Будівельні матеріали м.Ніжин
Новини Чернігова

“Будете казати неправду — віддамо вас «кадирівцям»”: бойовий медик Олександр Хімич з Чернігівщини про дворічний полон РФ

Погрожували розстрілом, били струмом, обмежували в харчуванні, змушували слухати та співати пропагандистські пісні. Так про два роки й один місяць російського полону розповідає бойовий медик 164-го батальйону 119-ї бригади ТрО з Чернігівщини Олександр Хімич. До рідних Прилук чоловік повернувся 25 серпня 2025 року. Каже: до полону потрапив 26 червня 2023-го біля села Серебрянка на Сіверському напрямку. За час неволі його пʼять разів переводили до різних колоній та в’язниць. За цей час він був як на тимчасово окупованих територіях України, так і у РФ. Вдома на нього чекали дружина Таміла та двоє дітей.

Перші дні великої війни та рішення приєднатися до ЗСУ

Частіше і частіше думки зʼявлялись, що треба йти, що — хто як не ми? Хто ще туди піде? Потімтак сиділи з дружиною говорили й сказав, що я піду. Вона: “Я бачу, що ти рвешся. Буде дуже важко, але що зробиш. Треба, то значить іди”.

Так воно все і почалося: військкомат, повідомлення про те, що потрібно рано зʼявитися з речами. Потім поїхали, вчили нас. Я у Збройних силах не служив до цього. До 20 квітня я був на навчаннях, а 23-го ми вже приїхали туди. Одразу в Серебрянку можна сказати. До Серебрянського лісництва — Білогорівський напрямок.

Олександр Хімич у війську на посаді бойового медика. Особистий архів Олександра Хімича

Маю диплом лікаря ветеринарної медицини, а з медиками на той час у батальйоні було важко. Як дізналися, що я лікар, хоч і ветеринарної медицини, сказали, що буду бойовим медиком. Туди вже як приїхали, там мене призначили на евакуацію. В нас була група “евака” – повинні були виїжджати та забирати “300-х” — поранених і до точки евакуації вже до лікарів безпосередньо”

У мене позивного не було. Просто говорили “Саня” і все. Навіть командир роти, якого вже немає, теж казав: “Саня”. Як до полону потрапив, там вони так і написали: позивний “Саня”.

Полон: допити у Кремінній, “душогубка Краснодона”

У лісі ми були, у цьому Серебрянському. Серебрянське лісництво. Забрали чергову партію води та боєприпасів — йшли ми до нашого бліндажа і вийшла їхня група ДРГ. Ми одразу і не зрозуміли, що це вони. В них повністю форма мультикам. Я так подивився, кажу: “Хлопці, що за приколи?”. Виявилось не приколи.

Нас забрали, завели в ліс, роздягнули – зняли бронежилети, шоломи, все це з нас поскидали, очі завʼязали й повели по лісу. До їхніх позицій, як виявилось, дуже близько – буквально 200-300 метрів, і ми вже на їхніх позиціях були.

Нас повезли в якесь приміщення – підвал. Там перші допити, перші погрози. Я так зрозумів, що відео вони записували, тому що ми ж нічого не бачили – очі завʼязані.

Піною задути анальний отвір погрожували. “Ваші з нашими таке роблять і ми вам таке зробимо”. Били, ну а як? Сидиш. Як їм щось не сподобається, то прилітає. Для нас це неочікувано, тому що очі завʼязані – не бачиш.

Просто сказали: “Досить з ними панькатись – виводьте їх на розстріл”. Виводили нас начеб-то на розстріл. Ми нічого не бачили. Нас поставили, щось там автоматами поклацали пару хвилин, почекали, потім забрали та повели далі.

Це перші години. Нас з лісу швидко забрали. Вивозили на квадроциклі з їхніх позицій. А потім повели ще далі. І повезли у Кремінну. Там теж допити. І погрози, і допити, і пістолет перед очима. Якщо щось не подобалось, він вставав, до лоба приставляв і каже: “Давай раз. Рахую до трьох. Мені щось не подобається – натискаю на курок”. Так було раз, два. Ну, думаю, зараз буде три й буде все. Але, слава Богу, ні. Нас там ще лякали: “Будете казати неправду – віддамо вас «кадирівцям»”.

