Армія для Незалежності: самостійна Україна та Збройні Сили постали одночасно
35 років тому, 24 серпня 1991 року, Україна не лише проголосила Незалежність — того ж дня Верховна Рада ініціювала створення Збройних Сил суверенної держави.
35 років тому, 24 серпня 1991 року, Україна не лише проголосила Незалежність — того ж дня Верховна Рада ініціювала створення Збройних Сил суверенної держави.
Окремою постановою Парламент підпорядкував собі всі військові формування на території республіки, утворив Міністерство оборони та доручив уряду розпочати створення Збройних Сил України.
Так постання самостійної української держави й початок створення її власної армії були частинами одного історичного рішення — парламентарі усвідомлювали, що Незалежність потребувала збройної сили, спроможної її захистити.
Саме це зафіксовано в ухваленій 24 серпня 1991 року постанові Верховної Ради України № 1431-XII «Про військові формування на Україні»:
- Підпорядкувати всі військові формування, дислоковані на території республіки, Верховній Раді України.
- Утворити Міністерство оборони України.
- Урядові України приступити до створення Збройних Сил України, республіканської гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Національного банку України.
Таким чином, рішення про власне військо було ухвалене одночасно з Актом проголошення Незалежності України, а процес створення Збройних Сил розпочався того самого дня, коли постала незалежна Українська держава.
«Підпорядкувати всі військові формування Верховній Раді України»
24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила постанову № 1427-XII «Про проголошення незалежності України» та Акт проголошення Незалежності України.
Причиною для такого рішення в самому Акті назвали, зокрема, смертельну небезпеку, що нависла над Україною через спробу державного перевороту в СРСР 19 серпня 1991 року.
Парламент проголосив незалежність України та створення самостійної української держави — України, а її територію — неподільною і недоторканною.
Тогочасні події розвивалися на тлі надзвичайної політичної напруги. Путч у Москві провалився лише за кілька днів до голосування, однак не було жодних гарантій того, що сили, які прагнули зберегти радянський союз, не спробують використати військо для придушення руху республік до незалежності.
Саме тому питання, кому належать і кому підпорядковуються війська на території України, мало безпосереднє значення для нової держави. Верховна Рада дала рішучу відповідь на це наріжне питання, підпорядкувавши собі всі військові формування на території України, створивши власне оборонне відомство та розпочавши процес формування українських Збройних Сил.
«Утворити Міністерство оборони України»
Другим пунктом постанови Верховної Ради України «Про військові формування на Україні» від 24 серпня 1991 року український Парламент лаконічно визначив: «Утворити Міністерство оборони України».
Це рішення було такими само важливим, як і підпорядкування всіх військових формувань, дислокованих на території республіки, Верховній Раді України, адже на момент проголошення Незалежності Українська РСР не мала власної системи керівництва Збройними силами.
Війська, розташовані на території України, були частиною збройних сил срср і підпорядковувалися союзному військовому командуванню, а не уряду чи Верховній Раді України. Власних Збройних Сил і, відповідно, повноцінного республіканського органу, який керував би ними, Українська РСР у 1991 році не мала.
Тож Міністерство оборони мало стати і зрештою стало тим державним органом, через який незалежна Україна могла формувати оборонну політику, організовувати власні Збройні Сили та здійснювати управління ними.
Це був один із перших засадничо визначальних практичних кроків із перетворення України з радянської республіки, на території якої перебували чужі за підпорядкуванням війська, на самостійну державу зі своїм військовим керівництвом і власними Збройними Силами.
«Легковаження власної армії не може повторитися»
Безумовно, потребу прийняття постанови Верховної Ради України «Про військові формування на Україні» від 24 серпня 1991 року диктували як поточна військово-політична ситуація в колишньому радянському союзі, так і сама логіка державотворчого процесу, яка вимагала створення власної збройної сили, здатної за потреби забезпечити захист відновленої суверенної держави.
Однак для українців початок творення власних Збройних Сил та оборонного відомство одночасно з проголошенням Незалежності України мав також вагому історичне підґрунтя, корені якого сягали історії боротьби за модерну українську державність впродовж ХХ століття.
