«Ампутація — не вирок»: інтерв’ю з хірургом про післяопераційний період та процес повернення до активного життя
Ампутація для пацієнта — це фізична травма з болем, страх втратити самостійність, зміна звичного способу життя та необхідність заново опановувати повсякденні навички. Водночас сучасна медицина, реабілітація та протезування дають можливість після ампутації повернутися до активного життя. Про це в ефірі «Українське радіо Чернігів» розповів чернігівський хірург та лікар ортопед-травматолог Павло Рябоконь. Про те, коли ампутація стає необхідною, які ускладнення виникають найчастіше, чому реабілітація починається вже наступного дня після операції та від чого залежить подальше протезування — читайте далі.
«Я прийшов на інтернатуру у 2021 році в обласну лікарню. За майже два роки інтернатури я бачив лише одну ампутацію — це була травма, яку зазнали під час сільськогосподарських робіт. Коли почалася повномасштабна війна, ситуація змінилася кардинально. Лише за перший місяць бойових дій у Чернігові та під Черніговом ми з колегами провели близько 50 ампутацій. Зараз таких операцій трохи менше, тому що ми розташовані далі від лінії фронту. До нас часто привозять пацієнтів уже з ампутованими кінцівками, і наше завдання — побороти інфекцію, якщо вона є, та сформувати культю для подальшого протезування».
Коли кінцівку можна зберегти
Одне з головних питань, яке постає перед хірургом після травми — чи можна зберегти кінцівку? За словами Павла Рябоконя, сама наявність значного ушкодження ще не означає, що пацієнта обов’язково чекає ампутація. Під час ухвалення рішення лікарі оцінюють стан кісток, м’язів, судин і нервів, а також наявність інфекції та обсяг пошкодження тканин.
«Якщо це все можна зберегти, зрозуміло, ми зберігаємо. Якщо є інфекція, проблеми з нервами, судинами, м’язами, значні дефекти, і ми розуміємо, що навіть після загоєння кінцівка буде нефункціональною, тоді ухвалюємо рішення про ампутацію».
За словами лікаря, іноді збереження кінцівки потребує тривалого та складного лікування. Водночас у разі небезпечних для життя ускладнень ампутація може бути способом не лише врятувати пацієнта, а й скоротити подальший шлях до реабілітації.
Павло Рябоконь згадує військового з пораненням плечової кістки та пошкодженням магістральних судин. Після першої операції судина повторно тромбувалася, тому пацієнта знову довелося оперувати. Кінцівку вдалося зберегти. Через сім-вісім місяців чоловік надіслав лікарю відео, на якому користувався рукою, зокрема керував автомобілем із механічною коробкою передач.
«Функція кінцівки, зрозуміло, не повна, але він радий, що вона в нього є і вона функціонує. Він казав: “Мене це влаштовує”. Хоча спочатку стояло питання ампутації».
Інфекція — одне з найнебезпечніших ускладнень
Серед ускладнень після ампутації лікар насамперед виділяє інфекцію. Особливо складною ця проблема є у військових, які потрапляють до лікарні після бойової травми та кількох етапів евакуації. Крововтрата, загальний стан організму та тривалий шлях до спеціалізованої медичної допомоги впливають на здатність організму протистояти інфекції.
«Найстрашніше і найболючіше ускладнення для лікаря і для пацієнта — це інфекція. Вона може приєднатися дуже швидко, стати неконтрольованою і дати нам поганий прогноз».
Щоб визначити збудника та підібрати відповідне лікування, лікарі беруть посів з рани та визначають чутливість до антибіотиків. Це дає можливість не призначати препарати навмання, а цілеспрямовано боротися з інфекцією. Якщо інфекційний процес поширюється, іноді виникає необхідність у повторній операції та вищій ампутації. Це пов’язано з тим, що для формування функціональної культі необхідні життєздатні м’язи та тканини.
«Чим довше пацієнт бореться з інфекцією, чим довше не загоюється рана, тим менше залишається життєздатних м’язів, якими можна сформувати культю. Тому кістка може бути змушена підніматися вище».