"Будете казати неправду — віддамо вас «кадирівцям»": бойовий медик Олександр Хімич з Чернігівщини про дворічний полон РФ

Олександр Хімич вдома. Особистий архів Олександра Хімича

На другий день нас звідти забрали. Приїхала їхня військова поліція і забрали нас на Краснодон. Там вже, напевно, пів України знає слово “душогубка”. Це ми його так назвали. Там була одна здоровенна кімната і нас там було людей десь 60-70. Там було дуже спекотно. Там не було вікон – одні двері були. Тоді вони зробили витяжку. Така, як у нас вдома у ванній стоїть, – ось така маленька витяжка. Вона нічого не давала. Було дуже спекотно і дуже сиро. Потім хлопці розказували, вже далі я зустрівся з тими, що були в цій “душогубці”, казали вони там – росіяни міряли вологість і температуру – заносили якийсь апарат, там було чи 36, чи 38 градусів тепла і 98% вологість. В цю “душогубку”, як завезли, нам одразу сказали: “Ви будете його будувати”. Ми нари ці всі будували, з дощок клепали.

Там теж – допити. Допити там вже були жорсткіші, те, що кулаками били, на те ми вже не звертали увагу. Зайшов до кабінету – стоїть пеньок, на ньому молотки, шила, плоскогубці, шприц одноразовий з якоюсь речовиною, кувалда стоїть. І він каже: “Оце все стоїть і це все буде твоє”. Струм застосовували. Це вони любили. Пропонували мені: “Давай до нас. Ти ж ветеринар. Будеш собак та кішок лікувати”. Кажу: “Ні, дякую”.

Навіть ті самі відео, що я дивився вже в YouTube, зі мною, де я так добре все розповідаю. То все їхній текст. Сказано було, що нам все одно, що ти будеш відповідати, що ти думаєш – ти скажеш те, що ми тобі ось написали. Якщо щось не так, то збоку сидів бурят із шокером. Щось не так – шокером. Його просто не видно було в кадрі.

“Прийомка” у Суходольску та понад рік у слідчому ізоляторі Омська

Там я місяць побув, а потім перевезли до Луганського СІЗО. І там місяць пробув. Запамʼяталось 23 серпня 2023 року, нас привезли до Суходольська. Запамʼяталось, бо це був День прапора. На другий день – День Незалежності України – нас змушували співати гімн Росії. Нас туди, як привезли, то сказали, що у нас дві години, щоб вивчити гімн Росії. Через дві години прийшли перевіряти. З дубинками. Хто не знав – той отримував.

У Суходольськ як приїхали, там же є таке поняття, як “прийомка”. КАМАЗ підʼїхав – відкрили борт і нас вивантажують, стоїть ряд “вертухаїв” — охорона із зони з дубинками, ти біжиш і тебе трощать. Це їхня “прийомка” така. Сиділи ми в зоні суворого режиму. “Зеки” в сусідніх локальних секторах були й ми.

Там любили пропонувати “зателефонувати додому”. Мені потім хлопці розказали, що як пропонуватимуть з місцевої адміністрації “подзвонити додому”, так ти не погоджуйся. Це “тапік” на вуха чіпляють і крутять. Як відповідь буде, то ти вже на тому світі.

“Тапік” струмом бʼється. Може, бачили в радянських фільмах про війну, де беруть трубку і накручують ручку. Замість трубки – проводи, а ручкою накручуєш. Ти накручуєш, а воно дає не так вольти, як ампери. Ампери бʼють дуже боляче.

