Дивом вижила при ракетному ударі РФ: історія росіянки та її семирічної доньки

Торік влітку у Києві у квартиру росіянки Катерини Волкової влучила ракета окупантів. Її чоловік загинув. Жінка з семирічною донечкою дивом уціліла. Травмованих, їх витягнули з-під завалів. 

Від пережитого жінка не оговталася досі. Вона місяцями ночувала у підвалі. Постійно має при собі тривожний рюкзак із найнеобхіднішим. Від обстрілів і жахів війни втекла до Ужгорода. 

Від російського громадянства вже відмовилася і сподівається отримати українське. Після перемоги планує повернутися до Києва. Бо Україна стала для неї близькою.

Повномасштабна війна для Катерини стала справжнім шоком. Вона до останнього не вірила, що буде напад. Торік, 24 лютого, жінка прокинулася зранку о пів на сьому. 

Сіла пити каву і звернула увагу, що на вулицях надто багато людей. Відкрила телефон, прочитала новини і зрозуміла, що Росія таки напала на Україну. Ідуть бомбардування по всій країні.

– Ми залишилися у Києві. Чоловік нікуди не збирався виїжджати. Казав, що йому буде спокійніше, якщо поїдемо ми з дитиною. Але ми залишилися у нашій сумнозвісній квартирі на вулиці Глибочицькій, у одному з нових житлових комплексів столиці, – розповіла вона. 

Катерина стверджує, що спершу ходила з донькою ночувати у метро, а чоловік їх проводжав. 

– Коли комендантська година закінчувалася, він нас зустрічав і ми поверталися додому. Але часті тривоги, оця ситуація, впливала на дитину. І 5 березня ми таки поїхали з Києва на Західну Україну. Спочатку були у Кам’янці-Подільському, потім на Прикарпаття і за два тижня подалися у Словаччину. Але 12 травня повернулися додому, – каже Катерина.

Того ранку, 26 червня, близько 6-ої години сім’я прокинулася від вибуху. Повилітали шибки, увесь дім тремтів.

– Ми з донечкою зістрибнули з ліжка і побігли у бік коридора-ванної кімнати, до сходів, що вели на перший поверх. У нас була дворівнева квартира, найвищий поверх. Чоловік у ту ніч ночував внизу, у вітальні на дивані. Хворів. Я спочатку подумала, що прилетіло у двір будинку. 

Він підбіг до нас. Ми сіли у куточку. У спальні зі стелі сипалася штукатурка. Чоловік пішов донизу до собаки, під сходами. І все. У цю мить прилетіла друга ракета, яка практично зайшла у нашу квартиру. І далі порожнеча. І ти летиш, – згадує жінка.

Катерина з семирічною донечкою Женею та чоловікам Олексієм опинилися в епіцентрі вибуху. Жінка з дитиною була на останньому, 10 поверсі будівлі.

– Мені здавалося, що я падала і летіла донизу десь поверхів зо три. Коли стався ракетний дар, нас із донечкою кинуло у різні боки. Вона падала і також летіла вниз. Як потім сказали рятувальники, у завалах я була десь вище, десь над нею. 

Разом зі мною падало все інше. І ти не знаєш, коли це закінчиться. Я була заблокована уламками. Лежала у тій позі, у якій мене затиснули бетонні плити, – пригадує Катерина.

Очі і рот Катерини засипало піском, дрібним камінням та іншим сміттям. Вона лежала у темряві і не знала, що відбувається навколо. Жінка зізнається: єдиним її бажанням було заснути і більше не прокинутися.

– Я пам’ятаю, змогла поворухнути ногами, я їх відчувала. Це вже добре. Потім порухала руками. Мені здавалося, що у мене нема півголови або пів обличчя. На мені лежали бетонні плити. Навколо темрява. 

Я не можу сказати, що було дуже боляче. Утім, усе тіло я відчувала по-інакшому. Мені хотілося єдиного – щоб це усе чимшвидше закінчилося. Я себе вмовляла заснути з надією, що я більше не прокинуся. У мене не було бажання такого, що прийдіть і врятуйте мене. Все уже. Я вже відмучилася. 

