Хочеться, щоб перестали гинути люди: репортаж із прикордонного села на Чернігівщині – Фото, відео
У селі Бирине на півночі Чернігівщини знають: велика вода може не лише відрізати від світу, а й подарувати свободу. Понад сто років тому саме вона стала природним щитом для Задеснянської республіки. Так биринці назвали свою самопроголошену державу у 1918-му, яка проіснувала майже рік зі своєю владою та, як стверджують місцеві, навіть власною валютою. Але вода зійшла. Разом із нею розвіялася й свобода, бо більшовики захопили село.
Пише pechera.info
Щороку повінь так само ізолює Бирине від райцентру – Новгорода-Сіверського. Тут мешкають майже 400 людей, четверта частина з яких – це переселенці з прикордонних сіл Чернігівщини та Сумщини. Я вирушила до Бириного, аби побачити: як живе колишня “республіка” в сухий сезон та як на неї вплинула така кількість нових мешканців.
Шлях вимірюється не кілометрами, а хвилинами
Із Новгорода-Сіверського до Бириного їхати лише 15 км. Але це той випадок, коли краще рахувати хвилини. Дорога тут – це постійний вибір: пригальмувати перед ямою чи виїхати на піщане узбіччя, щоб її об’їхати. Тому “подорож” займе щонайменше 40 хвилин.
У Бириному маршрутного транспорту майже немає. Іноді сюди заїжджає безкоштовний автобус від ГО “Проліска”. В інший час можна викликати таксі за 800 гривень до Новгорода або скооперуватися з селянами, що мають власне авто.
Після сорока хвилин ям Бирине виринає з лісу, наче острів. Тут кипить робота: жінки наводять лад у центрі села. Цю роботу називають “благоустроєм”, виконують її переселенці, які стоять на біржі, або ж працівниці цих закладів.
Якість покосу трави контролює староста – Ганна Тупиця. А біля будинку культури розсаджує айстри його завідувачка – Світлана Шефер з собакою Джесіком.
Жінка дуже любить своє село. Розказує, що з семи років виступала тут на сцені. Але в театральний не пройшла, тому навчалася в “культпросвітному училищі” в Ніжині. Зараз такий заклад називали б коледжем культури і мистецтва.
“Раніше тут було дуже людно: веселощі, молодь, дискотеки до ночі. Зараз дітей мало. А хто й прийшов би на танці ввечері, та не можна відчиняти клуб. Війна”, – ділиться жінка.
Діти заїжджають в клуб, щоб пограти в більярд та шашки. Фото Наталії Найдюк
У першій кімнаті клубу – червоний більярдний стіл і шахівниця. Пані Світлана запевняє: ними користуються діти, коли катаються на велосипедах. Влітку їх більше, бо крім місцевих є й ті, хто гостює на канікулах у бабусь і дідусів.
У наступній кімнаті, де колись проводили дискотеки, – плетений тин і велика картина на стіні. Колись вона прикрашала клуб у сусідній Прокопівці, що входить до складу старостату. Коли заклад там закрили, Світлана забрала її до Бириного.
У клубі є й бібліотека. Вона “жива”. Завідувачка Олена Помаз розповідає, що старші люди приходять регулярно. Їхні зацікавленості виглядають парадоксальними: історія України та російські автори – Пушкін і Тургенєв. Останніх зараз виводять зі вжитку.
“Я в бібліотеці недавно. У нас понад 8 тисяч книг. Російськомовні йдуть на списання. Є каталог, то я вибираю. Запаковуємо їх в коробки, складаємо акти”, – пояснює жінка.
На вході до кімнати бібліотеки – невеличка експозиція рушників, вишитих картин, предметів побуту, які використовували для ткання. Світлана та Олена показують, як ними користувалися в давні часи.
Тут же стоїть фарба, яку передали “з району”. Усю роботу з косметичного ремонту жінки виконуватимуть самотужки, бо немає ані грошей, ані працівників.
“Ніхто ж не знав, коли виходили заміж в Росії, що буде війна”
Олена народилася у Псковській області Росії. У Бириному живе з 1990-х, бо звідси родом її чоловік. Жінка розмовляє російською, іноді з домішками місцевих та українських слів. Каже, хоче перейти на українську, але поки чистою мовою не виходить, а суржиком не хоче. В Росії має сестру, брата та сина, який колись поїхав доглядати бабусю і створив там родину, а також інших родичів. Після початку війни у 2014-му, а надто – вторгнення 2022 року зберігати стосунки стало складно й боляче.
