Вивів побратимів із Лукашівки, повернувся по сина й загинув. Репортаж про батька Олексія Анулі — Юрія

“Мене вбийте, сина відпустіть”. Це одні з останніх слів Юрія Анулі, коли його катували російські військові у церкві в селі Лукашівка поблизу Чернігова. Він вивів з оточення, за спогадами побратимів, 46 людей, а сам повернувся назад, щоб знайти сина.

Юрій Ануля — батько одного із найбільш медійних українських військовополонених Олексія Анулі. Він мав військову підготовку, саме тому не захотів сидіти вдома. У радянські часи обіймав посаду на секретній базі зберігання ядерної зброї “Себеж-5”. У 1991 році він завершив військову службу у званні “старший лейтенант”.

Чоловік добровільно долучився до оборони України у свій 57-й день народження — 25 лютого 2022 року. Під час повномасштабного вторгнення Юрій ділився своїми знаннями з побратимами та фактично командував протитанковим взводом.

Офіційно Юрій Ануля загинув 9 березня 2022 року. Проте його син Олексій каже, що в полоні з ним був чоловік, який бачив батька живим ще 20 березня у церкві. Саме тоді їх катували росіяни. Тіло Юрія знайшли знівеченим біля дороги поблизу сіл Бакланова Муравійка та Анисів.

У цьому репортажі Олексій Ануля згадує своє дитинство, спілкування з батьком та його поради. Розповідає про те, як, прийнявши за ворога, його допитував батько на початку березня 2022-го. Про розповідь жителів Лукашівки щодо Юрія, перепоховання його тіла, ДНК-експертизу та заповіт, який він написав у блокноті доньки Олексія, — читайте далі.

“Є теорія, що їх закрили у церкві в Лукашівці”

Із сином Юрія Анулі Олексієм ми домовилися зустрітись у Лукашівці, що за 20 кілометрів від Чернігова.

Олексій також тримав оборону в цьому селі разом із батьком. Як він сам каже, вони не афішували, що родичі, аби уникнути зайвих розмов. Олексій — колишній військовополонений. Пробув у російській неволі 10 місяців. Там він втратив 40 кілограмів ваги, йому ледь не ампутували ноги, а також він переніс численні операції. Щоб вижити, йому доводилось їсти щура, мило і навіть плісняву. Про це і про нелюдські умови утримання у російському полоні він розповідав раніше в інтерв’ю.

Чому ми зустрілись у Лукашівці? Там 9 березня 2022 року зав’язався нерівний бій між українцями і переважними силами росіян. Саме в тому бою офіційно загинув і Юрій Ануля.

“За інформацією, яку я отримував уже в полоні, саме в церкві бачили мого батька востаннє живим. Нібито його там катували, і це було 20 березня, а не 9-го. І ця людина, яка мені це розповідала, була зі мною в полоні буквально три дні. Він бачив, що поряд із батьком були ще шість поранених солдатів. У них усе гнило, їх не чіпали, а мого батька катували. Його солдати називали офіцером, і в нього при собі були якісь документи, наскільки це мені розповідали. У нього був скотч на очах. Він також казав таку фразу: «Мене вбийте, сина відпустіть»”.

Олексій згадує, що тіло батька знайшли вже після його повернення з полону під дорогою між селами Бакланова Муравійка та Анисовим. (31 грудня 2022 року Олексій повернувся в Україну, — ред.).

“У нього було повністю обгоріле тіло на 99,9%, навіть зуби, не було частини тулуба, він просто був вирваний. Були окремо ноги, верхня частина тулуба повністю. І поряд із його тілом були ще також шість трупів. Є теорія, що їх закрили у церкві в Лукашівці. Там усе палало, там дійсно були снаряди. І все згоріло в церкві, там була катівня”.