За підсумками Української революції та збройної боротьби за українську державність у 1917‒1921 роках знаний військовий історик Лев Шанковський, який був учасником тодішніх подій, у праці «Українська армія в боротьбі за державність» наголошував:
«Ми за всяку ціну мусимо створити власну збройну силу, яка була б потрібною гарантією для виборення й закріплення державности. Легковаження власної армії, яке було в минулому, не може повторитися». (Лев Шанковський. Українська армія в боротьбі за державність. Мюнхен, 1958. С. 256-257).
Саме така сила, наголошував науковець і колишній військовик, мала стати гарантією здобуття, закріплення та збереження української національної державності. Легковаження власною армією, яке привело українців до поразки в боротьбі за свою самостійну державу, не мало більше повторитися.
Військо у концепції Лева Шанковського було не окремою від державотворення структурою, а одним із фундаментальних інструментів існування держави. Він наголошував на необхідності єдиного державного керівництва, єдиної політики й однієї української армії, застерігаючи від внутрішнього поділу українців та повторення явища отаманщини, які стали однією з причин поразки у боротьбі за українську державність у 1917‒1921 роках.
«Громадянин-вояк повинен бути політично усвідомлений»
Інший учасник боротьби за українську державність генерал-хорунжий Армії УНР Павло Шандрук порушував ще одне принципове питання: ким має бути сам військовий у державі, яку він захищає.
В есеї «Військо і політика» він розмірковував про співвідношення військової служби, політики та громадянської відповідальності, вживаючи показове визначальне поняття «громадянин-вояк» на позначення військового, який свідомо стоїть на захисті власної держави.
Так Павло Шандрук називав не просто про людину, яка перебуває на військовій службі та виконує накази, а насамперед свідомого громадянина, який розуміє політичний і державницький сенс своєї служби:
- Громадянин-вояк повинен бути політично усвідомлений — це його громадянський обов’язок.
- Громадянин-вояк може належати до всякої політично-партійної організації (конструктивно-державної).
- Громадянин-вояк не може і не потребує вправляти політично-партійну роботу в часі своєї активної служби». (Павло Шандрук. Політика і військо. Женева, 1947. С. 5).
Таким чином, поняття «громадянин-вояк» поєднувало державницьку свідомість військового і політичну дисципліну війська. Військовослужбовець не мав бути політично байдужим виконавцем, відірваним від долі власної країни.
Військовослужбовець має залишатися громадянином, усвідомлювати державний інтерес і власний обов’язок перед державою. Однак сама армія в жодному разі не повинна перетворюватися на інструмент внутрішньополітичної партійної боротьби.
Спільний день Громадян Держави та її Війська
Рішення Верховної Ради 24 серпня 1991 року проголосити Незалежність України і того ж дня розпочати творення власних Збройних Сил набуло особливо виразного значення після початку збройної агресії російської федерації проти українського народу та держави Україна у 2014 році.
Тоді саме українська армія спільно з усіма свідомими громадянами України стала на захисті української держави і дала відсіч зазіханням агресора, зупинивши його напад на сході країни у межах окремих регіонів Донецької та Луганської областей. Відтоді Збройні Сили є найбільшою та найпотужнішою складовою Сил оборони України.
До Акту проголошення Незалежності України відсилає також сама офіційна назва сучасного збройного конфлікту з російською федерацією, закріплена Верховною Радою у Законі «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» — «Війна за Незалежність України».
Як бачимо, сучасна російсько-українська війна осмислена на законодавчому рівні саме як боротьба за збереження незалежної держави, яку було проголошено 24 серпня 1991 року.
У цьому контексті постанова Верховної Ради «Про військові формування на Україні», ухвалена в один день з Актом проголошення Незалежності 24 серпня 1991 року осмислюється як фундаментальне рішення зі створення Збройних Сил та Міністерства оборони України, покликаних забезпечити надійний захист самостійної суверенної української держави.