“У мене тут дім, я тут живу багато років і люблю це місце. А по той бік кордону – мої рідні. Після 2014 року ми часто по-різному дивилися на події в Україні. Я пояснювала, що тут ніхто не утискає російськомовних: я все життя спілкуюся російською і ніколи не мала через це проблем. Після початку повномасштабної війни багато речей для них стали очевидними”, – каже Олена.
Вона додає, що розповідала рідним про Бучу, надсилала фото наслідків російської окупації. Каже, син болісно сприймає руйнування міст, вбивства людей, бо він тут виріс.
“Найбільше хочеться, щоб перестали гинути люди і щоб війна закінчилася. А мені по- людськи хочеться просто побачити сина, онуку, обійняти ще раз сестру. Ми не бачилися з ковіду. А ми не молодіємо і часу все менше”, – говорить зі сльозами жінка.
У Світлани Шефер схожа історія. Кілька тижнів тому у неї в Росії народилася перша онука: донька взяла шлюб і поїхала в Москву ще в 2006 році.
“Ніхто ж не знав, коли виходили заміж в Росії, що буде війна. Я п’ять років не бачила доньки і не знаю, чи колись побачу онуку. Донька з чоловіком, хоч він і росіянин, не підтримують війну. Вони перестали спілкуватися з тими, хто за її продовження… Я морально дуже погано почуваюся через невизначеність і те, що не можу обійняти рідних мені людей”, – зауважує Світлана і замовкає на кілька хвилин, аби опанувати сльози.
І якщо у жінки є бодай якась надія колись побачитися з рідними, то в однієї биринської родини її немає. Це маленьке село вже втратило одного захисника, троє вважаються зниклими безвісти.
Заспокоївшись, Світлана переповідає спогади своєї матері про Другу світову війну. За її словами, з сумських сіл Кривоносівка та Журавка німці гнали через Бирине жінок, яких підозрювали у допомозі партизанам.
Місця масових розстрілів у Другу світову війну у лісі біля Бириного
У лісі за селом частину з них розстріляли. Нині там серед дерев розташовані три братські могили. На одній – імена розстріляних євреїв. На іншій – жінок, яких, імовірно, гнали через село. На третій – військовополонених, партизанів, ромів та інших жертв нацизму.
“Людей вели широкою колоною. Одна жінка виштовхнула дитину в двір. Місцеві її прихистили. Мати загинула, а дівчинку згодом знайшли родичі. Вона вже дорослою приїжджала в Бирине і розпитувала, що сталося”, – пригадує Світлана Шефер.
Ця та інші історії села зберігаються в музеї школи. Однак вона була зачинена, тому побачити експонати не вдалося. А 18 червня голова Новгород-Сіверської громади Людмила Ткаченко повідомила, що школу двічі обстріляли.
Переселенців у село привабило доступне житло та близькість до рідних сіл
У Бириному майже немає мобільного зв’язку та інтернету. Тому люди кажуть, що відрізані від світу не лише водою під час повені. Та попри складне сполучення – з продуктами проблем немає. Люди дякують за це місцевому підприємцю Федору Марфічу.
Інша ситуація зі “швидкою”, яка їде з Новгорода-Сіверського. Через ями – дорога довга, а під час повені їй не дістатися в село.
“Ми веземо хворого своїм транспортом до мосту, з боку Новгорода до нього приїжджає “швидка”. Лодкою переправляємо хворого, а вони забирають і везуть його в лікарню. Інший варіант – доставляємо в Шостку на своєму транспорті. Цьогоріч так везли людину з інсультом. На жаль, вона померла, бо мала багато супутніх захворювань”, – пригадує місцева медсестра Віра Тупиця.
До Шостки їхати 35-40 км. Але самі “швидкі”, кажуть биринці, звідти не приїжджають через безпекову ситуацію та бездоріжжя.
А ось переселенців із Сумщини ці умови не лякають. Бирине для них зручне, бо розташоване близько до адмінмежі з Сумщиною. Аби заохотити людей їхати сюди, родинам із дітьми запропонували житло, каже староста Ганна Тупиця.
А взагалі будинки тут відносно недорогі, від 20 тисяч гривень. Щоправда, це геть без умов, газу, води в хаті. Також переселенців приваблює те, що Бирине недалеко від прикордонних сіл Сумської та Чернігівської областей, звідки вони виїхали. Це важлива умова, бо поки було можливо, люди навідувалися на свої господарства.
Перших переселенців у селі прийняли у березні 2023 року.