“Мені неодноразово розповідали побратими, які були з ним тоді, як він нібито вивів 46 людей під Анисів. Один із них розповідав мені, що хотів знайти мого батька, але йому відповіли: «Його вже не знайдеш, Ануля сина пішов шукати». І він каже, що того дня випав лапатий сніг, а батька вже не було. Але нещодавно у мене з’явилась інформація і номер телефону людини, яка живе в Лукашівці та бачила мого батька о десятій вечора 9 березня, що він дійсно повернувся в село по мене”.

Тією людиною виявився Михайло Лутченко, також свідкою була його дружина Тетяна. Від церкви, де були ми, вони живуть за кілометр. Хвилин за 15 ми під’їхали до сільського подвір’я, де поруч із будинком стояв трактор.

Одразу нас зустріла гавкотом собака, яку кличуть Михалич. Саме через неї родина добре запам’ятала Юрія Анулю, бо його по батькові теж Михайлович.

“Він ще казав: «Запам’ятаєш, що я Михайлович?». Каже: «Ображаєш! У мене собаку так кличуть»”.

Тетяна ж каже: спочатку подумала, що він росіянин, бо говорив російською мовою.

— Жінко, підійдіть сюди. Я не знаю, куди я потрапив.

І світив, згадує жінка, на свою жовту пов’язку на рукаві.

— Я свій! Мені треба звідси вийти, але так, щоб не потрапити до росіян “у зуби”.

“Він хотів, щоб я йому показав дорогу на пішохідний міст, і все. Я провів його до лісу, а ніч тоді була така місячна, було добре видно. Розповів, куди він вийде, ми обійнялися, і він пішов. Усе”, — каже Михайло.

Олексій у цей час слухав кожне слово, аби запам’ятати всі деталі про свого батька. Потім він дістав із кишені куртки мобільний телефон та показав його фотографію.

— Він! Це точно він! Таню, йди подивися.

— Так, 100% — це він!

Після цього Олексій запитав, чи згадував батько про нього, але родина цього не пригадала.

“Мені пощастило з батьком”

“І зараз уже, обертаючись назад, я розумію, що мені пощастило з батьком, дійсно пощастило”, — говорить Олексій уже після розмови з родиною Лутченків.

“Дитинство було теплим. Зараз я порівнюю, скільки приділяю уваги своїм дітям, і як батько її приділяв нам. Батько увесь час свій проводив із нами, синами. Багато яких навичок навчив нас: не лінуватися та не відволікатися. Привчив до спорту і, найголовніше, він учив завжди шукати вихід із нестандартних ситуацій завдяки тому, що просто треба заспокоїтися, подивитися, подумати, не в стані метушні, а дуже спокійно і раціонально підходити до кожної ситуації. І я завжди знаходив для себе відповідь, дотримуючись його правил. Завжди ми з братом були у нього в пріоритеті, незважаючи на тяжкі 90-ті та 2000-ні”.

Він згадує, що в ті роки майже всі жили скромно, але його батьки пройшли цей шлях чесно, і Юрій Ануля був прикладом і підтримкою для дітей та дружини. Проте, каже Олексій, він дуже мало розповідав про себе.

“Військову службу батько проходив, наскільки я знаю, у секретному місці «Себеж-5» Псковської області РФ. Завжди поверхово він казав, що він то токар, то охорона, то ще хтось. Сама частина підпорядковувалася управлінню головного штабу і займалася розвідкою ядерної зброї. І там один із напрямків, якраз 12 управління — це напрямок арабських країн. Батько добре навчався, любив точні науки. Навіть краще за мене знав іноземні мови. Його й відібрали в той рід військ через гарні оцінки”.

Навчався Юрій Ануля у Ташкентському вищому загальновійськовому командному училищі, яке закінчив у 1986 році.

“Хто з ним навчався, ніхто не хотів туди потрапляти, бо там були тяжкі умови через спеку. Дуже близько до Афганістану, і заточка в їхньому потоці була саме на Афганістан. Але людей, які мали успіхи в навчанні, відбирали вже по різних родах військ. Вони повинні були мати інтелект для того, щоб займатися саме інноваціями у військовій справі”.

