Береже пам’ять уже 40 років: Володькодівицький народний історико-краєзнавчий музей святкує ювілей

Володьководівицький народний історико-краєзнавчий музей уже 40 років зберігає історію села – від археологічних знахідок і родинних реліквій до свідчень про події, які ще зовсім недавно були сучасністю. За цей час музей пережив не лише зміни епох, а й пограбування, втрати та непрості періоди у своїй історії. Водночас сьогодні тут говорять про оновлення, нові експозиції та повернення довіри відвідувачів.

Журналісти MYNIZHYN поспілкувалися із завідувачем Володьководівицького народного історико-краєзнавчого музею Сергієм Тимошиком про те, як створювався музей, які унікальні експонати вдалося зберегти, що досі залишається «білими плямами» в історії Дівиці та яким музей бачать у майбутньому.

Кімната-музей бойової та трудової слави

– 40 років музей береже історію Володькодівиці. З чого починалася його історія і хто стояв біля витоків створення музею?

– На щастя, «диваків», які цікавилися минувшиною Володькової Дівиці, у нас вистачало. Василь Борис, Данило Кравченко, Іван Бойко, Степан Кобко, Іван Шерстюк, Григорій Власенко – ось неповний перелік тих, кому не було байдуже минуле нашого села і які залишили після себе дослідження, щоденники, спомини. Дехто навіть здобув учений ступінь з історії. Сьогодні, у міру своїх сил, навичок і можливостей, цю династію «диваків» продовжуємо і ми.

Музейна справа у селі зародилася задовго до відкриття самого музею. У 1953 році була відреставрована освітня перлина села – земська школа, а в 1961 році в ній, на другому поверсі лівого крила, відкрилася кімната-музей бойової і трудової слави. Це була одна з перших подібних кімнат на Носівщині, яку відвідували не тільки школярі, а й доросле населення з Носівського та сусідніх районів. Вагомий доробок у створення кімнати зробили шкільні вчителі-історики Микола Тира, Надія Левченко, Ольга Москотіна.

У 1984 році назріло питання про відкриття самостійного приміщення для музею. Цією справою зайнявся юний пенсіонер, фронтовик Микола Сірик. 18 червня 1984 року виконавчий комітет Червонопартизанської ради народних депутатів прийняв рішення про відкриття музею. На Попівці (історичний куток), поряд із сільрадою, на місці старого Миколаївського кладовища встановили придбаний за кошти колгоспів «фінський» будинок, який обклали білою силікатною цеглою та прибудували ґанок.

Треба сказати, що чогось унікального не відбулося ні для Носівщини безпосередньо, ані для Чернігівщини загалом стосовно будівництва на колишньому цвинтарі, адже звірства радянської системи не мали меж. Насаджувалася думка, що все, у тому числі історія, почалося з 1917 року. Храми і заводи у селі позривали, палац Довгоруких розграбували, залишалися мовчазні свідки минувшини – кладовища. Для них також знайшлося нецільове призначення.

Як би там не було, у неділю, 14 вересня 1986 року, о 10:00, після урочистостей і перерізання стрічки музей відкрив двері для відвідувачів. Відкриття приурочили до Дня визволення села від нацистських загарбників.

– Якими були перші експонати та як формувалася музейна колекція в перші роки?

– Усе було складно і водночас просто. На кожну кімнату складався тематико-експозиційний план, який схвалювала науково-методична рада Чернігівського історичного музею. Авторами плану були Сергій Рижков та Лариса Москаленко. Наповнення відбувалося синхронно. До архівів Ніжина, Чернігова, Києва та інших міст надсилалися запити щодо надання історичних довідок про ті чи інші події, явища, постаті, пов’язані із селом. Водночас населення приносило реманент, предмети повсякденного вжитку, які залишилися від попередніх поколінь.

Був шанс навіть провести справжні археологічні розкопки на місці городища часів Київської Русі, але, підганяючи відкриття музею «під дату», цього не зробили. Із шкільної кімнати-музею передали зібрані матеріали, фотографії, документи, які стали основою для відділів «радянського періоду».