Коли привезли до Омського СІЗО, там було ще жорсткіше. Ми думали, що Суходольськ — дно, але ні, то був курорт. Туди приїхали, там було ще гірше. Там, як почалося з їхньої “прийомки”… Ми цілу ніч десь до обіду – нас привезли десь в 11-12 ночі туди й, може, до 12-ї години дня в нас “прийомка” була. Там змушували співати всі пісні, кричати, присідати. Мішки на головах були – ми нічого не бачили. Вони там оформлювали документи, щось ще робили, а ми стояли з піднятими руками – стоїш і кричиш пісні їхні. Якщо ти замовкаєш – прийдуть, допоможуть – все згадаєш. Там нас промучили. Потім розвели по камерах, а там вже було… Якщо в Суходольську ми були в бараках – локальних секторах, що ти можеш вийти біля барака вулицею походити, то там одна камера. З камери тебе виводять два рази на день, це їхня перевірка – нам мішки на голови одягли, вивели, з нас познущались, все. Що було в камері – постіль, поперекидали й усе – назад завели та пішли. Це їхня перевірка. Це вони любили таке.

Для нас це були найгірші два дні в тижні, коли виводили на прогулянку і до лазні, бо коли тебе виводять з мішком на голові з другого поверху сходити по сходинках не дуже, а вони ж руки виламують. Їм подобалось – руку виламують тобі, ти чим більше згинаєшся, тим більше в них радості. Кисть виламують – ти навшпиньки одразу стаєш.

Між собою спілкуватися не можна було. Якщо вони побачили, що ми між собою говоримо, то найпростіше він заходить і каже: “150 присідань. 150 півтора”. Півтора – це хто був, той знає, що це таке. Це коли присідаєш, опустився повністю вниз – раз, встав – два, а півтора це ти і не сидиш, і не стоїш. Оце вони любили. Коли ти хвилину так постоїш, то нічого страшного не станеться, а коли “150 півтора” — значить ми присіли так і до 150 рахуємо. Причому всією камерою. Раз було таке, що ми чотири рази по 150 — це тільки до обіду. Йому нічого було робити. Віконце у дверях маленьке – він заглядає в нього і каже: “Ну, що, втомились?”. — “Та ні, нормально”. — “Тоді 150 присідань і 150 півтора”. Чого запитує про втому, бо ми, як прокинулись, — миска, ганчірка і цілий день тремо підлогу, стіни, меблі. Все, що там є, ти повинен цілий день там терти. В кутку висіла відеокамера, домофон стояв – вони спостерігали.

Пісні з радянських фільмів та побої

Мене, як ФСБевець на допит викликав уже в Омську, він у балаклаві, вони до нас без неї не ходили. З того, що бачиш – молодий хлопець і він мені розказує: “Таку країну прос*али!”, це про Радянський Союз. Так хотілося сказати: “А ти його бачив? Яку країну? Що прос*али?”. Це у них мозок промитий – їм Радянський Союз потрібен і все.

Ще їхнє радіо грало з цими військовими піснями. То вже все. Вранці підйом – радіо те, як ввімкнулось, і відбій — воно вимкнулось. Цілий день там грає різна музика. Оця радянська військова. Паралельно їх може переклинити: “Ви “Катюшу” знаєте – пісню?”. — “Знаємо”. — “Так співайте”. Або скаже в домофон: “Пісню запєвай”, і коли дасть команду перестати співати – тоді все. Ото горланиш. Чим гучніше, тим краще. Ще ходить коридором, слухає. Так могли по пів дня кричати.

Нас водили фільми показували. Оці радянські – “В бой идут одни старики”. Після цього я такі фільми точно дивитись не буду. І музику радянську теж слухати не буду. Нічого гарного з цим я не згадаю.

Найгірше було в Омську. Знущалися. Там били боляче, але обережно. Я стою, впертий головою об стіну, руки в сторони, ноги в сторони, а він у мене за спиною стоїть і бʼє мене по печінці чітко. З першого удару. Якщо йому щось не сподобається. На шпагат любили садити. Причому вдвох одночасно в різні сторони ноги розбивали. Як була перевірка, то в коридорі були постійні крики. Кричали наші хлопці, тому що з них знущались.