Не розуміла, що відбувається навколо. Я чула якісь звуки, які здавалися вибухами. Думала, що це наступ, атака. Не розуміла, що там з містом і чи прийде хтось на допомогу, – говорить постраждала.

У якусь мить Катерина відчула, що по її тілу щось стікає. Подумала, що то кров. А виявилося – вода. Навколо була пожежа, яку гасили.

– Це відчуття жаху. Ти ж при свідомості. Я розуміла, що й моя дитина при свідомості. А ти не знаєш, чи гасять цю пожежу, що взагалі коїться. Оце от найстрашніше. Гаразд, ти собі допомогти не можеш. Але ти не здатен нічим допомогти своїй дитині. 

Під завалами ми чули одна одну. Ми розмовляли. Через якийсь час після ракетного удару вона спитала: “Мамо, ти тут?” – каже жінка.

Катерина Волкова вже зараз розуміє, що, лежачи під завалами, кілька разів втрачала свідомість і знову приходила до тями. Її знайшли, травмовану, але живу, десь через 5 годин після ракетного удару.

– Спочатку витягнули Женю. А потім, вдень, врятували мене. У Жені були множинні опіки, садна, рвані рани шиї і щоки. Її повезли зразу в Охматдит і там робили операцію.

Але, Слава Богу, це все. У мене теж опіки, садна і багато рваних ран на голові, на руках. І перелам хребта. 

Один хребець у мене досі зламаний. Ми були у різних лікарнях. На третій день мене перевели до неї. У стаціонарі побули зо дві неділі. І нас виписали, – говорить Катерина.

У чоловіка Катерини – Олексія, шансів вижити не було. Він загинув на місці вибуху. Жінка здогадувалася про біду.

– Мені було все зрозуміло. Хай як це не дивно звучить, але я відчувала. Хоча ніхто не говорив цього вголос. Коли я питала лікарів про нього, вони казали: “Ми новини не дивимося, ми нічого не знаємо…” 

Так, мені хотілося вірити у краще. Але наступного дня після ракетного удару до мене в лікарню прийшов Андрій, брат Льоші. Я у нього спитала: “Льоша?” А він просто мовчав. Ну, так я дізналася про це офіційно, – розповідає Катерина.

У лікарні мати і дитина провели два тижні. Жити пішли у квартиру до свекрухи, матері Олексія.

– Місяць мені не можна було ходити. Я лежала. Ми відновлювалися. Щодня до нас приходили друзі, родичі. Ми жодного дня не були самі, у нас не було цього вакууму. Десь до жовтня ми поверталися до життя. Я розумію, що це вже трапилося, з цим треба жити далі. Стараюся це робити, заради себе, заради дитини, – каже жінка.

У мами чоловіка постраждалі жили до початку жовтня.

– Переломний момент був 10 жовтня, коли стався масовий ракетний обстріл Києва. Зранку ми збиралися до школи. Жили неподалік парку Шевченка. І дві ракети, які туди влучили, пролетіли у нас над головами. Я знову побачила паніку у дитини, яка намагалася вирватися і втекти будь-куди. І у мене був такий же стан, – говорить Катерина.

Жінка з дитиною виїхала з Києва. Вони обирали житло там, де поруч є бомбосховище або глибоке укриття. Спочатку два тижні жили у друзів у Київській області і щоночі йшли спати у підвал. Потім переїхали і орендували будинок. Теж із підвалом. І три місяці поспіль ночували виключно у ньому.

– Ми не засинали у ліжку, одразу увечері йшли до нашого укриття. Бо розуміли – з підвалу нікуди летіти і падати. Не треба посеред ночі втікати і шукати безпечне місце. Та згодом нам стало страшно і там. Бо почали падати уламки ракет на приватний сектор. Це вже ментальний, напевно, стан. І коли у нас з’явилася можливість виїхати з Києва, ми це зробили. Чим далі, тим краще, – пояснює жінка.