Не можна не назвати тих, хто особливо допомагав у створенні музею. Це насамперед голови місцевих колгоспів імені Куйбишева та імені Крапив’янського – Григорій Ілляш, Іван Виссал, секретарі партійних організацій Анатолій Бідний, Лідія Катруха, учасники війни Петро Гапей, Василь Бицький, Іван Шерстюк, учителі, учні.

З розмахом і зі смаком були оформлені відділи «Село в далекому минулому» (187 експонатів), «Радянський період» (210), «Село в роки війни» (505), «Відбудовчий період» (220) і «Село сьогодні» (200 експонатів).

В день відкриття музею. фото з фондів Володькодівицького народного історико-краєзнавчого музею

– Що сьогодні є найбільш цінним та унікальним експонатом музею? Яку історію він розповідає?

– Стосовно цінності треба уточнити: мова йде про матеріальну чи духовну вартість. Якщо про матеріальну – символічний ключ від школи, а якщо про духовну – відповідей стільки, скільки музейних експонатів.

У музеї зберігаються найвідоміші вила України; книги з дарчим написом відомого мовознавця Павла Плюща; матеріали про дерев’яну копію Сокиринського палацу Ґалаґана, який був зведений у Дівиці. В експозиції музею можна ознайомитися з генеалогією першого генерала (адмірала) УНР Володимира Савченка-Більського та матеріалами про місцеву Варшаву.

Нещодавно, наводячи лад у фондах, натрапив на лист (не відкритий), більш ніж сорокарічної давнини, адресований «Червоній гвоздиці». Яку сторінку історії він розповідає та які ще таємниці приховують музейні експонати, можна дізнатися, відвідавши музей.

Загалом, краєзнавчий музей для дівичан – це і Лувр, і Метрополітен, і Пінакотека, адже він – про своє, про рідне.

– Які матеріали та предмети найчастіше передають до музею місцеві жителі? Чи можна сказати, що музей створювали всім селом?

– У 1991 році постановою Колегії управління культури Чернігівського облвиконкому музею села присвоєно почесне звання «народного». І це був, і, сподіваюся, залишився дійсно народний музей – від першої цеглини до останнього експоната. Не тільки жителі, а й вихідці з Дівиці та навіть ті, хто частково був пов’язаний із селом, підтримували музей: хто порадою, а хто і сімейною реліквією.

Сьогодні стоїть питання про повернення довіри до музею (хто в темі – зрозуміє). Стосовно нових надходжень, то передають, в основному, фотографії, документи, рідше – предмети повсякденного вжитку, адже поціновувачів старовини в наш час стає більше, і вони пропонують винагороду, часто немалу, з чим музей конкурувати не має змоги.

– Чи є серед експонатів речі, за якими стоять особливі людські історії – родинні, драматичні або несподівані?

– Думається, що в музею немає жодного експоната, який би не розповідав свою, унікальну історію. На превеликий жаль, творці музею залишили лише загальні відомості та характеристики експонатів, а тому нам лишається тільки припускати та висувати версії. Наразі частина експонатів поки що мовчить. Чи заговорить із часом – сподіваюся, що так.

– Які сторінки історії Володькодівиці представлені в музеї найповніше? А про які періоди чи події ще хотілося б дізнатися більше?

– Музей створювався у ті часи, коли чітко регламентувалася кількість місця, відведеного тому чи іншому історичному періоду. Топовою темою радянської історіографії була Друга світова війна, а тому відповідна кімната є найбільшою та добротно оформленою. Незважаючи на докладені зусилля, сьогодні ми можемо констатувати той факт, що й там достатньо «білих плям».

Відділ «Село в далекому минулому», зважаючи на свій тривалий хронологічний період – від найдавніших часів і до 1917 року, – виглядає скромно, аж занадто. Хоча саме цей період можна назвати «золотим» для села у всіх відношеннях. Цей зал плануємо розширити, наповнити та поглиблювати.

До речі, музей міг би стати першим в області, де з’явилися б експозиції, пов’язані з Голодомором 1932–1933 років та репресіями 1920–1930-х років, але не сталося – побоялися, хоча дозволи були та навіть матеріали назбирали.

– За 40 років музей напевно змінився. Як трансформувалася його експозиція та підходи до роботи з відвідувачами?