“Хлопці, заспокойтеся. Ви що, автоматом будете фарбу на танку дряпати? Краще закуріть”

Досвід армійської служби в радянські часи став у пригоді Юрію на початку повномасштабної війни. Тоді в Лукашівці він ділився своїми знаннями з побратимами та фактично командував протитанковим взводом, згадує Юрій Гусак, який брав участь в обороні Лукашівки разом із ним.

“Він завжди був спокійним. Казав, щоб ми менше метушилися. «Хлопці, заспокойтеся. Ви що, автоматом будете фарбу на танку дряпати? Краще закуріть»”.

Гусак — військовослужбовець ЗСУ. 2 березня 2022 року він добровольцем долучився до лав Збройних сил. Потрапив до російського полону, де пробув 1 171 день. Повернувся в межах чергового обміну військовополоненими 21 травня 2025 року.

“У нього (Юрія Анулі, — ред.) обличчя було дуже спокійне, і поводив він себе теж так. Тому що він бойовий офіцер Афганістану. Він і почав нами керувати. Мені це дуже сподобалося, казав, що «хлопці, якщо приліт, то у вас є до чотирьох секунд, щоб перебігти». І так він нас на практиці навчав військової майстерності”.

Юрій Гусак також пригадав епізод, коли Юрій Ануля дав наказ узяти по декілька гранат кожному, про всяк випадок.

“Коли я запитував його, чому він пішов на війну, він сказав: «У мене син пішов, і я буду вдома сидіти? Ні». І він повернувся по сина. Юрій Ануля зробив дуже героїчний вчинок, передусім як батько, і як справжній чоловік”.

“Він казав ще до 2014-го, що Росія вторгнеться, але коли почалася повномасштабна — не міг повірити”

Зі слів Олексія, Юрій Ануля хотів долучитися до війська у 2014-му, але тоді йому відмовили через службу в Росії у радянські часи.

“Він казав ще до 2014 року, що Росія вторгнеться, але коли почалася повномасштабна — не міг повірити. Він пояснював багато речей, які, можливо, йому були відомі ще зі служби. Ми часто на цю тему вдома спілкувалися, коли я приїжджав у Чернігів. Він усе життя жив військовими поглядами на світ і все розглядав із військового боку. Розбирався в геополітиці — не новини читав, а мав аналітичний склад розуму, плюс мав досвід зі служби”.

“А 24 лютого, коли я забирав свою родину, ми так посварилися з батьком, що, не доїхавши до мого будинку, я його вже висадив з авто. Він настільки не вірив, що це почалося”.

У ті перші дні повномасштабної війни більшість чернігівців виїжджали з міста, проте Олексій робив сховище своїй родині, оскільки місто було в заторах, а росіяни швидко підійшли до Чернігова.

“Я дружині сказав, що я поїду подивлюся, що в місті, а сам поїхав до військкомату. А на ранок, о 5:00, я повернувся в те місце, де був розподіл по підрозділах. І там побачив, як хтось із військкомату каже: «Хто так рано прийшов та стукає?». Я дивлюсь, а там стоїть мій батько і два його однокласники. Спитав у нього, чому він не залишився з моєю сім’єю, бо він уже застарий для війни. А він відповів, що його вчили цього”.

“Прадід також був офіцером”

Не одного Юрія вчили військової майстерності. Олексій розповідає, що його прадід також був офіцером.

“Я не знаю, наскільки це правда, мені дід розповідав, що він був у розвідці — молодший лейтенант, на Курській битві загинув (тривала з 5 липня по 23 серпня 1943 року, під час Другої світової війни, — ред.). Ніби прадід так само вивів з оточення людей. Ми їхали якось у потязі з дідом, і якась людина підійшла та подякувала йому за батька. Це все, що я знаю. Мій прапрадід був в охороні царя. Прибув сюди, в Україну, вже коли прийшла радянська влада, а цар покинув свій будинок. Звідки їх забрали на службу. Так мій прадід прийшов у район Прип’яті, але він українець, просто його забрали звідси”.

