«Жінка в розпачі показувала напівобгорілий труп свого сина» — Дмитро Казанцев про наслідки війни

18 Квітня, 2024

198 8 хвилин читано

Знімальна група CNN Portugal та наш Дмитро Казанцев об’їздили всю лінію фронту

«Дмитро Казанцев – журналіст ТК «Інтер», випускник НДУ і просто гарний хлопець» — так свого часу про нього писали ЗМІ.

Два роки тому ворожі колони вдерлися на нашу землю.

24 лютого 2022 року життя українців змінилося назавжди. Ми отримали страшенний молох біди, зруйновані міста та села, біль втрат та горя.

На своїй сторінці у мережі Фейсбук Дмитро якость написав: «Де ми тільки не бували, чого ми тільки не знімали! І поки триває війна, здається, це буде тривати. Багато хто з нас знає і впевнився на власному досвіді, що війна відсіяла від тебе людей, які не надто тобі були і потрібні. І в той же час в твоєму оточенні зʼявилися люди справжні, без яких вже не можеш уявити своє життя. Для мене одним з таких став Серджіо Фуртадо Sérgio Furtado. Це португальський журналіст, який сумарно провів в Україні вже більш ніж півроку. Чітко і ясно розуміє, що відбувається в нашій країні. І робить все аби якомога краще передати це своєму португальському глядачеві у своїх сюжетах та включеннях. А особисто для мене за весь цей час з колеги він перетворився на того самого справжнього друга, якого я знайшов під час цієї війни».

Також хлопець додав: “Наша знімальна група CNN Portugal вже стільки разів бувала у Запоріжжі через прильоти російських ракет, що ми вже починаємо впізнавати рятувальників в обличчя”.

Про все це детальніше для MYNIZHYN розповів Дмитро Казанцев.

На фото: справа – Уго Капела (Hugo Capela) – журналіст CNN Portugal та Дмитро Казанцев

— Почнемо з такого на перший погляд простого питання. Адже навіть зараз, деякі люди діляться тим, що й досі в голові не вкладається те, що на нашій землі триває війна. Скажіть, чи вірили ви, що почнеться велика війна? Чи готувались, складали тривожну валізку? Чи й на думці не було?

— Ні – тривожну валізку не складав. Більш того – не вірив, що почнеться велика війна. Я пам’ятаю, що до початку повномасштабного вторгнення були ці розмови, але я психологічно мабуть тяжів до тих експертів, які говорили, що війна навряд чи почнеться. Скажу більше. Буквально за пару днів до повномасштабного вторгнення (на той момент я жив і працював в Одесі), один мій товариш запитав: Діма, а якщо раптом щось трапиться – ти поїдеш у Київ? Кажу: звісно – поїду!

І от о 6 ранку 24 лютого він мені зателефонував і каже: Діма – почалося, збирайся, поїхали! Я йому кажу – та я спати хочу, давай пізніше зідзвонимось і поклав слухавку. А потім починаю гортати стрічки новин і дивлюсь, що все таки почалося…

— Коли ж ви все таки поїхали на Київ? І як ви вийшли на португальських медійнників і почали з ними працювати в команді саме під час великої війни?

— До повномасштабки я жив і працював в Одесі, на студії звукозапису. 25 лютого повернувся в Київ.

За кілька днів вивіз сімʼю до кордону, а сам знову поїхав до Києва.

Якийсь час просто сидів вдома. А потім колега запропонував попрацювати фіксером зі знімальною групою з Ізраїлю. Я погодився, попрацювали два-три тижні. За цей час випадково познайомився з португальцями. Розговорилися, обмінялися контактами. А коли ізраїльтяни поїхали, то звʼязався з португальцями, вони саме збиралися відправляти в Україну чергову групу. В результаті я працював з кожною знімальною групою CNN Portugal.

Фото: Донеччина, зима 2023

— «Дмитро Казанцев – журналіст ТК «Інтер», випускник НДУ і просто гарний хлопець» – так свого часу про вас писали ЗМІ. . Ви знімали різні цікаві сюжети з подорожей, зараз у соцмережах ви ділитесть тим, як фіксували з колегами прильоти російських ракет по різним містам України. Розкажіть більше, де саме ви були, в яких в областях нашої країни? Що знімали? Що запам‘яталося найбільше?