Нині з дитиною вона в Ужгороді. Орендують житло у тихому, затишному місці. Їхній будинок у Києві відновлюють. Зняли повністю 4 верхні поверхи і тепер їх відбудовують. До літа роботи обіцяють завершити. Після перемоги Катерина хоче повернутися до Києва. Але не туди, не в той дім.

– Це було щось спільне, ми туди дуже хотіли переїхати. Кожну деталь підбирали, створювали цей спільний дім роками. Без нього (Олексія – Ред.) там життя неможливе. Дому без нього там нема. І Женя не хоче до тієї кварти повертатися, – каже Катерина.

Катерина Волкова – росіянка з Москви. До Києва переїхала 10 років тому, у січні 2013-го року. У неї був контракт на роботу у столиці України на два роки. Жінка згадує: 27 грудня 2013-го познайомилася з Льошею. Він допоміг принести їй живу ялинку. І залишився. 11 березня, за кілька місяців, вони одружилися. І з того часу не розлучалися.

У зруйнованій від ракетного удару рашистів у квартирі Катерини вціліло лише кілька речей – іграшка дівчинки, золоті прикраси і російський паспорт жінки. Увесь час проживання в Україні у Катерини було російське громадянство. Від нього вона відмовилася кілька місяців тому. Тепер просить надати їй українське громадянство.

– Було кілька способів відмовитися від російського громадянства. Один із них – поїхати туди і робити це там. У моєму випадку це неможливо. Морально я не можу туди поїхати. Я не хочу туди їхати. Принаймні, зараз. 

Наразі у мене, у принципі, немає ніякого громадянства. Ми зібрали усі документи і подали на українське громадянство. Наскільки мені відомо, документи пройшли усі перевірки і зараз знаходяться в Офісі президента. Чекають на підпис, – каже жінка. 

Уся її рідня – мама, тато, бабусі та дідусі, у Росії. Вони знають, що сталося з Катериною і її сім’єю.

– Після того ракетного удару у них був репортаж, де росіяни розповідали, що я – фейк. Мене не існує. Вони (рідні – Ред.), Слава Богу, все розуміють. Як реагували? Ну, це не зовсім пристойні слова. І я не буду їх повторювати, – говорить Катерина.

Вона відновила посвідку на проживання в Україні. Більше ніяких документів у неї не залишилося. Донечка – громадянка нашої країни. Якщо буде можливість, вони планують поїхати за кордон, скоріш за все, до Польщі. Щоб відпочити. 

Але після перемоги житимуть в Україні. Бо наша країна стала для Катерини близькою. Тут друзі і рідні, чимало хороших спогадів.

– Коли зрозумію, що це безпечно для дитини, тоді знову повернемося до Києва. Нині найбільший мій страх, що знову щось трапиться, а я не зможу допомогти своїй донечці, – каже жінка.

Війна змінила Катерину. Біля неї завжди тривожний рюкзачок із найнеобхіднішими речами. У чемодані зібраний ще один – на випадок ядерної атаки. Дії своїх колишніх співвітчизників вважає актами тероризму:

– Йдуть по кістках. І це справжні терористичні атаки. І, на жаль, це не одна людина, не дві, не десять хоче цього. А їх мільйони – послідовників, які це все виправдовують. І це, напевно, найстрашніше. Наразі – це країна-агресор. 

Так, рік важкий. Але ми маємо що їсти, у мене є робота, зі мною моя дитина, яку я люблю, у нас є дах над головою. Фізично все гаразд. Але ментально важко. Та таких людей, як ми, чимало. І нам не гірше, аніж іншим. Але ми встоїмо. І це все закінчиться, люди перестануть страждати. 

Змінюється розуміння і відношення до життя, один до одного і якихось маленьких моментів. Ти можеш просто сказати: “Спасибі за день!” І не переймаєшся якимись матеріальними речами, про які ти думав “до”.