– Так, і, на жаль, не в кращу сторону. За 40 років свого існування музей близько 20 разів грабували. Спочатку винесли найцінніше: ордени і медалі, монети, раритетні речі, а потім – те, що можна було здати на металобрухт. Під час таких візитів не просто зникали речі, а й псувався зовнішній та внутрішній вигляд музею.

Як сказав сьогодні один із відвідувачів: «Після двадцятирічного «застою» почалася «перебудова», і дай Бог, щоб вона відбулася».

За чотири десятиліття я – єдиний завідувач з історичною освітою. Сподіваюсь, що досвід роботи в архівних установах області та Києва також стане в пригоді, а зроблені за десятиліття напрацювання вдасться втілити у життя.

Вигляд музею зараз Джерело: фото з фондів Володькодівицького народного історико-краєзнавчого музею

– Хто найчастіше приходить до музею сьогодні – місцеві жителі, школярі, туристи, дослідники? Що найбільше їх цікавить?

– До категорій відвідувачів, які приходили до музею сорок чи тридцять років тому, додалися вимушені переселенці, які опинилися у Володьковій Дівиці недавно, але їх цікавить минуле нового місця проживання, інколи навіть більше, ніж корінних жителів. Також додалися ті жителі села, які через війну змушені були покинути межі держави, але під час коротких повернень у село завітали і до музею. Кажуть: «Ностальгія замучила».

До прикладу, 21 липня музей відвідала бельгійська «делегація». Треба сказати, що, перебуваючи за кордоном, за багато кілометрів від дому, інтерес до історії та минулого села зріс у рази. Якщо не вдається особисто побувати, то просять скинути хоч «фотку».

Переважну більшість цікавить хтось із рідні, близьких чи знайомих, а потім – місця, з якими були пов’язані сімейні перекази та розповіді.

– Як музей працює в умовах повномасштабної війни? Чи з’явилися в експозиції нові матеріали, пов’язані із сучасними подіями?

– Чернігівська область є прифронтовою, і все те, що сьогодні летить на столицю, перетинає повітряний простір Володькової Дівиці, а тому безпека повинна бути на першому місці. Володьководівицький народний історико-краєзнавчий музей, як і всі музейні заклади, працює в режимі воєнного часу.

На момент відкриття музею у 80-ті роки сучасністю був саме той період, а на сьогодні це вже історія. Тому дійшли згоди, що шоста кімната музею має бути присвячена сьогоденню, де гідне місце буде відведене подіям повномасштабної війни. Паралельно з ремонтними роботами триває збір експонатів та свідчень. Думаю, мешканці Дівиці не стоятимуть осторонь, а долучатимуться до формування експозиції, щоб нащадки знали, що таке війна у XXI столітті та яка її ціна.

– Чи є експонати, які ви особливо хотіли б повернути до музею або знайти для його колекції?

– Для того, щоб не псувалися зібрані експонати, музей терміново потребує ремонту даху, підлоги та ґанку. На наше прохання відгукнулася місцева агрофірма, за що їм велике спасибі. За підтримки старости та допомоги комунальної служби найближчим часом недоліки будівництва будуть усунені.

Стосовно оновлення, то хотілося б відродити бодай у макеті, за допомогою 3D-принтера, духовні святині Дівиці (шукаємо меценатів). Також є мрія знайти принаймні фото Льва Амосовича Ячницького – людини, яка побудувала у селі храм, дві школи, стояла біля витоків бібліотечної справи; Федора Леонтійовича Сулія – людини, завдяки якій Україна має музей Шевченка у Києві; Миколи Петровича Крапив’янського – першого заслуженого вчителя УРСР, який розпочав свій педагогічний шлях із Дівиці; Неоніли Іванівни Петровської – «патріарха школи» (на слід нащадків уже натрапили, чекаємо поповнення), та багато інших, про кого сьогодні ми знаємо і кого ще треба знайти, повернути із забуття.

Музей живе доти, доки є кому берегти його історії. І сьогодні перед ним чимало завдань – повернути втрачене, відкрити невідоме та зберегти те, що ще тільки чекає свого часу.

Вас може зацікавити: Від першого виробництва до сьогодення: як 100 років тому розпочалася історія «НІЖИНСІЛЬМАШу»