Я не знаю, що вони йому робили, бо не видно було. Він десь із заходу України, я так зрозумів, він не міг сказати букву “ґ” російську. У нього “г” і все. І от кожна перевірка – вранці та ввечері його виводять і змушують говорити. Кажи: “Ґусь”. А він: “Гусь”. Вони, я так розумію його на шпагати садили весь час. Він не міг сказати.

Перед обміном записували відео, що не мають претензій до РФ

Як мене забирали на обмін, усіх, хто був у тому СІЗО, всіх повністю водили знімати відео, що ми не маємо ніяких претензій до Російської Федерації. Всіх повністю.

Ввечері мене забрали. Не сказали куди, вони й не кажуть. Зайшли назвали прізвище — виходь. Забрали. Теж знімали ці всі відео, що я не маю претензій, що до мене ставилися добре. Привели назад в камеру і побратим, який був зі мною в камері, сказав, що перед тим, як мене до нього привели, з ним був чоловік і йому так само робили — ввечері зняли відео, а на другий день зранку забрали й більше я не знаю, де він. Кажу: “Найімовірніше, що обмін”.

"Будете казати неправду — віддамо вас «кадирівцям»": бойовий медик Олександр Хімич з Чернігівщини про дворічний полон РФ

Олександр Хімич після обміну та повернення до України з полону РФ. Особистий архів Олександра Хімича

Нас було шість людей, звідти їхало на цей обмін. І перед самим виїздом зайшов хтось — не знаю хто і каже, що ви зараз їдете по етапу на обмін. Поводьтесь спокійно. Тоді ми дізнались. Але все одно хлопці казали, що не повірять, що мене обміняли, поки я не буду вже на своїй землі. Нас повинні були поміняти зранку, а поміняли пізно ввечері. Ми там просиділи в якомусь ангарі понад добу. Везли нас туди вже літаком. Нам ще в Омську руки й очі завʼязали та розвʼязали, коли ми вже були у Білорусі.

Життя після полону

Постійно думав за родину. За дітей. За дружину. Переживав найбільше за них. Перші місяці було дуже важко. Як були в тій “душогубці”, дійшло до того, що сиджу і розумію, що якщо зараз не заспокоюсь, то у мене просто поїде дах. Сам собі сів і кажу: “Заспокойся, бо якщо, дасть Бог, буде все добре і ти приїдеш додому і поїде в тебе дах, то краще взагалі додому не їхати”. Так сидів сам себе заспокоював. Переживав, що дружина годує малого, думав, що у неї може зникнути молоко. За себе не думав. Тільки за них думав.

Мені лист прийшов від дружини. Писала вона його у вересні 2023-го, а отримав я його в лютому 2024-го. Через пʼять місяців, але отримав. Вона казала, що багато писала, але прийшов найперший. Ото я його прочитав, бо накручував себе: “Чи вони хоч знають, що я живий?”.

"Будете казати неправду — віддамо вас «кадирівцям»": бойовий медик Олександр Хімич з Чернігівщини про дворічний полон РФ

Олександр Хімич з нагородою Головнокомандувача ЗСУ “За незламність”. Особистий архів Олександра Хімича

Цей лист читаєш і це відчуття словами не передати. В нас хлопці, кому приходили листи, виходили й плакали, як малі діти. Читаєш його і сльози течуть.

На мозок дуже дала музика оця. Я перший тиждень вже розумію, що вдома, в Україні, а мені чується музика. Ота, що грала постійно. Лякаєшся стін. Якщо побачиш військового, то теж ніяково.

На початку було складно звикнути, що біля тебе багато людей. Важко було зрозуміти, що ти на волі. Ти щось можеш. Ідемо парком і кажу, що уявляєш, ми можемо йти спокійно. Ми не дивимось, що нам ззаду прилетить за те, що ми просто ідемо. Шум. Там ніде нічого крім отієї музики, а тут машини їздять, люди живуть. Шок був від цін. Перший раз пішов в магазин і шок. До цього можна звикнути. Буває. Просто сам собі ідеш і розумієш, як мало треба було для щастя — просто бути на волі.

Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube, WhatsApp, TikTok.


Джерело: Суспільне мовлення України

Back to top button