переглядом вони будуть зайвими. Олдбой – це фільм, який шокує, вражає та не відпускає. Ти хочеш його забути, але він до біса чудовий.

Безславні виродки

Альтернативним розвитком подій Другої світової війни від Квентіна Тарантіно ми завершимо цей список. Можливо, Безславні виродки ще не класика, але він точно один із найкращих стрічок режисера, насамперед через неймовірні акторські роботи та каст.

У Каннах-2009 фільм Тарантіно програв перегони за Золоту пальмову гілку дуже хорошому фільму Біла стрічка Міхаеля Ганеке. Під час показу на фестивалі, Безславні виродки отримали десять хвилин овацій, але змішану реакцію від преси. Здебільшого режисера критикували через альтернативну історію.

У Виродках є все: комедія, драма, терор, кров, дотепність, ревізіоністська історія. Від прологу, з якого все починається, до яскравого шматка переосмислення історії, що висвітлює третій акт.

За сюжетом, в окупованій нацистами Франції поєднуються два плани вбивства верхівки нацистів. Один планує Шошанна – єврейська жінка, яка вижила після масового вбивства своєї родини, а інший – команда американських солдатів єврейського походження на чолі з лейтенантом Альдо Рейном. Кожна зі сторін пов’язана з полковником СС Гансом Ландою.

Загалом, можна нескінченно перелічувати фільми, які брали участь у Каннах, мали всі шанси здобути головний трофей, але залишилися без нього. Це й Диво в Мілані Вітторіо де Сіка, Мосьє Ріпуа Рене Клемана, Діра Жака Беккера, Зодіак Девіда Фінчера, Син Саула Ласло Немеша, Холодна війна Павела Павліковські, Рішення піти Пак Чхан Ука.

Деякі із цих стрічок – геніальні, але справжнє визнання здобувають лише з роками. У різні роки журі фестивалю очолювали великі режисери, але й вони можуть помилятися в таких моментах. Інколи може зіграти гординя або якийсь контекст, зокрема політичний.