“Тому військові в нас у роду були, але мій батько хотів бути останнім із них і казав, що одного дурня в сім’ї вистачить. Бо ставлення до військових пенсіонерів було неповажне до 2014 року”.

Саме це неповажне ставлення Юрій Ануля хотів змінити, каже Олексій. Після того як він повернувся з полону, вони з дружиною знайшли блокнот у доньки, де батько написав свої погляди на майбутнє України.

“Він написав, чого нам не вистачає. Які треба реформи мікро- і макроекономіки провести. Читати «Кобзар», бо там багато відповідей, і все це написав о четвертій ранку, а о п’ятій уже був у військкоматі”.

“Він хотів парк за «Хімволокно». Парк Ануль, він так казав. Там батьки могли б мати змогу займатися своїми дітьми. Бо мій батько бачив, що ми, як молода сім’я, постійно на роботі. І він це бачив, цю несинхронність дій, він так це називав, і хотів зробити нові можливості. Для цього потрібна була саме така локація, яка буде безкоштовною і даватиме змогу більше соціалізуватися, спілкуватися, не відриваючись від своїх дітей, друзів, щоб це поєднувати, а не так, що ви обираєте або дітей, або з друзями гуляти, або на тренування. Ось така ідея в нього була записана в блокноті моєї доньки”.

Юрій Ануля, розповідає його син, дуже пишався своїми друзями, які підтримували його в будь-яких ситуаціях.

“Багато хто з його друзів також стали військовими, і вони все життя підтримували зв’язок. Особливо сильно він підтримував зв’язок із тими, з ким пройшов військовий шлях — навчання, службу. Для нього це були майже брати”.

“На жаль, треба було більше спілкуватися за життя”

Під час згадок про батька в селі Лукашівка Олексій також розповів одну ситуацію, коли його затримали та привели до батька на допит. Це було 6 березня 2022-го біля ферми.

“Десь о 5-й ранку я повертався з позиції з Юрієм Вороною, де ми провели понад 18 годин, і нам треба було повертатися до штабу, обійшовши наші позиції. Ми дійшли до ферми, я натрапив на двох українських військових. Мене спитали, хто я, паролі, але ніхто мені паролі на той час не говорив, я не знав, які нові. Тому мене затримали, я відставив свій кулемет, ліг обличчям донизу, щоб відбулася перевірка документів”.

“Одна людина мене тримала, інша — стояла позаду і ставила запитання. Я в цей час почав сумніватися, що тут узагалі наші. І тоді мене через п’ять хвилин спитала людина позаду, чи я не його син випадково. І тоді я повернувся, підійшов ближче і побачив, що це мій батько. Я здивувався, що він тут робить, як ми взагалі з двох різних бригад опинилися на тому самому місці. І відтоді я вже знав, що мій батько в цьому селі”.

Та про те, що вони одна родина, каже Олексій, знали у вузькому колі спілкування. Він пояснює це тим, що могли відбутися різні події й Олексій не хотів, щоб хтось знав, що його батько офіцер, а він “якийсь мазаний на війні”.

7 березня вони вже зустрілися біля розстріляної росіянами ГАЗелі, яку не прибирають із місця бою як згадку про ті події.

“Поділився продуктами для мого батька: цигарками та згущенкою. Я пам’ятаю, що дав їх батьку та кажу: «Нехай у вас буде сьогодні свято». У той час був обстріл, за пів кілометра загинув танкіст. Я штовхаю його, а сам стрибнув до яру, де догорав артилерійський снаряд. 8 березня я ще раз побачив батька. Він мені сказав, що намагався зателефонувати до матері, щоб привітати її та мою дружину зі святом, а вже 9-го я не застав батька”.