— Зі знімальною групою CNN Portugal ми об’їздили фактично всю лінію фронту. Починаючи з Київської, Сумської області, далі — Харківська, Донецька, Запорізька, Миколаївська, Херсонська. Тільки в Луганській ми не були. Якось так складався наш робочий графік. Ми працювали як з цивільними так і з військовими, а також і на звільнених територіях після окупації.

У нас була знімальна група, яка працює на новини. Якщо десь прильот – ми їхали туди. Причому не важливо, яке це місто – Запоріжжя, Херсон і т.п. Робили репортажі з місця події. Також знімали історії про цивільних, які постраждали від війни.

На фото: Запоріжжя, приліт на Зестафонієвській вулиці

«Вся дорога до Ізюму практично з’їжджена бронетехнікою, і ти розумієш, що тут була зона бойових дій, така… дуже запекла!..».

Коли ти їдеш в село чи місто, яке було під окупацією, а тепер воно знову наше!.. Атмосфера дуже дивна, тобто неможливо оті емоції передати з екрану телевізора чи через телеграм канали – це абсолютно різні відчуття. Коли ти їдеш по цій території і відчуваєш запах горілого, запах солярки, мазуту…ти розумієш – ага, тут були танки. Також розумієш, що тут була запекла різанина…

На фото: ексгумація в Ізюмі

А ще, коли їдеш дорогою на Ізюм на Харківщині, то відчуваєш під колесами авто специфічний шум, коли пошкоджено асфальтне покриття, по якому проїхало багато військової техніки. Вся дорога до Ізюму вона практично з’їжджена бронетехнікою. Ти в цей час теж розумієш, що тут була зона бойових дій, така…дуже запекла!..

На фото: звільнений Херсон

«Одна жіночка підходить до нас і так плаче! В неї просто неймовірні сльози! Вона показувала нам на телефоні напівобгорілий труп свого сина…»

Якщо говорити з приводу того, що найбільше запам’яталося, то можу сказати – от якщо в загальному, то ти їздиш, працюєш, це така ніби то рутина, і ти думаєш, що ти вже звикаєш до всього цього. Але потім знову щось таке відбувається, наче землю в тебе з під ніг вибиває. У мене таких було кілька моментів.

Перший раз – коли рашиків відігнали з Київської області, і після цього ми вперше побували на Житомирській трасі біля села Мила. Там я побачив трупи людей прямо на трасі, по яким видно було, що лежать вони тут вже не один тиждень. А ще через пару днів ми заїхали в Бучу, де на території храму Андрія Первозванного вже викопали братську могилу, де тіла людей лежали і в чорних мішках і без. Оцей момент мене дуже зворушив, викликав шок. Я не знав, що з цим робити і як це пережити. Але врешті-решт якось впорався.

Другий момент – коли ми заїхали в деокупований Ізюм. От, знаєте, стільки розрухи, стільки нещасних людей… В глибині душі не хочу пережити на власному досвіді те, як оці люди жили в окупації. В Ізюмі ми знімали дві п’ятиповерхівки, які були зруйновані авіабомбами, там людей дуже багато загинуло в цих п’ятиповерхівках…

Іще був один момент, який нас дуже емоційно зворушив. Коли ми поїхали в Запоріжжя і там був черговий прильот. Одна жіночка підходить до нас і так плаче! В неї просто неймовірні сльози, вона показує нашому журналісту Сержіо на телефоні напівобгорілий труп свого сина. (Ми знаємо, що такий епізод в кадрі – дуже емоційний і можна було зняти цю жіночку на камеру, але Сержіо поставився до її горя дуже толерантно і не став це брати в сюжет). Ми в більш загальних рисах розповіли про той прильот.

Коли ми поверталися зі зйомки в той день – всю дорогу мовчали.

Готелі, в яких ми зупинялися, стали об’єктом рашистських атак.

А ще таку цікаву штуку помітили, що ряд готелів, в яких ми зупинялися, стали об’єктом рашистських атак.

Приміром, готель Харків Палас в центрі Харкова. Там якрас був прильот з тієї сторони, де я жив у номері. Саме там, де зараз дірка, якраз там зупинявся. Звісно, що задовго до того трагічного прильоту, але…

Парк Готель у Харкові – це теж один з готелів, куди ми з журналістом Серджіо та з Андрієм оператором приїхали і зупинялися. І цей готель теж розфігачений.