“Це була багатодітна родина з Михальчиної Слободи. Була повінь, дороги непрохідні. Їх перевозили в кругову, через Шостку. Фургони з коровами, машини з дітьми, все позастрягало. Це складно було”, – пригадує староста.
І розповідає, як купували будинок для них. Сама родина мала певну суму, 10 тисяч дало місцеве ТОВ “Каштан”, ще кошти збирали вчителі. Після цього керівник товариства Анатолій Алєксєєнко придбав п’ять будинків для родин із дітьми. Решта переселенців купили хати самотужки, орендують чи живуть у родичів.
Зараз у самому Бириному трохи менше сотні переселенців. Вони займають майже 25 дворів.
Люди для евакуації йшли пішки з Грем’яча кілька кілометрів
Біля одного з таких дворів сидить Надія Голенок з собачкою Джесі.
“Не фотографуйте мене, бо будуть потім на мене пальцями тикати”, – переживає жінка, але радо погоджується розповісти свою історію.
Вона жила в Грем’ячі кілька десятиліть, мала багато родичів та друзів. У Бирине приїхала 17 червня 2024-го.
“Після звільнення області в Грем’яч кілька разів заїжджали російські військові: пограбували заставу, але людей не чіпали. А потім стали бити по хатах. У 2024-му зруйнували електромережі. Ми довго сиділи без світла. Ставало дедалі гірше: пробили дах у моїй хаті, то я пішла жити до куми. В село залітали та стріляли вертольоти, літаки. Як почуємо гул, то скоріш у підвал біжимо. А що там – у нас 2 км – і Росія”, – говорить Надія, імовірно, про обстріл КАБами. Жінка зауважує, що на снарядах, які не розірвалися, бачила напис “Безумцы”.
На виїзді жінки наполягали діти. Вона жила сама, бо чоловік помер 14 років тому. Наважившись, Надія взяла корову за повідок і в супроводі російських дронів пішла до центру села на евакуацію.
“Було страшно, я хвилювалася, що вдарять. Корову шокером загнали в машину. Отак і виїхали. В селі дуже небезпечно було, ніхто їхати не хотів. У односельців тоді допомоги вже не допроситися, кожен хотів своє вивезти. Згодом я ще раз поверталася, собачат забрала. А люди багато позалишали худоби – корів, кіз, овець, курей, собак… Нічим було забрати”, – ділиться Надія.
Жінці довелося продати корову згодом: важко утримувати. Зараз вона потроху облаштовує побут. Придбала хату за 15 тис. грн. Там немає газу, їжу готує на грубі або електроплитці, опалюється дровами. Воду бере в колодязі через дорогу.
У Грем’ячі в Надії Голенок залишилися могила чоловіка, спалені хата, фотографії і багато спогадів… Жінка не знає, чи зможе колись потрапити туди. Але, порівняно з іншими, їй пощастило: у селі живе син з родиною та сваха.
Її невістка Світлана Голенок якраз під’їжджає до двору свекрухи. Розказує, що виїхала з дітьми у 2023 році після того, як російський снаряд влучив у її будинок. Це була примусова евакуація сімей із дітьми. Вони стали другою родиною-ВПО в Бириному. Будинок Світлані дали безкоштовно, його придбало ТОВ “Каштан”. Проте вона не знає, кому він належить, каже, платіжки приходять на попередню власницю.
Жінки гостро реагують на будь-які новини про своє село та неточності в комунікаціях.
“Торік була фотографія, що поліція евакуювала людей із Грем’яча. Але ніхто ж не розказує, що в село ніхто не приїжджав. До місця евакуації люди йдуть пішки чи їдуть велосипедами майже 20 км”, – обурюється Світлана.
Жінки із сумом згадують, яким гарним було їхнє село: наповнене людьми, доглянуте, велике. А зараз воно перетворилося на пустку: російські військові день за днем спалюють будинки людей. Це роблять, вважають жінки, аби зробити з кордону “сіру зону”, де немає життя.
“У нас серед односельців і загиблі є. Їх ховали на городах, у дворах. Ще раніше знайому жінку намагалися поховати на кладовищі, а тут якраз приліт. Одну людину поранило, інша втратила свідомість. Отаке життя”, – з тугою говорить Надія.
А Світлана Голенок регулярно постить фото зруйнованого села в своїх соцмережах і мріє потрапити в Грем’яч хоча б на пару годин, щоб пройтися вулицями. Дому там більше немає.