“На жаль, треба було більше спілкуватися за життя. Ми це розуміємо згодом, що ми досить мало приділяємо уваги своїм батькам і своїм дітям”.

“Мене хочете — бийте, а сина — відпустіть”

Олексій неодноразово в розмові каже: мета його життя після полону — знайти всіх причетних до катувань його та батька.

“У мене є власні розслідування про батька. Так, усе це може бути тільки здогадками, але… Хтось виходить із полону, повертається з фронту. Когось я ще питав у полоні, і так виявилося, що зараз я хоча б маю якусь певну картину, що відбувалося”.

Так, Олексій розповідає, що одні документи його батька знайшли під Анисовим, інші — у Ягідному, де був штаб російської армії.

“Тому, як вони туди потрапили, невідомо. Можливо, після вбивства їх відвезли. Можливо, в Ягідному погоджували, що робити з моїм батьком: брати його в полон чи ні. Але саме ця цивільна людина, яка була в церкві на той час, каже, що його повезли в полон, а військових — ні”.

Уже всередині церкви Олексій намагається уявити, де допитували його батька, за розповідями тієї людини, яка була з ним у полоні (імені він не розкриває через безпеку, — ред.).

“Батько нібито перебував у цьому кутку. І поранені українські солдати були під стінками. У той самий час, коли батько був на колінах і був усередині цього приміщення, над ним знущалися двоє чи троє солдатів. І він (батько, — ред.) сприймав того чоловіка за мене, за свого сина, бо казав: «Мене хочете — бийте, а сина — відпустіть». І як доля склалася, що ми буквально на кілька днів опинилися в одній камері з тим чоловіком, і його вивезли звідти ще раніше, ніж мене. І це вся інформація, яка в мене була на той час, хто його бачив. Тому я і не вірив, що він 9 березня загинув”.

“Це експерти повинні встановлювати, але якщо в нього вирвана частина тулуба, то це, найпевніше, дійсно щось вибухнуло і його вирвало. Тому що в полі танком влучити в людину — це нереально. З кулемета — нереально. З КПВТ більш реально, але чому він тоді б згорів у полі? І що треба зробити, щоб у полі згоріли ще шестеро, облити бензином? І я знаю точно, що його взяли живим, над ним знущались. До його смерті були причетні російські солдати, які зробили це навмисно. І робили це систематично — майже два тижні”.

“Тут похований мій батько”

Після спогадів загибелі батька в Лукашівці ми поїхали на місце його поховання — кладовище “Яцево” в Чернігові. Там його перепоховали 26 травня 2023 року. До цього його тіло лежало у братській могилі в Ніжині.

“Коли я повернувся з полону, жодних відомостей про батька, окрім того, що я почув там, не було. Я вже п’ять місяців лікувався. І понад три місяці тягнулося моє відправлення на лікування до Ізраїлю. У мене постійно щось не складалось. Потім мій брат телефонує і каже, що знайшли тіло батька за ДНК, і одна з них — це 99,9% збігу мого молодшого брата і рідного брата мого батька. І коли його перепоховали, цей квадрат ще не був заповнений. Зараз тут багато могил, а тоді це була лише третя”.

Олексій згадує, що в день перепоховання була сонячна погода і над ними з’явилася хмаринка, з якої накрапав дощ рівно стільки, скільки тривала церемонія вшанування.

“Потім я повернувся до лікарні, і наступного дня у мене все склалося, я полетів до Ізраїлю. До цього моменту мене щось не відпускало. Якась сила постійно тримала…”

“Приходжу сюди… Тут дуже багато, крім батька, поховано товаришів, із якими займалися разом кікбоксингом, учителі мої з університетів. У мене більше загиблих знайомих, ніж живих…”

Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube, WhatsApp, TikTok.