В Харкові в одному із готелів постраждали наші колеги португальці. Одна людина моєї професії – фіксер Андрій Коваленко. Зі всієї знімальної групи він був найближче до епіцентру прильоту. Андрій розказував, що лише встиг натягнути на себе ковдру і коли полум’я увірвалося в кімнату, на щастя його вогонь не зачепив, але впала на ногу кам’яна брила, яка травмувала. Автомобіль – взагалі решето.

Готель Дружба в місті Покровськ Донецької області. Там був прильот якраз в ту частину будівлі, де ми знімали номери. Якось так..

— Ви працювали разом із португальськими колегами, приміром із Серджіо Фуртадо Sérgio Furtado. Це португальський журналіст. Якщо говорити не тільки про війну, а й про життєві цінності, емоції тощо. Що ви пережили, відчули, що відбувалося на ваших очах у вирі подій?

— Серджіо – португальський журналіст із досвідом роботи більше 20 років. Він якось ділився зі мною тим, що дуже любить дивитися документалку. Це я про фільми. І от в своїй роботі він придумує якісь прикольні ходи, фішки, як саме розповісти ту чи іншу історію, як її подати. Він зробить її наскільки вдало, що навіть не знаючи португальської, ти розумітимеш, що це щось дуже сильне, дуже емоційне! Він і наш оператор Андрій працюють у дуже вдалому тандемі. Бо Серджіо – він не тільки журналіст, а й фотограф. Тобто він уже картинкою мислить. Андрій – відео оператор з нестандартним підходом. Тому навіть якісь прості людські історії вони подають так, що я б і сам, як колишній журналіст сказав, що я б так не зміг зробити.

На фото: Серджіо Фуртадо та Дмитро Казанцев

А ще зазвичай журналісти приїздять на місяць попрацювати в Україну і в них потім ротація. Серджіо приїхав восени 2022 і пробув в Україні п’ять місяців поспіль. І так весь цей час ми з ним проїздили. Робота із Серджіо досить цікава, бо він великий професіонал і людина дуже не байдужа.

Також ми працювали в команді із Уго Капела (Hugo Capela) – це теж професійний журналіст. І взагалі я б сказав, що португальці серед усіх європейців на ментальному рівні до нас найближче, хоча і живуть на іншому континенті.

На фото: Уго Капела (Hugo Capela) журналіст, з яким Дмитро працював у вересні 2022-го.

Зараз так склалося, що в мене є друзі в Португалії, з якими ми спілкуємось. До війни я захоплювався Португалією, а після п’яти місяців роботи разом з ними, я їх люблю ще більше. Це просто фантастичні люди.

На фото: приліт по місцевому ринку в Словʼянську, червень 2022-го. Журналіст Францішку Ферейра (Francisco Ferreira)

— Де ви зараз, чим займаєтесь?

— Зараз я в Києві. На жаль, на даний момент, з португальцями не працюю. Це такі прості банальні речі – як бюджет, коли португальці не можуть часто перебувати в Україні. Вони приїздять, але це відбувається не постійно. Сподіваюся, що приїдуть, і ми ще попрацюємо аби підтримувати інформаційний інтерес до України.

— Коли і як може закінчитися ця війна, на вашу думку?

На фото: Запоріжжя, приліт російської ракети на одній із вулиць. Осінь 2022

— Я не знаю, що відповісти на це питання. Є якісь очікування, сподівання, але є реалії, які підказують, що війна в цьому році не закінчиться. Дай Бог, аби вона закінчилася в наступному. Люди моєї професії — фіксери. Ми десь посередині між цивільними та військовими. Військові начеб-то знають більше, бо вони там, на лінії фронту, у самому вирі подій. Але навіть жоден військовий вам не скаже, коли закінчиться війна. Цивільні – тим більше. Бо цивільні здебільшого з новин знають про все, що відбувається. А ми знаємо трохи більше, бо маємо акредитацію бувати там, де звичайні люди не можуть перебувати. Але не беруся я щось казати та прогнозувати. Це точно не до мене.

Фото з архіву Дмитра