Чотирьох корів продали за ціною однієї
Якщо люди з Грем’яча виїжджали вже під інтенсивними обстрілами, то переселенці із сумської Журавки вирішили не чекати до останнього. Світлана та Анатолій Жиговець покидали дім цьогоріч на Великдень, коли більшість країни освячувала паски. Цей день обрали, бо якраз мало діяти перемир’я.
“Нас раніше не чіпали. Ось Очкине (село північніше. – Авт.) обстрілювали давно. Там навіть діти загинули, коли приліт у хату був. А в Журавці торік КАБи за селом падали, а цьогоріч уже й до хат снаряди підлітають. У нас за 100 м від дому упав. Ми вирішили не чекати до останнього”, – говорить Віра Жиговець.
Її чоловік Анатолій додає, що до села Глазове їхали своєю технікою, везли корову й свиней. А далі наймали людей із Бириного, бо їхній транспорт груз у багнюці.
Виїжджали в Бирине, бо тут мали родичів, які знайшли будинок. Купувати його родина не поспішає: переживають, щоб не довелося і звідси тікати. Війна – непередбачувана. Раніше люди не думали, що доведеться колись виїжджати з Журавки.
На іншій вулиці живуть односельці Жиговців – Олена та Володимир Чухно з сином, невісткою та онуком. Родина виїхала з Журавки наприкінці березня цього року після того, як на город прилетіло шість снарядів. Завантажили речі на авто. А ось худобу довелося продати за безцінь.
“Ми мали чотирьох корів, перекупи запропонували за них 40 тисяч гривень. Кажуть, не хочеш – не продавай. І що ти зробиш… За нормальних умов одна корова коштує 35-40 тисяч, залежно від ваги. У людей безвихідь, а перекупи користуються ситуацією”, – емоційно говорить Володимир.
За виручені кошти родина придбала будинок у Бириному. Виплат ВПО не отримують, бо не підходять за віком. Тому, каже Олена, живуть на пенсію чоловіка.
“Роботи немає. У Журавці ми жили за рахунок господарства: продавали м’ясо та молоко. Тепер важко. Булка хліба коштує 38 грн, а нас п’ятеро. Тому придбали мішок борошна, я через день випікаю по чотири хлібини”, – говорить жінка і тут же щедро пригощає пиріжком із картоплею, який на вогні у дворі щойно приготувала її невістка.
Родина вже посадила город та купила бройлерів, щоби мати власні продукти. Газу в хаті немає. Балони також не заправляють. Воду беруть у колодязі через дорогу, але вона технічна. За питною їздять з бідонами за кілометр.
Взагалі у Бириному досить чисельна спільнота журавців: переїхало шість родин. Причини – ті ж самі. Так само є люди з Грем’яча, Очкиного, Михальчиної Слободи. Такі собі міні-спільноти.
Володимир обурюється, що про ситуацію в прикордонних селах не говорять на загал.
“Там страшні обстріли. А по телевізору – мовчать. І з “Піона” стріляють, і КАБами. “Ждуни” (керовані безпілотники з камерами та вибухівкою, які часто сидять на узбіччях і атакують авто чи людей. – Авт.) сидять. Безпілотники та дрони літають зранку до вечора. У Журавці вже в дім прилетіло. Вся територія Знобовської громади потерпає. Про це треба говорити”, – наголошує чоловік.
* * *
Вечоріє. Переселенці ностальгічно згадують покинуті села, своє, як тепер виявилося, щасливе життя. Навіть уже придбавши житло, вони все ще не вважають себе биринцями.
Із хати навпроти будинку Чухно виходить Василь Помаз у сорочці в червоно-біло-зелену клітинку і кофті-поло в тих же тонах. На голові – білий картуз. Чоловік уточнює: не моряків, а прикордонників, ніби натякаючи на розташування населеного пункту.
“Я люблю своє Бирине. Тут Десна, ліс, гриби, ягоди, природа. Справжня краса. Одна біда – постійно літає над головою”, – говорить пан Василь.
І ці слова ніби повертають до реальності: ніхто не застрахований. Сьогодні ти приймаєш переселенців, а завтра – разом із ними шукаєш нового дому в чужому селі.
* * *
Матеріал підготовлено за підтримки проєкту Міжнародний Фонд Страхування Журналістів, що реалізується Асоціацією “Незалежні регіональні видавці України”, є частиною програми Voices of Ukraine / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа. Voices of Ukraine / SAFE реалізується в рамках Hannah Arendt Initiative за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.
«Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди».
Наталія Найдюк
Джерело: mynizhyn.com
2026-06-25 09:48:00