Саме тому, пояснює лікар, первинна якісна ампутація та правильне формування культі мають значення не лише для загоєння рани, а й для майбутнього протезування.
Турнікетний синдром: коли небезпека може бути непомітною
Окремою проблемою під час повномасштабної війни стали наслідки тривалого використання турнікетів. На початку повномасштабного вторгнення лікарі регулярно стикалися з пацієнтами, які тривалий час мали накладений турнікет після поранення. Зовні кінцівка в такому випадку не завжди одразу виглядає критично ушкодженою. Проте всередині можуть уже розвиватися незворотні зміни.
«Некроз починається з глибоких м’язів, які не видно неозброєним оком».
За певних показань хірурги виконують фасціотомію: розсікають шкіру та фасції, щоб дістатися до глибоких м’язів і зменшити тиск у тканинах.
«Коли ми розсікаємо фасції, м’язи, в яких створюється тиск, буквально випирають назовні. Якщо цього не зробити, з часом через тиск може розвиватися некроз».
Рішення про таке втручання ухвалює лікар залежно від стану кінцівки. Серед ознак, які можуть свідчити про серйозну проблему, — значний набряк, напруження тканин та сильний біль. При цьому здавлення судин і нервів може створювати додаткову загрозу для життєздатності кінцівки.
Після ампутації: біль, фантомні відчуття та страх майбутнього
Після операції пацієнт стикається вже з іншою реальністю. Він бачить ампутовану кінцівку, відчуває біль, може мати фантомні відчуття та намагається зрозуміти, яким буде його життя надалі.
Одне з поширених явищ — фантомний біль. Людина може відчувати біль у частині кінцівки, якої фізично вже немає. Саме тому пацієнти часто звертаються із запитаннями до хірурга, навіть якщо проблема належить до сфери роботи психолога, невролога чи реабілітолога. За словами Рябоконя, лікареві важливо не просто пояснити медичний аспект, а й почути пацієнта.
«Пацієнт хоче отримати від лікаря пораду і зрозуміти, чому в нього болить те, чого вже немає. Йому потрібно, щоб йому допомогли і фізично, і морально».
Одним із найбільших страхів після ампутації лікар називає втрату самостійності. Людина, яка до травми була фізично активною, працювала, займалася спортом і самостійно вирішувала повсякденні питання, може боятися, що тепер стане залежною від інших.
«Найбільший страх пацієнта — відчути себе непотрібним, самотнім і тягарем для когось. До травми була здорова, самодостатня людина. І є страх, що після ампутації вона стане зовсім іншою».
Тому психологічна підтримка є частиною відновлення. Важливими залишаються також родичі — батьки, дружини, чоловіки, діти, партнери. Лікар зауважує, що пацієнти, яких регулярно підтримують близькі, часто психологічно легше проходять складний період лікування.
Реабілітація починається вже наступного дня після операції
Реабілітація після ампутації не відкладається до моменту повного загоєння рани. Якщо стан пацієнта дозволяє, робота з ним починається вже наступного дня після операції.
Одне із завдань ранньої реабілітації — не допустити формування контрактур, тобто стійкого обмеження рухливості в суглобах. Якщо пацієнт тривалий час перебуває в одному положенні та не рухається, зростає ризик контрактур і гіпотрофії м’язів.
«Чим раніше починається реабілітація, тим менше буде ускладнень, таких як контрактура та інші проблеми».
Після стабілізації стану до роботи долучаються фізіотерапевти, ерготерапевти та інші фахівці. Вони допомагають пацієнтові відновити рухливість, підготувати культю до подальшого протезування та навчитися виконувати повсякденні дії. Якщо пацієнт перебуває у важкому стані або в реанімації, початок активної реабілітації відкладають до його стабілізації. Проте загальний принцип залишається незмінним: за можливості, рух і відновлення мають розпочинатися якомога раніше.
Культя змінюється, а протез потребує корекції
Формування культі — це не завершення процесу. Після ампутації її розміри можуть змінюватися. На це впливають загоєння, навантаження, зміна маси тіла та стан м’язів. Через це протез, який спочатку добре підходив пацієнтові, згодом може потребувати корекції або заміни окремих компонентів.
«Культя трохи зменшується або збільшується, вона змінює свій розмір. Тому протезування — це не раз і назавжди. Потрібно перевіряти стан культі й підлаштовувати протез під неї».
За технічне обслуговування та адаптацію протеза хірург уже не відповідає. Цим займаються спеціалізовані фахівці з протезування та реабілітації. Завдання хірурга — сформувати культю так, щоб вона була придатною для подальшого протезування.
Водночас іноді пацієнт після протезування знову потребує консультації хірурга. Наприклад, у практиці Рябоконя був випадок, коли через кілька місяців після протезування у пацієнта виник біль у культі. Обстеження показало утворення остеофіта — кісткового наросту. Його видалили під час повторного оперативного втручання, після чого пацієнт знову зміг користуватися протезом.
Протезування повертає функціональність
Сучасні протези дозволяють не просто компенсувати втрачену кінцівку, а виконувати значну кількість повсякденних дій. Лікар розповідає про пацієнтів із функціональними протезами, які самостійно користуються телефоном, одягаються, ходять, займаються спортом та повертаються до активного життя. В окремих випадках протез зовні настільки добре інтегрований у рухи людини, що його не одразу можна помітити.
«Багато людей після ампутації ходять вулицею, і по них навіть не видно, що в них ампутація. Якщо придивитися, тоді вже можна побачити протез».
Рябоконь також зазначає, що самі пацієнти з часом стають дуже добре обізнаними у сфері протезування. Вони вивчають моделі, виробників, функціональні можливості різних систем, стежать за новими технологіями та планують подальше вдосконалення своїх протезів. Це змінює і саме сприйняття ампутації: людина поступово перестає бути лише пацієнтом, який отримує допомогу, і стає активним учасником власної реабілітації.
Після ампутації немає списку «забороненого життя»
Одне з ключових переконань лікаря — ампутація не повинна автоматично означати відмову від звичних занять.
«Майже ніяких обмежень немає. Сауна, спорт, плавання, велосипед, автомобіль, мотоцикл, туризм — будь-що. Усі двері для них відкриті, якщо вони самі готові докласти для цього зусиль і займатися з реабілітологами, лікарями інших спеціалізацій, психологами».
Можливості конкретної людини залежать від рівня ампутації, стану здоров’я, протеза та результатів реабілітації. Але сам факт ампутації не означає, що людина має відмовитися від активного життя. Лікар окремо наголошує на важливості самостійності. Багато пацієнтів не хочуть, щоб їх сприймали як людей, яким постійно потрібна допомога.
«Для них дуже важливо відчувати себе самостійними, розуміти, що вони все можуть і їм не потрібна стороння допомога. Якщо допомога потрібна, вони самі скажуть: “Друже, допоможи”».
Після операції пацієнт поступово переходить від етапу лікування до реабілітації, протезування та повернення до повсякденного життя. У цьому процесі змінюється і роль лікаря: від хірургічного втручання та контролю за загоєнням — до передачі пацієнта іншим фахівцям, які допомагають відновлювати функціональність.
Для самого Рябоконя важливим показником результату є те, як пацієнт залишає лікарню.
«Майже всі пацієнти, яким ми робили ампутації, залишилися в моїй пам’яті. Пам’ятаю, як вони приїжджали тяжкі, часто через реанімацію, і пам’ятаю, як виписувалися. Майже всі посміхалися».
Ампутація залишається складною травмою, яка змінює життя людини. Але сучасний підхід передбачає не лише операцію, а послідовний процес — лікування, формування культі, ранню реабілітацію, психологічну підтримку, протезування та повернення до максимальної самостійності. І саме на цьому етапі пацієнт уже не залишається лише об’єктом лікування: він разом із лікарями, реабілітологами, протезистами та близькими визначає, яким буде його життя після ампутації.
Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube, WhatsApp, TikTok.
